Уперше надруковано у журналі NV за червень 2024 року. Републікацію заборонено
Колись, гортаючи стрічку Facebook, де траплялися усміхнені обличчя незнайомих людей, я думала: у когось день народження. Тепер моя перша, ще напівусвідомлена реакція: хтось загинув. Широка, весела, без домішку смутку усмішка нині цілком релевантна тільки в одному разі — якщо людини на світлині вже немає. Ніби ця людина вже не мусить нести тягар нашого спільного страху й болю, вона вже від нього вільна. Інакше уявити чисту безтурботну радість складно, вона завжди в парі зі смутком, як у вірші Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась». Написано понад 100 років тому, а знову актуально.
Чи значить це, що сміятися, жартувати, веселитися недоречно? Ні. Сміх — частина природної поведінки людини. Йдеться радше про те, що зараз люди в Україні живуть у більш трагічній, екстремальній реальності, ніж у попередні десятиліття. Така реальність не може не впливати на повсякдення, її неможливо не помічати. Однак від неї можна ховатися у таку собі емоційну внутрішню еміграцію, старанно відбудовуючи атрибути мирного життя з яскравими фоточками морського узбережжя, запрілими келихами білого вина і краєвидами доглянутих європейських міст. І хто я, щоб це засуджувати? Кожен має право на свій емоційний прихисток. Але є й інший шлях: спробувати прийняти складність наших обставин, свідомо впустити сум і тривогу навіть у найсвятковіші миті.
Спробую пояснити на прикладі. Навіть після початку війни у 2014 році найулюбленіший український книжковий фестиваль — Книжковий арсенал — мав здебільшого саме святковий характер. І це справді свято — зустрічі читачів з авторами й видавцями, художників із письменниками, усіх причетних до культури одне з одним і зі своїми захопленими аудиторіями. Тут усюди обійми, жарти, сміх, нескінченні автографи і таки запрілі келихи білого вина.
Кожен має право на свій емоційний прихисток. Але є й інший шлях
Але вже у 2023‑му, коли фестиваль відбувся вперше після повномасштабного російського вторгнення, і тим більше цьогоріч така весела святковість стала неоднорідною та не єдиною емоцією події. Чимало поетичних читань, дискусій і концертів, з яких складалася програма Книжкового арсеналу, починалися з хвилини мовчання. Самі теми програми прямо стосувалися всього, з чим маємо справу щодень у російській війні проти України: загибель авторів і їхніх цивільних читачів, випробування військових, полеглі побратими, труднощі мобілізації, екоцид і втрата дому, депортація дітей і дорослих, зруйновані друкарні і спалені книжки. Навіть форма заключної події фестивалю мала значення: не запальний концерт, як у попередні роки, а музичне читання-реквієм, присвячене загиблим поетам.
Однак дивовижно, що атмосфера Книжкового арсеналу залишалася такою ж теплою і радісною, як завжди. В одному з книжкових телеграм-каналів так і написали: головне, вийшовши з Книжкового арсеналу, не кидатися обіймати перехожих. Як таке може бути?
Відповідь у нашій потребі бути разом. Перебувати поряд з тим, хто поділяє твій досвід чи хоча б розуміє джерела твоїх тривог. Якось один відомий український фотограф, який багато років мешкав за кордоном і мав там молоду сім'ю, поскаржився мені: «А часом хочеться бути з тим, хто, як і ти, пам’ятає старий гастроном на розі». Або ось іще приклад: коли відкрилася Венеційська бієнале, чи не головна світова мистецька подія, у квітні 2022‑го у Венеції зібралося багато українських митців, кураторів і різних інших причетних фігур. І всім їм хотілося бути не в гущавині найпрестижніших венеційських вечірок, а тільки одне з одним — з тими, хто розуміє.
Це спільне, колективне переживання радості та смутку дає нам сили не тікати у старанно відбудований, але несправжній довоєнний світ. Допомагає прийняти фрагментованість нашої реальності, де поруч страшне й веселе, трагічне і затишне, а суто безтурботність, здається, балансує десь на межі соціопатії.
Мабуть, саме в цьому й секрет різко зрослого інтересу до українських книжок, їхніх авторів, виставок культурної спадщини і непарадних, колись ретельно забутих родинних історій. Занурюючись у них, людина наче й має справу з чимось віддаленим від себе — у часі, просторі, в художній реальності, — але саме в такий спосіб продовжує думати про себе саму та у зв’язку з близькими людьми. Ця спільність захищає, але вона не виникає на порожньому місці — їй потрібні історії, імена і спогади, які ми поділяємо.
Саме в цьому спільному символічному просторі ми здатні прийняти водночас протилежне: тяжкий смуток й іскристу радість, вони поєднуються, коли цю складну палітру почуттів можуть зрозуміти і розділити інші люди.
Це і є робота культури, яка висвічує наші історії і робить їх спільними, а нас перетворює на спільноту.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV