У розпорядженні ФБР, виявляється, є доповідь, підготовлена колишнім співробітником британської розвідки Крістфером Стілом – тим самим, що склав горезвісне «російське досьє» на Трампа. І в цій доповіді нібито міститься інформація, яка підтверджує, що Лесін не помер від травм чи ударів, отриманих в результаті декількох падінь в стані алкогольного сп'яніння, а був на смерть забитий головорізами, яких до нього підіслав якийсь близький до Путіна російський олігарх, у якого виріс зуб на Лесіна. Причому це були професійні співробітники російських спецслужб, що підробляють подібними «лівими» замовленнями. Завдання у них було побити і налякати Лесіна, але не вбивати. Однак вони перестаралися. Ця інформація, повідомляє Buzzfeed, підтверджується ще з чотирьох інших незалежних джерел.
Видання вкотре нагадало, що в ФБР нібито немає жодної людини, що вірить у версію про нещасний випадок. «Усі думають, що Лесіна замочили», – сказав один зі співрозмовників Buzzfeed.
У попередній публікації на цю тему Buzzfeed стверджував, що Лесін приїхав до Вашингтона, щоб зустрітися з людьми з Мін'юсту США, яким раніше через якогось посередника нібито передав, що готовий співпрацювати і ділитися інформацією з американськими правоохоронними органами і спецслужбами. І нібито навіть номер в готелі Dupont Circle зняли йому співробітники Мін'юсту чи ФБР, які часто використовують цей готель для конспіративних зустрічей зі своїми інформаторами. Але зустрітися не встиг – наймані вбивці наздогнали його напередодні, знову стверджує Buzzfeed, а ФБР про все це мовчить з якихось вищих міркувань.
На держслужбу Лесін перейшов тому, що так було вигідно для його бізнесу і для нього особисто
Виходить, якщо версія Buzzfeed відповідає дійсності, Михайло Лесін вирішив стати перебіжчиком? Зрадити Путіна і почати розповідати все американцям, що йому відомо? Конспірологія, скаже хтось. Чи, все-таки, таке могло бути?
Щоб дати свій варіант відповіді на це запитання, почну здалеку.
«Я був вражений тим, як Лесін, кинувши роботу, забувши про всі справи, намагався врятувати вмираючого Заполя, мотався з ним по кращих світових клініках, а коли всі лікарі розвели руками, навіть повіз його на спеціальному приватному літаку, обладнаному для перевезення важких хворих, в якусь азіатську глушину, здається, до В'єтнаму, до знахаря, який нібито може вилікувати найбезнадійніших пацієнтів».
Цю історію мені розповів один іспанський адвокат незабаром після того, як в 2005-му буквально за кілька місяців згорів від раку Юрій Заполь, найближчий друг і партнер Михайла Лесіна, легка, весела, всіма улюблена, неймовірно талановита людина, що передчасно пішла з життя в розквіті сил, у сорок дев'ять років. Заполь і Лесін колись разом створили «Відео Інтернешнл» – рекламну компанію, яка незабаром стала лідером російського ринку і зробила своїх співзасновників доларовими мільйонерами.
«Після цього я не зміг не почати поважати Лесіна як людину, – сказав мій іспанський співрозмовник, – незважаючи на те, що дуже добре знаю, яку погану роль він відіграв у долі нашого спільного знайомого і мого шановного клієнта, Володимира Гусинського».
До чого я розповідаю цю історію? Та до того, що вона дуже яскраво характеризує покійного Лесіна, з яким я колись був трохи знайомий. На мій погляд, історія життя Михайла Лесіна – це перш за все історія незвичайних пристрастей навколо мільярдного бізнесу, що рясніє яскравими, незвичайними людьми – друзями і ворогами. Жив Лесін за принципом: заради близьких, рідних, друзів зі шкіри вистрибнути (як у випадку з Заполем), ворогам – ніякої пощади (як у випадку з Гусинським).
Я, наприклад, переконаний (за моїми декільком розмов з Михайлом Лесіним в бутність мою гендиректором колишнього НТВ навесні 2001 року, коли влада почала вирішальний штурм медіа-імперії Володимира Гусинського), що Лесін взяяв у цій кампанії настільки діяльну участь не тільки і не стільки через посаду – а він був тоді міністром друку, телерадіомовлення і засобів масових комунікацій, але ще й тому, що відверто не любив Гусинського, вважав його особистим ворогом і хотів знищити його бізнес.
Коли через майже півтора десятиліття Лесін за іронією долі очолив «Газпром-Медіа» – те, що колись було медіа-холдингом Гусинського – тоді мало не в перший день після призначення Михайло Юрійович оголосив головному редактору «Ехо Москви» Олексію Венедиктову – Олексій Олексійович не дасть мені збрехати – що неодмінно його зробить (було, правда, використано набагато міцніший вираз), тобто доб'ється його звільнення, щоб завершити зачистку останнього острівця незалежної журналістки, що залишився від минулих часів. Лесіну це зробити не вдалося – втім, це окрема історія.
А історія його життя, повторюю, це історія про великі гроші і великі пристрасті, зокрема пристрасть до молодецького життя, екзотичних подорожей, розкішних вілл, океанських супер-яхт, красивих дорогих автомобілів і всього такого іншого. Деякі, можливо, пам'ятають, як широко святкував Лесін своє 45-річчя влітку 2003 року, коли над Москвою літали чи тодирижаблі, чи то повітряні кулі з написами «З днем народження, наш ласкавий Міша!», а на самому святі гостям співав чи то Тото Кутуньо, чи то Адріано Челентано, чи то вони обидва – небіжчик дуже любив стару італійську естраду.
До речі, я згадую все це без осуду. Перефразовуючи Бродського, гедоніст мені куди миліше, ніж кровопивця. Не зрозумійте мене неправильно: я не намагаюся виступити апологетом Лесіна. Я – про інше.
Стиль життя Михайла Юрійовича був, звичайно, зухвало нескромним для федерального міністра, а потім радника президента – але Лесіну було наплювати. Через шість років по тому тимчасово виконуючий обов'язки Путіна Дмитро Медведєв, з яким Лесин не спрацювався, звільнив його нібито з початковим формулюванням «за недотримання етики держслужбовця» (потім формулювання нібито пом'якшили).
Але дуже скоро Лесін знову був затребуваний, знову став ключовим гравцем на російському медіа-ринку, вже начебто і не в як високопоставлений держчиновник, але в дуже важливій з точки зору інтересів держави ролі голови одного з найбільших російських медіа-холдингів. І, зрозуміло, у нього з'явилися нові можливості для особистого збагачення за рахунок контролю над грошовими потоками холдингу, за рахунок впливу на багато процесів, що відбуваються на медіа-ринку. Як це було і раніше, коли він працював на колишніх посадах – у ВДТРК, в адміністрації президента, міністром, радником президента, тіньовим головою каналу «Russia Today».
І раптом – Лесін подав у відставку. Жив в основному за кордоном. І менше ніж через рік загинув.
Що ж, все-таки, сталося? По-моєму, сталося ось що. Я ні за що не повірю, що коли трапився Крим, коли почалася війна на Донбасі, коли збили малайзійський «Боїнг», коли американці і європейці стали вводити персональні санкції проти найбільших російських бізнесменів, тертий калач Лесін не задумався, а що буде з ним, з його закордонними рахунками, активами, офшорними компаніями, віллами в Каліфорнії. З 55-метровою яхтою Serenity. З дітьми, що міцно влаштувалися за кордоном. З кар'єрою його сина, продюсера, якому вдалося досить голосно заявити про себе в Голлівуді.
35-річний Антон Лесін взяв участь у виробництві – швидше за все, на батьківські гроші – кількох досить голосно розрекламованих картин: «Лють», «Рок на Сході», «Дідусь легкої поведінки», «Саботаж», «Сімейка Фенг». На них працювали актори і режисери першої величини: Бред Пітт, Вуді Аллен, Арнольд Шварценеггер, Баррі Левінсон, Роберт де Ніро, Білл Мюрей, Ніколь Кідман та інші – вражаючий букет імен для новачка в Голлівуді, до того ж іноземця.
Правда, жоден з цих фільмів не зробив великих зборів, і лесінський американський кінобізнес важко назвати фінансово успішним, але, як то кажуть, добрий початок.
Що набагато важливіше: у 57-річного Лесіна настала «третя молодість». Як розповідали люди, що близько знали його, він був закоханий в юну красуню Вікторію Рахімбаєву, колишню модель, подорожував з нею по всьому світу, мало не молився на неї, у вересні 2015 вона народила йому дочку, вони збиралися оселитися в Америці і почати там нове життя. Не вірю, що Лесін готовий був все це втратити, від усього цього відмовитися. Заради чого?
У владу, на державну службу Лесін свого часу перейшов тому, що так було вигідно для його бізнесу і для нього особисто. Як тільки стало токсично – він з усім цим розпрощався.
При цьому Лесин, по-моєму, не страждав від «стокгольмського синдрому», яким в Росії хворіє багато хто – якщо доводиться на путінську владу працювати або, принаймні, грати за заданими нею правилами, то набагато комфортніше жити, полюбивши цю владу і щиро повіривши в її гасла. Лесін теж на цю владу працював, за її правилами грав, але любити не любив і в гасла її не вірив.
Мені здається, він був хрестоматійнм прикладом члена російської правлячої еліти, який гроші заробляє в Росії, але центр життєвих інтересів якого насправді знаходиться на проклятому ворожому Заході.
Я не знаю, коли саме Лесіну стало відомо, що сенатор-республіканець від штату Міссісіпі Роджер Вікер в кінці липня 2014 року звернувся з листом до тодішнього міністра юстиції США, в якому закликав розібратися з джерелами доходів колишнього міністра друку РФ: чи не підпадають вони під дію одного дуже неприємного американського закону, відомого під абревіатурою FCPA (Foreign Corrupt Practices Act) – Закону про корупцію за кордоном, згідно з яким за грати в США можна запроторити громадянина будь-якої країни, якщо, наприклад, виявиться, що він вів якийсь незаконний бізнес, заробляв і відмивав якісь брудні гроші, а потім заводив їх на територію США, здійснював там угоди – зокрема купував нерухомість.
Я не знаю, як швидко Лесін дізнався і про інше – що 3 грудня 2014 року помічник міністра юстиції США Пітер Кадзікі, нарешті, відповів сенаторові Вікеру – з вибаченнями за багатомісячне зволікання – що Кримінальним управління Мін'юсту і ФБР дано розпорядження почати розслідування. «Після того», як відомо, далеко не завжди означає «внаслідок того». Але важко позбутися думки, що несподівана відставка Лесіна, проведена через 9 днів 12 грудня 2014 року, була невипадковою.
Повторюю, мені важко повірити, що Лесін міг залишатися в Москві і сидіти склавши руки, коли під загрозою несподівано опинився його бізнес, його статки, його майно, благополуччя його нової сім'ї, кар'єра його сина. І, навпаки, я легко уявляю, як він різко подав у відставку, кинув все і поїхав за кордон – розрулювати проблему.
Я нічого не стверджую. Але я готовий повірити, що в обмін на імунітет Лесін дійсно міг запропонувати свою співпрацю американського уряду.
І я готовий допустити, що за це його і вбили. І як на мене, ніякої конспірології в цьому немає.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени