1 жовтня в ознаменування 70-річчя Народної республіки голова КНР Сі Цзіньпін виголосить промову, в якій беззастережно вихвалятиметься діяльність Комуністичної партії Китаю, починаючи з 1949 року. Але, незважаючи на демонстровані Сі Цзіньпіном упевненість і оптимізм, рядові члени КПК все сильніше турбуються щодо майбутніх перспектив режиму — і для цього є вагомі причини.
У 2012 році, коли Сі взяв у руки кермо влади в КПК, він пообіцяв, що Партія постарається добитися великих успіхів до двох майбутніх сторічних ювілеїв — з дня заснування КПК у 1921 році і Народної республіки в 1949 році. Однак неухильне уповільнення темпів зростання економіки і підвищення напруженості у відносинах зі США, найімовірніше, зіпсує КПК настрій під час святкувань 2021 року. І не виключено, що однопартійний режим взагалі не доживе до 2049 року.
Технічно у диктатур немає обмежень щодо термінів, але КПК наближається до меж тривалості існування однопартійних режимів. Інституційно-революційна партія утримувала владу в Мексиці 71 рік (1929−2000); Комуністична партія Радянського Союзу правила 74 роки (1917−1991); тайванський Гоміньдан протримався 73 роки (з 1927 до 1949 року на материку і з 1949 до 2000 року на Тайвані). Північнокорейський режим (сімейна династія сталіністів) править уже 71 рік і є єдиним сучасним конкурентом Китаю.
Втім, історичні тенденції не є єдиною причиною для тривог у КПК. Умови, які дали можливість цьому режиму відновитися після маоїстських катастроф самошкідництва і процвітати протягом останніх чотирьох десятиліть, загалом змінилися менш сприятливим (а в деяких сенсах більш ворожим) середовищем.
Головною загрозою довгострокового виживання партії стала холодна війна, яка розгортається з США. Протягом майже всієї епохи після Мао керівництво Китаю трималося на міжнародній арені непомітно, старанно уникаючи будь-яких конфліктів і одночасно накопичуючи внутрішню силу. Але до 2010 року Китай перетворився на економічний локомотив, який став проводити рішучішу зовнішню політику. Це викликало гнів Америки, яка поступово почала переходити від політики взаємодії до конфронтаційних підходів, які можна спостерігати сьогодні.
Завдяки перевазі у військовому потенціалі, технологіях, економічній ефективності та кількості союзників (що залишаються надійними, навіть попри деструктивне керівництво президента Дональда Трампа), у США набагато більше шансів стати переможцем у китайсько-американській холодній війні, ніж у Китаю. І хоча американська перемога може виявитися пірровою, вона, майже без сумніву, назавжди визначить долю КПК.
Крім того, КПК стикається з серйозними економічними проблемами. Так званому китайському диву сприяла велика і молода робоча сила, швидка урбанізація, масштабні інфраструктурні інвестиції, лібералізація ринку і глобалізація — роль усіх цих чинників або зменшилася, або взагалі звелася до нуля.
Зростання економіки могли б підтримати радикальні реформи, зокрема приватизація неефективних держпідприємств і відмова від неомеркантилістських методів у зовнішній торгівлі. Але всупереч офіційним заявам про подальші ринкові реформи, КПК чинить опір їх проведенню, чіпляючись натомість за політику, яка заохочує держпідприємства на шкоду приватним підприємцям. Держсектор утворює економічний фундамент однопартійного правління, тому перспективи раптової підтримки керівництвом КПК радикальних економічних реформ залишаються примарними.
Настільки ж тривожні і внутрішньополітичні тенденції. За часів Сі Цзіньпіна КПК відмовилася від прагматизму, ідеологічної гнучкості і колективного лідерства, які так добре служили їй у минулому. Через неомаоїстський поворот у партії (зокрема суворе дотримання ідеології, сувору організаційну дисципліну і авторитарне правління, що спирається на страх) зростають ризики катастрофічних політичних помилок.
Так, звісно, КПК не здасться без бою. У міру ослаблення її влади, партія, ймовірно, намагатиметься розбурхувати націоналістичні почуття у своїх прибічників, одночасно посилюючи репресії проти опонентів.
Але ця стратегія не допоможе врятувати однопартійний режим Китаю. У короткостроковій перспективі націоналізм здатний розширити підтримку КПК, проте з часом його енергія вичерпається, особливо якщо партія не зможе забезпечити безперервне підвищення якості життя. А режиму, який спирається на примус і насильство, доведеться заплатити високу ціну у вигляді спаду економічної активності, зростання народного опору, ескалації витрат на безпеку, а також міжнародної ізоляції.
Все це зовсім не схоже на надихаючу картину, яку Сі Цзіньпін представить китайському народу 1 жовтня. Однак ніякі обсяги націоналістичної риторики не зможуть змінити той факт, що крах правління КПК сьогодні здається ближчим, ніж будь-коли з часів закінчення епохи Мао.
Copyright: Project Syndicate, 2019
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