Розчаровані
25 вересня 2015, 09:00
Вони завжди десь поруч. Скаржаться, звинувачують, вимагають, впадають у відчай. Їх легко впізнати навіть за запахом. Запахом вечірніх новин
.
.
Сергій Жадан, письменник
.
У
се життя чую про розчарування. Настільки довго живу, що пам'ятаю, як розчаровувалися ще в комуністах. Розчаровувалися, скаржилися, не довіряли. І так останні років тридцять поспіль. Розчаровані завжди десь поруч. Їх можна розрізнити навіть у темряві. За запахом. Вони мають аромат вечірніх новин.
Дуже добре пам'ятаю розчарування початку дев'яностих. Не пам'ятаю, у кому саме, але були розчаровані все. І звинувачували всіх, і виявляли недовіру до всіх. Розчарування стало настільки тотальним, що порівняно з ним розчарування кінця дев'яностих минуло майже непомітно. Хоча і воно було. І його я теж пам'ятаю.
А як усі розчаровувалися дві тисячі першого! І яким було те розчарування. Піднесеним, нестримним. У владі, опозиції та світовій громаді. Більше жодної довіри — закликали всюди — жодної, навіть теоретичної. І так до осені дві тисячі четвертого. Потім обставини на мить змінилися. Точніше — на два-три місяці. А потім знову почалося. Розчаровувалися ліберали та консерватори, активісти й асоціальні типи, зелена молодь і сивочоле старше покоління. Розчаровані громадяни нагадували дітей, яким вимкнули телевізор. Хоча саме телевізори працювали в кожній сім'ї, і саме там було найцікавіше.
Тодішнє розчарування якимось дивним чином не розсмокталося аж до дві тисячі десятого, не розсмокталося, щоб вибухнути з новою силою. І справді було в чому розчаровуватися. Розчаровувалися в новому президенті, вкотре розчаровувалися в старому, розчаровувалися в тих, хто програв, розчаровувалися один в одному, розчаровувалися в самих собі. Розчарування було тихим і ніжним, наче прощання з коханою людиною, обридлою давно та до спазмів. Здавалося, тепер так і буде. Що характерно — саме так і було.
І ось знову. Знову розчаровані. Всі. Навіть ті, хто ні на що особливо не сподівався. Розчарування схоже на інфекційне захворювання — страждають цілими колективами та під'їздами. Хтось довго не визнається, до останнього вдаючи із себе здорового і повного оптимізму члена суспільства. Хтось із радістю помічає скепсис у чужих очах, мовляв, я ж казав, я ж попереджав. Хтось охоче погоджується, хтось яро приховує. Але хвиля підхоплює, і ось вже про розчарування говорять усі — політики, аналітики, журналісти, письменники, пенсіонери. Виявляють недовіру, формулюють претензії, перераховують невиконані обіцянки. І все, здавалося б, правильно — недовіра виправдана, претензії справедливі, обіцянки не виконані, але все одно виникає закономірне питання: невже ти і справді так щиро зачаровувався? Невже справді вірив у все, що тобі обіцяли? Невже не помічав усіх компромісів, на які доводилося йти? Невже не звертав уваги на виправлення та примітки до обіцянок? Що з тобою було? Звідки взялися на тобі ці рожеві окуляри?
Найліпше, звісно, цинікам та істерикам — жодних ілюзій, відповідно, жодних розчарувань. Тільки тверда та непохитна віра в те, що найгірше попереду, отже, не все настільки погано.
Про що говорять наші розчарування? Про невикорінні очікування та відчайдушні надії, віру, яка проривається час від часу крізь скепсис і сарказм. Про невдоволення навколишніми обставинами, про небажання змінити ці обставини. Ми вперто сподіваємося на краще, наполегливо шукаємо вихід, нас не влаштовують правила гри, які нам нав'язують. Звідси дитяча довіра, легкий самообман.
Так хочеться жити в нормальній країні, мати справу з нормальними політиками, бути спокійним за майбутнє дітей, бути впевненим у батьках. Звичайні бажання, нічого особливого. Бажання, які змушують нас вірити, щиро вірити без причин, до сліпоти, до безвідповідальності. Ну а вже потім, коли об'єкт віри перетворюється на пил і попіл, знову розчаровуватися і зневірятися, знову зарікатися і сипати прокльонами, знову відступати вбік, перебувати в апатії.
У нас занадто багато вимог та претензій до цього життя, щоб не сприймати шкірність і продажність політиків як особисту поразку, а хитрість і безпринципність капіталістів — як особисту трагедію. Ось і бігаємо між канонізацією та інквізицією, між щирим захопленням і не менш щирою ненавистю. В принципі, цікаве, сповнене емоції та хвилювання життя, розфарбоване екстазом і депресіями. Життя, в якому так багато любові й ентузіазму, але разом з тим так само багато слабкості й апатії. А ще впертості, амбіцій, співпереживання, наївності. Все, як і має бути в справжньому житті.
До речі, ще одне — у тих, хто розчаровується, зазвичай занадто багато вільного часу та мало громадського навантаження.