Слово «євроінтеграція» настільки увійшло в наше життя, що в чомусь почало нагадувати релігійний догмат. Зокрема й тому, що поки вступити в Європейський Союз не можна, в нього залишається тільки вірити. Євроінтеграція стала альфою і омегою, мірилом успіху, заклинанням на всі випадки українського політичного життя і привабливим світлим майбутнім для виборців.
Виборці здебільшого хочуть в ЄС. Насамперед вони сподіваються на підвищення рівня життя, що, звісно, по-людськи зрозуміло. Нам хочеться, щоб проблеми бідності вирішив ЄС, а питання безпеки зняли в НАТО – така ось нехитра зовнішня політика. Приблизно такі ж орієнтири декларуються і українською владою, зокрема й перед виборами, в прагненні підіграти громадській думці. Заради явно недосяжних цілей змінюється конституція, а зовнішня політика залишається з гаслами замість робочих стратегій.
«ЄС – це про рівень життя, щоб українські робітники і українські пенсіонери жили в достатку...» Це слова президента Порошенка, сказані в 2019 році. А ось слова президента Кучми, сказані в 2002 році: «Стратегія європейського вибору повинна розглядатися і як важливий стимул прискорення системних реформ, підвищення політичної і соціальної активності громадян». Друга фраза, звичайно ж, набагато глибше відображає природу європейських інтеграційних процесів. Як сталося, що за 17 років наше розуміння європейської інтеграції настільки здрібніло?
З одного боку, це результат траєкторії нашого розвитку. Згодом Україна стає все біднішою щодо решти Європи. Мова пенсій і зарплат більш зрозуміла виборцю сьогодні, ніж міркування про системні реформи. З іншого боку, майже двадцять років експлуатації євроінтеграційних ідей для консервації вкрай неефективної політичної системи пострадянської України знецінили риторику про реформи. Людям показують тільки найбільш поверхневу частину «європейських цінностей», їх наслідок і результат – гроші.
Протягом 5 років після вступу в ЄС ВНП Румунії зростав із середнім темпом 1,6% на рік, у той час як протягом 5 років до вступу в ЄС середні темпи зростання були близько 6,2%. Для Болгарії аналогічні цифри становлять 2,6% і 6,2%, а для Польщі – 5,2% і 3,1%. Тобто економічний ефект від вступу в ЄС оцінити важко. Він, безумовно, є, але працює суперечливо, часто виступаючи другорядним фактором. Доступ до європейського ринку варто скоріше розглядати як додаткову можливість економічного розвитку, якою, проте, не всі країни користуються. Як і будь-яка вільна торгівля, ЄС нагороджує споживачів зростанням якості і зниженням цін.
Водночас євроінтеграція – це не зовсім про те, щоб заробляти гроші на ринку Європи. Конкурентоспроможна економіка буде здатна це робити і без членства в ЄС. Норвегія і Швейцарія не є членами ЄС. При цьому перші сім позицій серед найбільших торговельних партнерів Норвегії займають члени ЄС. Географія міжнародної торгівлі Швейцарії менш «європейська» – у першій п'ятірці найбільших партнерів тільки дві країни з ЄС. Загалом важливіше чим торгує країна і на яких умовах, ніж те, з ким саме. А особливо, якщо її експорт складається в основному з продукції сільського господарства і сировини. Іншими словами, не варто, навіть у передвиборчій риториці, зводити європейську інтеграцію до молочних рік і масляних берегів.
Можливо, тоді ЄС – це вибір цивілізаційної моделі? Тієї самої, що раз і назавжди зробить Україну невіддільною частиною європейської культури, правового поля, демократії тощо?
В якомусь сенсі, так. А саме в тому сенсі, що вступити в ЄС, не дотримуючись на практиці європейських цінностей, неможливо. Але ось послідовність тут протилежна: спочатку країна стає європейською в негеографіческой сенсі слова – і тільки потім вступає в ЄС. Якщо захоче. Ніхто не ставить під сумнів «європейський вибір» тієї ж Норвегії тільки тому, що в 1994 році проти членства країни в ЄС виступили 52% тих, хто проголосував на референдумі. Вийшовши з ЄС – якщо це трапиться – Великобританія не поставить під сумнів свою цивілізаційну належність, що б під нею не малося на увазі.
З іншого боку, перебування в ЄС не дає ніякої гарантії від зростання екстремізму, ксенофобії, радикальних ідеологій, корупції, врешті-решт. За десятиліття політичних дебатів європейські країни навчилися сприймати проект євроінтеграції радше як додатковий політичний інструмент, ніж сертифікат цивілізаційного вибору. Для нас, зважаючи вже на десятиліття євромрійництва, звісно, цей символічний сенс відіграє більш значущу роль. Але надмірно спекулювати на ньому не варто. «Європейські цінності» – це набір не гасел або красивих слів, а цілком конкретних інститутів: працюючої демократії, правової держави, ринкової економіки, захисту прав меншин.
У цьому і полягає наше найслабше місце. Працюючих інститутів у нас майже немає. Найімовірніше, корінь всіх бід не в корупції, а в бідності і неефективності, але це дуже складно оцінити точно. Демократія – дороге задоволення. Наша бідність створює замкнене коло, породжуючи непрацюючі інститути, несправжню демократію, корупцію – і все це призводить час від часу до насильства, нестабільності і внутрішнього напруження. Жити в такому режимі можна довго і погано, але тільки не поруч з агресивним сусідом. Наша слабкість надаватиме занадто багато шансів для Росії.
Євроінтеграція нам потрібна як шанс створити працюючі інститути, запозичити ефективні правила гри. У бідній державі ці правила не будуть працювати так, як повинні, але навіть у разі вкрай низької ефективності вони створять шанс на вихід з порочного кола.
Нічого автоматично або само собою не відбудеться. Європейці не дарма висувають умови і вимоги за кожен крок зближення. Їм важливо не підірвати весь проект євроінтеграції необережними рішеннями щодо України або інших країн, які не цілком європейські за нормами і духом, хоча і наполягають на своїй «європейській ідентичності». Нашого бажання мало.
Втім, бажання це теж сприймається скептично і з великою обережністю. Занадто часто Україна за останні двадцять років спекулювала на своєму бажанні зближуватися з ЄС, залишаючись водночас у чомусь навіть антиєвропейською країною. Європейці навчилися не вірити нам на слово.
Політичній системі, що надійно вибудувана в Україні та відтворює саму себе після будь-яких потрясінь, навряд чи потрібні правове поле і інститути Європи. Вони потрібні громадянам України. Тому навіть якщо «євроінтеграція» у промовах політиків перетворилася на фарс, для України вона залишається одним з дуже небагатьох шансів на успіх.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени