Захід-Схід

130 років тому бельгійські підприємці запустили першу в Україні доменну піч світового зразка. Так у степах Донбасу починався індустріальний бум
 

Олег Шама

Вільям Кокріл, один з сотень англійських столярів, вирушаючи в кінці XVIII століття до далекої Росії в пошуках легкого хліба, навряд чи знав про існування Донбасу. А вже тим більше не припускав, що через сто років його ім'я носитимуть вулиці містечок у східноукраїнських степах.

У Санкт-Петербурзі Кокрілу допомогли рекомендаційні листи до імператриці Катерині II. А через два роки після її смерті він потрапив за ґрати — новий цар Павло покарав англійця за прострочення в роботі над проектом прядильної машини.

Кокрілу вдалося втекти з в'язниці, потім він перебивався тимчасовою роботою у Швеції, в Німеччині, поки не осів у Серені — передмістя бельгійського Льєжа. Тут у 1817‑му виходець з Туманного Альбіону з сином Джоном створив металургійну компанію Cockerill & Cie, якій судилося стати одним зі світових лідерів у виробництві сталі та машинобудуванні. Вже в 1835‑му з Брюсселя в Мехелен підуть перші на Європейському континенті паровози, випущені концерном Кокрілів.

У другій половині XIX століття геологи виявлять незліченні поклади кам'яного вугілля в долині річки Сіверський Донець. На регіон одразу звернуть увагу кращі технічні та фінансові уми Європи. Одним з піонерів в освоєнні Донбасу стане Cockerill & Cie, хоча її засновників давно вже не було в живих.

За перевіреним брендом потягнуться й інші промисловці. А до 1917 року тільки на українських землях бельгійці відкриють понад 90 підприємств різних галузей.

В кінці XIX століття бельгійський король Леопольд II оскандалився на весь світ. А почалося все з того, що в його особистому володінні опинилися землі Конго в Центральній Африці. Спочатку монарх взявся за європеїзацію конголезців. Незабаром за підтримки короля в Конго відкрилося безліч заготівельних компаній. А ще через деякий час європейці виявили чудові властивості місцевої флори — з ліан вони почали отримувати каучук.

І все б нічого, якби Леопольд не заснував у своїх володіннях Force Publique — жандармерію, яка повинна була зберігати мир серед постійно ворогуючих між собою племен. Насправді ж це були воєнізовані загони конголезців на службі у колоніальної влади, які просто збирали данину з місцевого населення у вигляді каучуконосів і слонової кістки.

Аргументи до виконання зростаючих з року в рік норм у Force Publique були досить переконливими — дітям недоїмників відсікали кінцівки, а за протестні виступи спалювали цілі села.

Бельгійські джерела повідомляють, що в 1887 році в Конго було зібрано близько 30 т каучуку. Через десять років в Європу з Центральної Африки вивозили вже до 1.300 т сировини на рік, а в 1903-му — близько 5.900 т.

Брюссельська фондова біржа в ті часи вирувала, а бельгійська столиця стала одним з центрів зосередження світового капіталу. Біржовими спекуляціями не гребував сам Леопольд II, за що й удостоївся зневаги навіть з боку своїх монарших родичів. Британська королева Вікторія називала його сумним винятком з усієї Саксен-Кобургської династії, а Августа Вікторія, дружина німецького кайзера Вільгельма II, налаштовувала чоловіка проти бельгійського кузена словами: "У Лео немає совісті".

ПОЧАТОК: Заводи бельгійської компанії Provedece Russe в Маріуполі, кінець XIX століття

Специфічні обставини збагачення Леопольда II, як і особливості життя в Конго, стали надбанням громадськості Європи й Америки в останні роки ХІХ століття. Тоді в Конго побувало багато літераторів з гострим пером. Наприклад, Марк Твен з нещадним сарказмом змалював колоніальні порядки в Конго. А Джозеф Конрад у повісті Серце пітьми назвав каучуковий бізнес "найбільш підлою боротьбою за прибуток, що спотворює людську совість". Едмон Морель, який працював у Конго експедитором, опублікував фотографії знівечених африканських дітей у світовій пресі.

Під таким тиском в 1906 році Леопольд змушений був передати каучуконосні володіння під управління свого уряду. Тоді багато бельгійських політиків виступали за те, щоб їхня країна стала свого роду віртуальної імперією. Малося на увазі, що бельгійці мають індустріально освоювати багаті корисними копалинами землі Південної Америки і Росії.

