Сніданок з Романом Мініним

Найуспішніший молодий художник країни стверджує, що колись його рідний Донбас був радянським Дубаєм, мріє про свій перший доларовий мільйон і їсть морквяний торт

Катерина Іванова

Чого ж я хочу? — неголосно бурчить собі під ніс художник Роман Мінін, схилившись над меню в кафе М'ята в спальному районі столиці.

За вікном дощовий ранок, і Мінін, який звик до нічного способу життя, зізнається, що ще не прокинувся.

— Може, кави? — пропоную я.

— Ні, я від нього засинаю, — зітхає Мінін.— Краще чай з імбиром.

36-річний Мінін — найдорожчий молодий художник України і один з найбільш продаваних. В останні роки ціни на його полотна різко злетіли вгору: якщо зовсім недавно вартість роботи Мініна не перевищувала $1,5 тис., то зараз він котирується мінімум в чотири рази дорожче.

За останні п'ять років Мінін влаштовував покази за кордоном не менш двох десятків разів в галереях Італії, Швейцарії, Норвегії, США, Австрії і Великої Британії, в тому числі віденському музеї Kunstlerhaus і лондонській Saatchi Gallery, де прагнуть виставитися першорядні арт-зірки сучасності.

Вісім разів його роботи потрапляли на торги головних аукціонів світу — Phillips і Sotheby's, кожного разу знаходячи покупця. Найбільш вдалою став продаж панно Генератор донецького метро. У червні 2015 року на торгах Sotheby's в Лондоні воно пішло за $11,5 тис. І хоча в порівнянні з цінами на роботи деяких інших його колег, у тому числі українців, ця цифра невелика, проте сам факт продажу на Sotheby's фахівці вважають досягненням Мініна.

Минулого року на конкурсі Art Prize у місті Гранд-Рапідс в США його вітраж Килим обіцянок потрапив в топ-25 з 1.500 представлених творів, а потім і в велику політику. Робота так сподобалася радникам Дональда Трампа, що перебуваючий в цьому місті під час передвиборчого турне майбутній президент записав на її тлі своє звернення до американців.

Тепер Мінін, інтерес до якого зростає відразу на двох континентах, в Києві буває лише проїздом. Цього разу він приїхав на вручення інтер'єрної премії Art Space з тим, щоб на наступний ранок поснідати з НВ і в той же день відправитися далі, цього разу — на Донбас.

Мінін нарешті завершує огляд меню.

— О, ось ця штука класна, — говорить він і зупиняється на курячому філе зі шпинатом у вершковому соусі. А потім переводить погляд на список десертів і вибирає ще морквяний торт, який називає "вкусняшки до чаю".

Собі я замовляю сирники зі сметаною і капучіно та поспішаю почати бесіду: через годину Мініну в дорогу. Він їде до рідного Мірнограду (раніше - місто Димитрів) Донецької області.

— Хочу зробити подарунок місту, — каже художник.— Розписати стіну.

Для муралу Мінін вибрав композицію, присвячену миру, — козаки, що гуляють з шахтарями на Донеччині.

Стріт-арт-наїв — один із програмних пунктів художника. Будучи організатором Харківського фестивалю стріт-арту, Мінін бере участь у всіх інших вітчизняних фестивалях вуличного мистецтва, а також проводить в цій області майстер-класи, в тому числі за кордоном.

— У художника, який працює в громадському просторі, ступінь відповідальності вище, адже його твір побачать випадкові люди, — пояснює Мінін.— Азарт в тому, щоб створити щось особливе, піти від відповідальності в зоні відповідальності.

І тут же визнає, що стріт-арт поки чи не найефективніший інструмент піару для художника в Україні — машина тутешнього шоу-бізнесу працює в основному з музикантами, а образотворче мистецтво ігнорує.

Втім, ціну піару на стінах Мінін знає не з чуток. Його мурал Гомер з Гомером (зображення на стіні давньогрецького поета, який, дивлячись в дзеркало, бачить там відображення анімаційного Гомера Сімпсона) сподобався Бенксі, британській зірці стріт-арту. Він вирішив використовувати його на постерах, за що в підсумку навіть розплатився.

— Досі дивуюся, як це працює, — явно кокетує Мінін.— Коли я говорю, що мою роботу купив Бенксі і вона продається у нього в магазині, це відразу підвищує мій статус.

— У Димитрові теж піар? — підбиваю я.

— Ні, там я завершую свій гештальт, — художник дає зрозуміти, що відчуває якісь моральні зобов'язання перед своїм містом.

Востаннє Мінін бував в рідних краях дев'ять років тому — до того ж зі скандалом. Тоді в Донецьку він організував виставку, яка закрилася через півгодини після відкриття. "Шахтарі не п'ють", — такою була головна претензія до картин Мініна. Чиновники Донецької обладміністрації власноруч знімали картини зі стін, звинувачуючи художника в тому, що він ганьбить образ гірників.

Втім, ця історія тільки додала Мініну популярності. Шахтарська тема, до якої він вперше звернувся ще в 2004 році, стала для нього перепусткою у велике мистецтво.

— Чи відчуваєте затребуваність? — питаю я.

— І так, і ні, — ухильно відповідає Мінін.— Я затребуваний як художник, чиї картини чогось варті, а хотів би бути затребуваним як монументаліст. Мені б хотілося займатися все життя тільки цим — працювати з великими площинами, великими об'єктами, цікавою архітектурою.

