Вісім важливих пунктів. Як розповісти дитині про поранення рідної людини

У мене сьогодні складна тема: як розповісти дитині про поранення і зміни в тілі рідної людини, підготувати до зустрічі. Вісім важливих докладних пунктів. Я пропоную кілька кроків, які ми вибудовували на практиці з родинами. Буде кілька етапів: турбота про дорослого, розмова з дитиною, підготовка до зустрічі, зустріч і те, що може потребувати уважності.

1. Стан дорослого, який говоритиме з дитиною.

Дитина завжди спирається на наш стан. І ми маємо взяти час на те, щоб самим усвідомити та постаратися прийняти те, що відбулось.

Можливо, спершу варто звернутися за підтримкою психолога.

Бути наляканими, завмерти, плакати, злитися, відчувати лють, почуватися невпевненими, хотіти з усіма поділитись, як і не хотіти нікого бачити, брати собі час на усвідомлення — природно. Підтримка пораненого/пораненої та підтримка дитини найімовірніше буде на вас. І турбота про те, щоб у вас вистачило сил, важлива.

Можливі питання: якщо дорослий поїде одразу в лікарню — хто може допомогти/побути з дитиною? До кого ви можете звернутись за підтримкою?

Якщо немає сил на розмову з дитиною, можливо, це зробить хтось із близьких, кому дитина довіряє.

2. Розмова з дитиною — діють загальні правила розмов на складні теми:

— Близький дорослий — з дитиною має говорити той, кому вона довіряє. Але тоді, коли сам дорослий зможе витримати емоції дитини та матиме сили відповідати на запитання.

— Безпечне місце — обираємо місце, де б самому дорослому та дитині було зручніше та затишніше. Краще сидіти чи стояти так, щоб спиною можна було спертися на спинку крісла чи стіну. І мати можливість обійняти дитину.

— Більше часу — починаємо розмову лише тоді, коли знаємо, що можемо не поспішати.

— Бути в контакті — дитині особливо важлива присутність та контакт — контакт очей, доторку, можливість обійнятись (хоча не всі діти в кризових ситуаціях дають до себе доторкнутись). Важливо відкласти телефон і не відволікатися від дитини.

— Ми можемо дотримуватись умовного алгоритму:

• чесне повідомлення;
• пояснення та підтримка емоцій та реакцій;
• плани на майбутнє, дії.

— Можливі слова: «Я хочу з тобою поговорити про важливе. Тато/мама/рідна людина потрапила у складну ситуацію та отримала поранення. Йому/їй дуже допомагають лікарі. Йому/їй вже краще, але є те, що змінилося».

Краще не говорити НАШ тато/НАША мама — так ми стаємо в одну позицію з дитиною, наче ми брати й сестри. Ми маємо бути в ролі дорослого.

З дитиною має говорити той, кому вона довіряє

«Після поранення тіло може змінитися. Наприклад, можуть бути шрами або він/вона може втратити частину тіла, або обличчя матиме інший вигляд. Це може виглядати незвично для всіх, і нам спочатку навіть на це може бути боляче дивитись. А може ми одразу звикнемо. Татові/мамі потрібні лікування та наша підтримка. І ми точно всі впораємось. І жодні зовнішні зміни не змінюють того, який він/вона всередині. Хоч йому/їй і буде потрібен час, щоб повністю повернутись до нас».

«У тата/мами було поранення. Йому/їй допомагали лікарі. Тепер одне око закрите (або його немає), кінчик носа маленький, на обличчі є рани, але вони точно загояться. Тато/мама всередині залишився/лась таким самим/самою і дуже скучив/ла за тобою. Кожен шрам — це його/її історія хоробрості».

Для маленької дитини: «Татове обличчя стало іншим, бо він був поранений і лікарі його лікували. Ми будемо разом звикати до нових татових очей (носика, рук, ніг). Він/вона буде вчитись ходити, писати, їсти — і ми йому/їй допоможемо».

3. Нормалізація емоцій: емоції дитини не треба виправляти чи змінювати — нам достатньо бути поруч.

«Спочатку тобі може бути незвично дивитись на нього/на неї. Це нормально — здивуватись чи навіть злякатись. Ми будемо разом дивитись і звикати. Я поруч».

«Коли ми його/її побачимо, можеш спочатку здивуватись — це нормально. Ми будемо допомагати одне одному звикати. Ти зможеш мені ставити будь-які питання».

«Ти можеш відчувати різні емоції — здивування, страх, сум або навіть злість, а можеш нічого не відчувати взагалі. Це нормально».

«Те, що сталося в нашій родині — дійсно складно. Але ми разом. І точно зможемо допомогти один одному».

Можливий акцент на тому, що є те, що буде незмінним: «Він/вона (тато/мама/брат/інша рідна людина) залишається таким же рідним, з усіма своїми жартами, любов’ю до тебе. Тіло змінилося, але любов та те, що ми рідні не зміниться».

Якщо є те, що ви точно знаєте — скільки часу людина буде на лікуванні, що саме змінилося, до чого варто готуватися (крісло колісне, протезування, пов’язка на обличчі, складності із зором чи слухом) про це варто згодом розповісти.

В подальших розмовах можна торкнутись теми що мама/тато зможе, а чого деякий час чи, на жаль, взагалі не зможе робити.

Зі старшими дітьми можна поміркувати: що робить тебе тобою, що найважливішого в нас є, що навіть про зовнішніх змінах не зникає.

З маленькою дитиною можна полікувати іграшку, пограти в «шрами на ляльці чи м’якій іграшці»: намалювати чи приклеїти пластирі.

Намалювати разом близьку людину: який він зараз є, з усіма змінами, і намалювати себе поруч із нею чи всіх в одному великому серці.

4. Що може зробити близька людина, що була поранена.

Записати короткі аудіоповідомлення спеціально для дитини: привітання, улюблену колискову або казку, знайомі родинні слова та прізвиська. Зробити фото, але вже з загоєними шрамами (обов’язково з позитивним підписом чи емоцією). Наприклад, коли усміхається або тримає улюблену іграшку дитини.

Ми можемо проговорити маленькій дитині: «Тато/мама на фото, бачиш? Це тато/мама після лікування. Ми його/її любимо, а він/вона любить нас».

Після такого фото- чи відеоконтакту дозволити дитині виражати емоції. Слухати та підтверджувати почуття: «Так, обличчя і тіло змінилось, ми звикаємо разом».

5. Перед зустріччю.

Показати фото та відео: «Подивись, це тато/мама. Він/вона інший/інша зовні, але він/вона так само усміхається тобі. Ти його/її впізнаєш за голосом і обіймами.

6. Зустріч. Перший контакт з дитиною.

Ми можемо нагадати: «Спочатку ти можеш здивуватись чи не впізнати маму/тата або злякатись, або взагалі нічого не відчути — це нормально. Я буду поруч, ми разом з тобою. Наша підтримка дуже важлива і ми всі звикнемо. Тато/мама на тебе чекає».

На першій зустрічі дати дитині можливість бути з близьким дорослим на руках чи поруч, не змушувати одразу підходити до рідного, що був поранений. Не змушувати одразу дивитись, обіймати або торкатись, дати час. Спокійно повторити: «Це тато/мама, він/вона тебе дуже чекав/ла, він/вона змінився/лася, але дуже сумував за тобою. Так, тато/мама має інший вигляд, але він/вона тебе любить і дуже чекав/ла».

Дорослий, який був поранений, може сказати щось знайоме для дитини — улюблену фразу, жарт. Може сказати: «Якщо хочеш, можеш роздивитись. Питай, що тебе цікавить».

Дитина може проявляти цікавість і ставити питання: «А тобі було боляче, а ти не помреш, а ти тепер робот чи супермен/супервумен, а ти вмієш бачити в темряві, а що саме сталося…»

7. Після першої зустрічі.

Дитина можливо потребуватиме такого ж алгоритму:

• пояснення того, що сталося;
• пояснення її емоцій;
• пояснення того, що на всіх очікує.

8. Те, що може бути неочевидним в реакціях дитини та з чим їй може бути потрібна допомога.

Дитина може пишатись рідним, а може й соромитись, бажати помститись ворогам, ревнувати, боятись, почуватись винною, може не проявляти своїх почуттів

Їй може бути потрібен час, уважність до потреб та залученість.

Іноді родини із турботи намагаються захистити дитину, не навантажувати її, і вона почувається викресленою, відокремленою. Краще долучати її до спільних дій та спільної турботи (в міру її розуміння та сил).

Я писала і думала, як хочу, щоб подібні матеріали ніколи нікому не були потрібні.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут