Загадки руської душі

Аркадій Бабченко, опальний російський військовий журналіст, письменник і ветеран двох чеченських кампаній, розповідає про те, що відбувається в головах у його співвітчизників

Катерина Іванова

 

Єв Росії для публічних людей, які підтримують Україну, особливий титул — друзі хунти. Нещодавно завдяки російському каналу НТВ їхню нечисленну компанію поповнив і Аркадій Бабченко — військовий журналіст, учасник двох чеченських воєн і критик Кремля.

На першу свою війну Бабченко потрапив як солдат-призовник, а після початку другої чеченської кампанії уклав контракт зі збройними силами РФ і брав участь в антитерористичній операції. З 2000 року він уже працював в гарячих точках колишнього СРСР як журналіст і в цій іпостасі швидко став одним з лідерів думок російськомовного інтернету.

Чотири роки тому Бабченко вже був за крок від в'язниці: опальному журналісту закидали заклики до масових заворушень на Болотній площі. Втім, обійшлося: як розповідає НВ журналіст, успіх у соціальних мережах (а кількість його читачів у Фейсбуці давно перетнула позначку у 150 тис.) — це спосіб захисту від російських спецслужб і загрози арешту.

"Сьогодні тих, хто досяг високого рівня популярності, намагаються не чіпати — коли є стільки зовнішніх ворогів, внутрішніми нехтують",— пояснює Бабченко свою можливість говорити про Росію те, що нинішня російська влада не сприймає.

П'ять запитань Аркадію Бабченку:

Ваше найбільше досягнення?
Те, що я взагалі став військкором і мені вдається їздити на війни, поки ще вдається виживати, повертатися і писати про це.

Ваш найбільший провал?
Та те саме, напевно. Що я не став банкіром з яхтою і червоним кабріолетом, а став військкором – їжджу і пишу репортажі.

Остання прочитана книга, яка вас вразила?
Люблю книги Мітіо Каку, Стівена Хокінга і Річарда Докінза. Зараз читаю Віктора Дольника Неслухняне дитя біосфери.

На чому ви пересуваєтеся в місті?
Мені взагалі подобається громадський транспорт, але оскільки я тут "націоналзрадник", то для того, щоб мінімізувати ризики дістати арматурою по голові або опинитися під потягом метро, япересуваюся на приватному транспорті. У мене Kia Sportage.

Кому б ви не потиснули руки?
Як сказав Лев Рубінштейн, зараз наше головне завдання — не забруднити собі некролог. Людям, які завдання "не забруднити собі некролог" ставлять вище, ніж гнучкість хребта, потиснув би, решті — вже ні, звісно.

— Те, що останні два-три роки відбувається в Росії, те, про що пишуть її ЗМІ, все більше дивує Україну. Ось недавній приклад — реакція російського суспільства на загибель бойовика Мотороли. Те, наскільки легко воно звело колишнього автомийника з Ростова в статус національного героя.

— Я розумію, що в Україні це дійсно справило шок і ефект вибуху бомби. Тут, в Росії, абсолютно незрозуміло, що вас так дивує. Вони всі [бойовики "ДНР" і "ЛНР"] будуть героями. Всім їм будуть поставлені пам'ятники, про всіх будуть складати легенди, їх іменами називатимуть школи. Школа імені Захарченка на вулиці Кадирова. Чому б і ні? Росія веде "справедливу визвольну війну" проти київської хунти, яка тероризує росіян, забороняє мову і розпинає російських немовлят.

Освічені й адекватні ставляться до цього скептично, але проблема в тому, що освічені адекватні люди не є тут класом-гегемоном. Класом-гегемоном є неосвічені агресивні гопники. І для них гопник, який став полковником, який віджав машину, будинок і ледь не весь Донецьк,— герой.

— Схоже, Росія не може існувати без ворога ззовні. Є країна пострадянського табору, якій можна не тривожитися за своє майбутнє?