О фіціант приносить їжу, і після нетривалої фотосесії ми продовжуємо спілкування.

— Коли ви вирішили, що хочете стати художником?

— А я не хотів, — приголомшує Мінін.— Просто всі навколо говорили: художник. І я не пручався.

Підлітком він за гроші малював портрети друзів з двору і обмінював свої перші інсталяції — роботів, сконструйованих з пачок сигарет, — на можливість пограти на приставці. Єдине табу — він ніколи не малював наколки, хоча попит на них був неабияким.

— Приблизно третина моїх дворових ровесників відсиділи відразу після школи або ще в старших класах, — розповідає Мінін про людей, серед яких провів юність.— Приблизно 20% спилися або скололись і померли, 10% виїхали до великих міст, і 40% залишилися в Димитрові працювати на шахтах.

Сьогодні, за словами художника, в його небагатому містечку з'явилася нова можливість заробляти — піти на фронт. Тепер там дружини умовляють своїх чоловіків: "Кидай шахту, йди на фронт".

— А ви самі в шахтарі ніколи не збиралися? - питаю я, розправляючись з сирниками.

— У свій час Донбас можна було назвати радянським Дубаєм: вугілля — рікою, як нафта, солідні доходи, але це все швидко закінчилося, — говорить Мінін. І тут же зізнається, що в підлітковому віці був "пухким очкариком", далеким від шахтарського ремесла.

У 13 років він почав малювати картини, а в 14 вони вже були на такому професійному рівні, що їх відмовлялися приймати на дитячі конкурси. Так Мінін потрапив в список обдарованих дітей Донецької області.

Вже на третьому курсі Харківської академії мистецтва юне дарування заробляло гроші: спочатку підробляв на будівництвах — сам штукатурив і розписував стіни, а потім збив бригаду і незабаром вів паралельно три об'єкти.

— І тут я зрозумів, який наступний крок: стаю виконробом, Daewoo в кредит, і я, стоячи у заторах з притиснутим до вуха телефоном, цікавлюся, як там справи на об'єкті №6. Я побачив свою стелю.

Однак найстрашніше для Мініна бачилося в іншому — робота на замовлення. Останньою краплею став замовник, який сказав художнику, щоб той розписав його триповерховий особняк так, щоб вразити сусіда.

— Я кинув все і подарував записну книжку з контактами клієнтів своєму конкуренту, — посміхається Мінін.

Саме тоді він і переключився на шахтарську тему, яка пізніше і зробила його знаменитим.

— Коли я зайнявся цим, всі крутили пальцем біля скроні і говорили: навіщо ти це робиш, це нікому не потрібно, — згадує Мінін.— Але я тоді зрозумів, що це потрібно мені. А ось зараз тема дочекалася свого часу, зацікавивши багатьох.

Першим покупцем його шахтарських картин став телеведучий і галерист Антон Мухарський. Він приїжджав в майстерню тричі, поки художник погодився на угоду. Згодом в колекції Мухарського виявилося чотири десятка "шахтарських" робіт.

— Друзі мене відмовляли: мовляв, не поспішай продавати, не треба розкидатися своїми картинами, — згадує Мінін.— Але я живу одним днем і роблю те, що хочеться саме зараз. Я імпульсивна людина — можу навіть продати невигідно, аби зараз отримати гроші.

Справи художника пішли краще, коли просуванням його робіт зайнявся арт-дилер Ігор Абрамович, якого називають найкращим у своїй сфері.

— Те, що він з'явився в моєму житті, це просто чудо,— відриваючись від їжі, каже Мінін.— Що б я без нього робив? Ті ескізи монументальних панно, які я зараз роблю, ми втілюємо в картинах, вони продаються, і у мене є гроші на все необхідне, на майстерню і потрібні гаджети.

Свій фірмовий стиль Мінін теж знайшов не відразу — тільки до 2011 року і майже випадково. Роздрукувавши на картоні кілька однакових картинок, художник ненароком на них наступив. З трьох дві зламалися.

— Друк на картоні дуже дорогий, і мені стало так шкода і прикро, що я подумав: виріжу ті моменти, які не пом'ялися, і приклею на вцілілу картинку. Коли зробив — побачив, що графіка ожила. З того часу я малюю картини по 4-5 шарів. Взагалі, у мене картини в стилі наїв, але якщо застосувати до нього "народне 3D", виходить прикольно.

Головне для художника, на його думку, — це вміння грати образами, смислами, кольором, формою і — обов'язково — бути успішним.

— Коли художник починає кричати, що йому гроші не потрібні, значить, йому потрібна влада. Я скажу відверто: мені потрібні гроші. Це моя свобода.

— Чим зумовлений попит на художника? — питаю я, допиваючи каву.— Чому роботи одного всі хочуть купити, а повз іншого проходять?

— Це залежить від того, наскільки універсальний художник, і, звичайно, важливий комерційний успіх, — пояснює Мінін.— Люди люблять успішних людей.

За своїм звичаєм художник успіх і творчі можливості міряє грошима:

— Я, звичайно, знаю, хто я і на що здатний. І якби у мене був $1 млн, завтра він був би розподілений між проектами. Я знаю, які твори мистецтва на ці гроші зробити, і є людина, яка знає, як це продати.