За краєм війни

Туреччина стала притулком для найбільшої громади утікачів з Сирії — тут живе майже 3 млн. Місцеві їх недолюблюють, з житлом і роботою — великі проблеми

Тетяна Козак
(Київ—Газіантеп—Кіліс—Київ)

31‑річний сирієць Аммар Альсельмо, стоячи в кімнаті одного з будинків посеред Газіантепа, з гіркотою жартує: "Нам тут потрібне посольство Туреччини".

Газіантеп — турецька провінція на кордоні з Сирією і одночасно місто, центр регіону. До сумно відомого сирійського Алеппо від нього всього 120 км.

За роки громадянської війни тут зібралася мільйонна діаспора біженців — солідна надбавка до 1,5 млн корінних городян. Тому і жарт про посольство актуальний.

За спиною Аммара висить плакат із зображенням людей в білих будівельних касках, які рятують постраждалих з‑під завалів в Алеппо. Він і сам належить до цих рятувальників — керує місцевим осередком волонтерської організації Сирійської громадянської оборони, відомої як Білі шоломи.

До війни Аммар працював вчителем англійської — саме в Алеппо. Давно це було - шість років тому. Відтоді в ході конфлікту між урядом Башара Асада та опозицією за участю Ісламської держави загинуло 300 тис. сирійців. Ще 11 млн стали переселенцями та біженцями — і це з майже 23 млн, які жили в Сирії до війни.

Багато з тих, що пішов від війни, осіли не в Євросоюзі, хоча саме там найбільше говорять про проблему біженців, а в сусідніх з Сирією країнах — Туреччині, Лівані та Йорданії. За офіційними даними ЄС, у першій зараз проживає найбільше біженців — 2,8 млн чоловік. Неофіційні цифри вдвічі вищі.

Аммар опинився в Туреччині ще влітку 2016‑го — разом з дружиною Каммар і дев'ятимісячних сином. Тепер вже зима, але сирієць продовжує жити на дві країни: тиждень — тут, в тиші і з сім'єю, а три тижні — на батьківщині, де він допомагає постраждалим.

Аммар згадує, що від самого Алеппо на сьогодні залишилося мало — шість місяців війська Асада, підтримувані російською авіацією, штурмували його. В результаті місто занепало.

Історія Алеппо — це історія Аммара. Під час арабської весни він приєднався до антиурядових виступів з вимогами демократичних змін в країні. А коли Асад вирішив придушити повстання силою, став учасником Білих шоломів. Основне завдання цих волонтерів — екстрена допомога мирним жителям, пораненим в ході авіанальотів, розчищення завалів, поховання загиблих.

“В 2013‑му нас було близько сотні в Алеппо і його околицях,— розповідає Аммар про те, як з'явилися Білі шоломи.— Потім ми почали будувати організацію, відкрили офіс в Алеппо, Ідлібі та ще у двох містах".

Після того як війська Асада стали скидати на місто дешеві, але небезпечні для мирних жителів "барельні" бомби, Білі шоломи почали навчатися роботі з вогнем, допомозі пораненим. "Наша команда складається з людей різних професій — хтось інженер, є вчителі, але ніхто не знав, як це робити",— продовжує згадувати сирієць.

Їм допомогли американські і британські організації — не тільки тренінгами та обладнанням, але і операційним фондом в якості нелетальної допомоги Сирії.

Тепер в розваленій війною країні працюють п'ять тренінгових центрів Білих шоломів, які налічують майже 3 тис. волонтерів. Три центри були в Алеппо, але їх знищили війська проасадівської коаліції. Асад вважає білошоломників терористами або ж прозахідними шпигунами. Схожим чином відносяться до волонтерів і в ІД: в'їзд на контрольовані ісламістами землі їм заборонений.

Аммар ж каже, що Білі шоломи — організація нейтральна і допомагає всім, хто потрапив у біду, незалежно від релігійних вірувань або політичних переконань.

Мирна Туреччина для сирійців, що потрапили сюди, зовсім не виглядає земним раєм.

Наприклад, Каммар, дружина Аммара, за освітою дантист. Але у неї сирійський диплом, і вона не знає турецької, в результаті не може знайти роботу. Тому в основному сидить вдома з дитиною.

Квартиру в Газіантепі сім'я знайшла з труднощами і в будинку, де господар — з Сирії: турки неохоче здають житло "гостям" з півдня.

Є й економічні проблеми: офіційні біженці-сирійці мають право на роботу в Туреччині, але їм дістається лише важка низькокваліфікована праця за мінімальну плату.

У місті Газіантеп сирійці ніякої побутової дискримінації не відчувають. Але в невеликих населених пунктах ситуація інша. “В одне з сіл привезли труп загиблого в Сирії солдата, який звідти родом,— каже Аммар.— І турецьке населення нападало на сирійців: вони вирішили, що ті винні в смерті [бійця]".

Ще два роки тому Анкара закрила в'їзд на свою територію біженцям з Сирії. Залишила "вікно" лише для громадських діячів, медпрацівників, представників місцевої влади, які мають у Газіантепі операційні офіси і підтримуються міжнародними організаціями, або для тих, хто проходить тренінги. Впускають також тяжкопоранених — їм безкоштовно надають допомогу у турецьких госпіталях.

Але сирійці продовжують їхати сюди, нелегально перетинаючи кордон разом з контрабандистами. Так зробив 29‑річний Ісмаїл Аллабдулла, який у своєму Твіттері вів трансляції з обложеного Алеппо.

Рідне місто він покинув одним з останніх, в січні. У Газіантеп, через кордон, йшов 3,5 години, ризикуючи життям. Ще й заплатив провідникам-контрабандистам $500.

“Я тут тому, що відчув: мені потрібен відпочинок,— говорить Ісмаїл.— Потрібно побачитися з моїми старими друзями, людьми, які не страждають, а живуть нормальним життям".

Раніше він вчився на викладача англійської. А потім "побував у пеклі" — два роки під бомбардуваннями в Алеппо і ще півроку штурму міста.

Після облоги Ісмаїл не вірить нікому: ні міжнародному співтовариству, ні Росії, яка заявляє про припинення вогню, не зупиняючи обстрілів і бомбардувань. “Моє життя повністю змінилося,— продовжує плутано говорити сирієць.— Я не знаю, що робити далі".

Багато з тих, хто пережив облогу і зміг покинути Алеппо, тепер шукають роботу в Туреччині і намагаються забути минуле.

Наступною гарячою точкою може стати сирійське місто Ідліб, який контролює опозиція. В цьому упевнений доктор Мунзер Халіл, який приїхав звідти у Газіантеп, щоб знайти тут донорів для свого проекту підземних госпіталів. Він упевнений, що тільки такі пункти швидкої допомоги зможуть стати порятунком для городян — адже війська Асада має намір атакують госпіталі і лікарні, розташовані на поверхні. Вже зараз в Ідлібі немає безпечних медустанов, а нестача персоналу — лікарів і медсестер — складає фантастичні 90%.

Основний донор в сирійській кризі — Євросоюз. За весь період війни він виділив близько €9 млрд — на проекти з освіти, управління, охорони здоров'я, сільського господарства та інші громадянські ініціативи, спрямовані на підтримання мирного життя в країні. ЄС працює з обох сторін конфлікту — як на опозиційних територіях, так і на тих, що під контролем режиму.

"Головна мета нашої програми — щоб люди залишалися в Сирії, а не втекли",— говорить Франсуа Накоді, глава офісу ЄС в Газіантепі.

Але доктор Мунзер незадоволений: мовляв, міжнародні донори занадто повільні для війни.

"М и чекаємо, поки закінчиться війна, щоб повернутися",— так говорять багато біженців-сирійців, які опинилися в Туреччині. Ці ж слова повторює і Найджла Шіх, голова жіночого центру Кареемат (Гідність) в прикордонному з Сирією турецькому містечку Кіліс.

У 2011 році вона втекла з Дамаска, де разом з чоловіком брала участь в антиурядових протестах. Її чоловіка заарештовували, як і батька, а також кузена.

У Кілісі Найджла, психолог за освітою, вирішила відкрити центр допомоги біженкам — адже деякі з них, залишившись без чоловіків і роботи, потребували їжі та одягу, просили милостиню на вулиці.

Спочатку колишня мешканка Дамаска зібрала 18 осіб. Ці жінки вчилися шити, а потім продавали свої роботи на ярмарках, щоб прогодуватися.

Найджла зуміла домовитися з місцевою турецькою адміністрацією, і в організації з'явився власний будинок. "Ми не хочемо просити грошей — ми хочемо повернути собі гідність",— пояснює свої цілі сирійка.

Жінки приходять сюди за підтримкою і професіями: швачки, перукаря, візажиста. А також вивчають у центрі ази медицини і психології, дізнаються про свої права. Діють в Кареемат і мовні курси — англійської та турецької. Викладають на них такі ж сирійки-біженки.

Аеман Кдад, викладачка перукарської справи в Кареемат, раніше була домогосподаркою, її сім'я жила у великому особняку, мала машину. Тепер всі її близькі втекли в Туреччину, а Кдад довелося шукати роботу. Пощастило — вона стриже сама і вчить цьому ремеслу землячок. У центрі займається і її дочка Біан.

Поки Кдад розповідає про своє минуле, в центрі з'являється 24‑річна Насрін Вахіба. Сирійка, яка залишила будинок, за допомогою комп'ютера непогано вивчила англійську, а в центр приходить вивчати турецьку — хоче знайти роботу. Сміючись, пояснює: “Чоловік не хотів, щоб я вчилася і працювала. Чому? Араб!"

За чотири роки в центрі пройшли навчання чотири сотні жінок і кілька десятків дітей.

Однак навіть професія і постійна робота не стають для сирійців панацеєю в Туреччині. "Потрібно працювати по 18 годин на день, щоб прогодувати себе і сім'ю, знімати житло",— говорить Аммар. І тут же додає, що умови для таких, як він, тут все одно кращі, ніж в арабських країнах,— в Лівані та Йорданії біженці надто обмежені у правах.

Чим би не займалися і про що б не думали турецькі сирійці, вони напружено стежать за міжнародними переговорами, на яких вирішується доля батьківщини.

Чекає на їх результати і Ісмаїл з Алеппо. Просто тому, що він ніяк не може позбутися ідеї повернутися додому.