— Були часи, коли ставало й внутрішніх ворогів, необов'язково було шукати зовнішніх. Що ж до пострадянських країн — по периметру тривожитися бажано всім, та й Захід все одно дивиться на пострадянські країни як на такі, що перебувають під впливом Росії. Не те що за Казахстан або Молдову, за Україну воювати ніхто особливо не рветься. Будапештський меморандум спустили на раз-два — і нічого. Всі думали, що наступним [після України] буде Казахстан, Молдова або країни Балтії. Виявилося, вони готували щось в Чорногорії. Всіх приголомшила остання новина про висилку росіян із Сербії, які в Чорногорії готували теракти і, мабуть, захоплення державних установ після виборів. Якщо це правда, то така ситуація вже на повному серйозі може привести нас до світової війни.

— Чи вистачить у Росії для цього ресурсу?

— Якщо те, що трапилося в Чорногорії — правда, то відсьогодні варіант початку третьої світової війни з розряду повністю неймовірного я переводжу в сферу допустимого та ймовірного. В якому світі живе цей чоловік [Путін], яка нова надідея спаде йому на думку післязавтра, не знає ніхто. Хто три роки тому міг уявити, що російські танки прасуватимуть українські міста? Та ніхто.

— З України здається, що зараз на російському ТБ увага з Донбасу перенеслася на Сирію. Чи це так? І якщо так, чи означає це, що у Кремля змінився порядок денний?

— Путін воює не з Україною, він воює з Америкою і не за Україну. Україна для нього не країна. В його розумінні — це рів, який огороджує його Росію від проклятого агресивного Заходу й Америки. І відмовлятися від цього буфера він не збирається, бо вважає: якщо відмовиться, то наступним кроком будуть танки НАТО в Кремлі.

— Якими методами Росія може далі продовжувати цю гібридну війну?

— Вони почали розхитувати ситуацію інакше — зсередини. Ось, пошту Суркова розкрили, кажуть, там знайшли масу цікавих листів, безумовно, пропаганда, безумовно, якісь вкидання. Робитимуть ставки на політиків, які будуть просувати своїх. Політико-економічний тиск і експансія. Якщо вони вважатимуть, що ситуація розхитана достатньою мірою, то, анітрохи не сумніваюся, знову вторгнуться на материкову Україну армійськими силами. Поки ж вони не відчувають, що ситуація достатньо розхитана.

— Путін з цією метою накачує Донбас важким озброєнням і військовим персоналом?

— Тут двояко. Накачування зброї потрібне не стільки для нападу, а для оборони, оскільки вони бояться наступу України.

— Можливий бліцкриг на Донбасі з обох сторін?

— В України був шанс закінчити цю війну одразу, щойно Слов'янськ був окупований невеликими загонами. Але тоді ніхто не розумів, що відбувається, в результаті все це закрутилося до Іловайська, аеропорту, Дебальцева, а зараз вже набуло таких масштабів, які набуло.

Зараз будь-яке зміщення фронту в той або інший бік на велику відстань автоматично призведе до великої війни. Україна, безумовно, відвоює Донбас і, безумовно, поверне ці території, але тоді, коли вже буде не до Донбасу.

Щойно Росія припинить допомагати так званим ЛНР і ДНР, ці квазідержави припинять існувати за два тижні. Українська армія входить на окуповані території, доходить до кордону, відновлює свій суверенітет і ставить український прапор над Ізвариним. На цьому війна закінчується.

Другий варіант розвитку подій — у Росії почнеться все‑таки якесь одужання, і вона з психіатричної лікарні перетвориться на державу, що живе в реальному світі. Приходить нова влада, виводить війська з Донбасу і намагається стабілізувати ситуацію.

— А що буде з Кримом?

— Крим Росія вже не віддасть. За нього вона воюватиме до останнього росіянина. А якщо вони міст у Криму побудують — а вони побудують, мені здається,— то Україна сама повернути собі Крим не зможе ні в найближчій, ні в середньостроковій перспективі.

— Яке майбутнє у такому разі у Росії й України?
— Приблизно таке, як було в Росії з Польщею або у СРСР з Фінляндією після Радянсько-фінської війни. І Польща, і Фінляндія колись були частиною Російської імперії. Зараз у Фінляндії про це взагалі ніщо не нагадує. І за 50 років ніщо не говоритиме про те, що Україна була частиною Російської імперії. Стався розкол. Через десятиліття Україна стане суверенною державою і з Росією буде пов'язана не більше, ніж Фінляндія.

— У вас є своя концепція майбутнього Росії?

— Тут має статися або пугачовщина, або війна, або інтервенція. Або як у Німеччині в 1945‑му: гігантська поразка, гігантська ціна і потім ще десятиліття декомунізації, дешовінізації, деімперіалізації.

— І з якою ймовірністю це станеться, а головне — в якій перспективі?

— Це станеться з імовірністю 100%. Іншого виходу просто не залишилося. Росія живе в період розвалу імперії. Він розпочався ще 1905 року з Японської війни. 1991‑го була друга серія, і, на мій погляд, третя серія неминуча. Я так розумію, що в Україні всі чекають, що Путін через півроку, рік, місяць чи два піде у відставку, помре або його скинуть. Або Америка введе такі санкції, що він заплаче і сам втече, а Росія через рік розвалиться. Ні, цього не буде. Нафта за ціною $40-50 за барель — та ціна, за якої Росія може існувати, а режим Путіна "кругом вороги і тільки наш цар на троні" може триматися десятиліттями.

— А як же битва холодильника з телевізором, про яку пише російська незалежна преса?

— Ніякої битви холодильника з телевізором немає. Навіть більше – холодильник взагалі на боці телевізора. Для диктатора немає кращого режиму, ніж програма "нафта в обмін на продовольство" [введена ООН 1995 року, дозволяла Іраку, що перебував під тотальними економічними санкціями, продавати нафту в обмін на продовольство, припинена 2003 року]. Я думаю, Саддам Хуссейн до стелі стрибав з радощів, коли Америка ввела цю програму. Хоча вся країна поринула у злидні, це не заважало будувати йому золоті палаци та протриматися ще 10-15 років. Тут буде те саме. 10-15-20 років ця людина цілком може просидіти "на троні".

— Захід для боротьби з Росією обрав стратегію повільного удушення за допомогою санкцій. Наскільки вона ефективна?

— Спочатку дійсно включився цей режим — "росіяни не здаються", "не смішіть наші Іскандери". Зараз не те щоб думка помінялася, але про це вже не розмовляють — ну, санкції і санкції. Заборонили пармезан — парафін їдять. Ця країна ще 30 років тому жила в Радянському Союзі, в якому на полицях, крім морської капусти, не було нічого. Туалетного паперу не було. Ресурс терплячості гігантський. Доти, доки дійсно не почнуть продавати в магазинах виключно собачі кістки і морську капусту, говорити про те, що є якийсь ефект від санкцій, безглуздо. Терпітимуть роками, це не проблема.

— Ситуація в Росії зараз така, що у порядної людини є тільки два шляхи: підлаштуватися або поїхати — так ви нещодавно говорили на радіо Эхо Москвы. Самі ви залишилися. Вирішили підлаштуватися?

— Ні, я просто повністю пішов у свою внутрішню еміграцію. З початком анексії Криму нам, п'ятій колоні, якось дали спокій, усі сили держави зараз переключені на Донбас і Крим. Коли вбили Нємцова, тоді було дійсно страшно. Ми думали, що нас тут пересаджають або повбивають. Але був зроблений крок назад. Поки що мені вдається перебувати в міхурі, який я створив навколо себе та своєї сім'ї. Але ризики я адекватно оцінюю, розумію, що і вбити, і посадити можуть у будь-який момент. Якщо я почну відчувати, що стаю занадто небезпечним, то поїду.