Умови для цього були, але найголовніше — були потрібні кадри. Показово, що того ж року, коли Кокріл заснував свою компанію в передмісті Льєжа, в цьому ж місті відкрився університет. Незабаром його політехнічне відділення стало одним з найбільш затребуваних у світі.

Історик Вім Пеетерс у книзі Сталь у степу згадує про те, як наприкінці XIX століття мандрівник з Бельгії на залізничній станції Слов'янськ (нині місто в Донецькій області) з подивом почув відому бельгійську мелодію, яку насвистував його попутник.

На той час у Російській імперії налічувалося понад 20 тис. фахівців-бельгійців, майже стільки ж перебралося в золотодонное Конго. Інженери і майстри різних галузей, юристи і менеджери освоїлися в цій величезній державі від західних її кордонів до Владивостока. Причому для більшості з них другим домом стали степи українського Донбасу.

Російська індустрія в той час сильно поступалася європейцям. Імперія потребувала постійного імпорту інновацій, які до того ж використовувалися досить своєрідно. У 1837 році була відкрита перша залізниця, що з'єднала Петербург і Царське село. Це був черговий атракціон для багатіїв — вокзали представляли собою танцювальні зали з ресторанами і буфетами.

Міністр фінансів Росії Єгор Канкрін тоді уїдливо зауважив: "В інших державах залізницями пов'язують важливі промислові пункти, у нас збудували таку в трактир".

Наздоганяти Європу Росія почала за часів імператора-реформатора Олександра ІІ. Він скасував кріпосне право, що вихлюпнуло на ринок дешеву робочу силу, і всіляко підтримував будь-які промислові проекти. За підтримки офіційного Петербурга в 1865 році британський інженер Джон Хьюз заснував компанію Новий металургійний завод, навколо якого виросло селище Юзівка (нині Донецьк).

У 1870 році російський уряд різко збільшив ввізні мита до 40%. А на паровози і вагони — і того вище.

НОВА БАТЬКІВЩИНА: Бельгійські робітники на одному з заводів Донбасу, початок ХХ століття

 
Бельгійці першими зробили пролом у протекціоністській стіні російської економіки. Слідом за Хьюзом картографи і геологи з Брюсселя і Льєжа потягнулися на Донбас. В географічному розумінні це не тільки Донецька область, але і територія від північної Луганщини до Таганрога і від Катеринослава (Дніпра) до Ростова-на-Дону.

У рік відкриття британцем заводу в донецькому степу концерн Cockerill & Cie в Серені очолив першокласний інженер Ежен Садуан. До цього він був представником компанії в Петербурзі і спочатку підтримував політику Леопольда II в освоєнні Конго. Проте незабаром розчарувався в методах свого монарха і навіть ініціював створення Асоціації проти работоргівлі.

Садуан почав кілька індустріальних проектів у Центральній Африці. Але максимально свої ідеї він зміг втілити на південному сході України. Керівник Cockerill & Cie переконав своїх компаньйонів наслідувати приклад Хьюза. Тоді дорога з Брюсселя на Донбас займала дві з половиною доби з однією лише пересадкою у Варшаві. Експерти Садуана підрахували, що за наявності місцевого вугілля та залізної руди на кожному пуді (16,36 кг) чавуну за ціною 70 коп. можна отримувати 34 коп. чистого прибутку. Головне — компанія цілком законно обходила імпортні збори.

Інвестори не вірили своїм очам, читаючи розрахунки Садуана. Однак бельгійські робітники вже розібрали сталеливарний завод у Варшаві, зібрали його знову в безлюдному степу біля Катеринослава, а в 1887 році Еванс Коппе запустив там першу доменну піч на коксовому вугіллі. В той час вона вважалася світовою інноваційною вершиною в металургії. Згодом, до початку Першої світової війни, Cockerill & Cie запустить в Російській імперії майже 7 тис. таких печей. А в пресі Донбас стали називати десятої провінцією Бельгії.

На цьому Садуан не зупинився. Ім'я Кокріла, засновника компанії, повернулося в Росію. Воно стояло на документах про відкриття нових шахт, керамічних і скляних фабрик, трамвайних підприємств українських міст і навіть суднобудівного заводу в Миколаєві. На останньому був побудований легендарний броненосець Потьомкін.

Вже в 1900 році Бельгія стала основним іноземним двигуном економіки Російської імперії. Її інвестиції склали 831 млн золотих франків, з яких 550 млн пішли на Донбас. Слідом за Бельгією йшли Франція, Велика Британія і Німеччина.

За 1892-1900 роки Cockerill & Cie заробила в Україні 28,5 млн руб. Трохи менше половини — 13 млн руб.— були виплачені вкладникам. На фондовій біржі в Брюсселі ціна 500‑франкових акцій зросла до 6,7 тис. золотих франків.

Бельгійських фахівців на Донбас заманювали "пряником" — окладом у півтора рази більшим, ніж на батьківщині, безкоштовними дорогою і житлом. Над дерев'яними хатинами і мазанками місцевих жителів у нових промислових селищах росли цегляні будинки бельгійців. А на Петровському заводі — нинішнє Єнакієве — на емігрантські кошти в 1900 році був зведений костел Марії-Терези в неороманському стилі.

"Батогом" для бельгійців була реальність Російської імперії. Молодий інженер Альфонс Евераерт писав у своєму щоденнику, що найбільшою подією його вихідного дня була прогулянка на станцію Дебальцеве, щоб дивитися на прибуття і відправлення єдиного поїзда.

“На Донбасі немає справжніх міст... немає публіки, яка повільно прогулюється, майже немає будь‑якої інфраструктури для задоволення артистичних або музичних потреб,— писав Евераерт.— Більш того, там, де розташувалися великі підприємства, Russo-Belge або Дніпровське, немає жодного театру".

“Жили на широку ногу і водночас просто,— розповідав вже вдома один з бельгійських інженерів.— Той, хто зберіг від предків смак до пригод, насолоджувався свободою і просторами степів, цих пампасів Європи".

Для молодого робітника Еміля Кенона дивним відкриттям стала поїздка в Харків, де в 1915 році відкрилися невеликий зоопарк, декілька театрів і кінематограф.

Втім, і робота на Донбасі не була для іноземців легкою — особливо діставалося бельгійським топ-менеджерам, які працювали на продукт. У цьому вони поступалися, наприклад, німецьким конкурентам, орієнтованим на клієнта.

“У торгівлі наша вага мінімальна,— заявив якось Альберт Неве, бельгійський консул в Росії.— Наша країна нічого не робить для цього. Наші співвітчизники могли б дати цій аграрній країні все необхідне для її розвитку".

Згодом в Російській імперії відкриється 30 бельгійських консульств, з яких вісім працювали в українських містах, в тому числі в Бердянську та Маріуполі. Дипломати всіляко просували продукцію співвітчизників, а за необхідності й захищали.

Коли спалахнула Перша світова війна, Бельгію за лічені дні окупували німецькі війська. Підприємства Донбасу виявилися відрізаними від головних офісів. Російський уряд навіть спробував націоналізувати бельгійські заводи і шахти. Пояснювалося це тим, що їхні центральні офіси перебувають в руках Німеччини, і тому до них необхідно ставитися як до німецьких. Після тривалих дипломатичних суперечок в Петербурзі відступилися. Але в 1917‑му більшовики, прийшовши до влади, оголосили про беззастережний перехід усіх підприємств новій державі.

Російський інженер Іван Бардін, який працював на Єнакіївському металургійному заводі, згадував: “Начальники цехів прагнули перебратися на батьківщину. До цього ж готувалися й інші бельгійці — працівники нижчих щаблів. Вони говорили приблизно так: “Ми теж соціалісти, але абсолютно не розуміємо того, що відбувається у вас. Ми уявляємо, що революція — це свобода висловлювати свою думку".

З допомогою дипломатів був організований 22‑вагонний поїзд, на якому бельгійці залишили Донбас. Деякі дісталися Мурманська і залишилися чекати початку навігації, щоб виїхати в Європу. Інші вирушили через Сибір у Владивосток і через США і два океани дісталися до Франції — їхня батьківщина була ще в руках німців.

Бардін писав, як у 1922 році один з бельгійських інженерів надіслав йому листа: “Рено просив допомогти йому отримати від більшовиків гроші, внесені ним колись в ощадкасу в Петербурзі. У Брюсселі йому відмовили повернути ці кровно зароблені гроші, мотивуючи тим, що вони конфісковані більшовиками".

Того ж року Бардін несподівано отримав іменну посилку з борошном та індійським чаєм. "Вона прийшла з Ванкувера від колишнього начальника цеху Єнакіївського заводу Прюдома, молодого і здібного бельгійця",— згадував російський інженер про несподіваний подарунок.

Хоча майже всі бельгійці зароблене і залишене на Донбасі більше ніколи не побачать.