«Україна працює швидко та точно». Яковина проаналізував, як оцінюють перебіг війни «аналітики» з боку Росії, зокрема Гіркін

Дуже велика проблема з безпілотниками, скаржиться. У них не вистачає безпілотників, які здатні довго триматися в повітрі, — типу Орлан. Думаю, всі їх бачили: ті, у яких часто замість бензобака пляшка від газованої води.

Справді, підтверджується інформація, що не вистачає Орланів. По-перше, українські війська збивають щодня два-три такі Орлани. По-друге, ми вже бачили збиті Орлани МНС Росії, тобто військових уже не вистачає.

З чого ми робимо висновок, що для української армії дуже важливо збивати ці Орлани. Без цих БПЛА, Морозов пише, нічого вони не бачать, нічого зробити не можуть, артилерія б'є навмання. Хоча, як я зрозумів, іноді постріл із ПЗРК, яким збиваються Орлани, чи не дорожчі, ніж самі Орлани, але це того варте.

Крім того, блогер скаржиться, що російські артилеристи приїжджають круті, на понтах, а коли стикаються з реальною війною, то нічого не можуть, не вміють. Він особливо скаржиться, що не вміють маневрувати і маскуватися, тому їх часто трощить українська артилерія.

Морозов пише, що знищують російську артилерію, коли вони часто стають купою в чистому полі і починають стріляти, начебто немає жодного ворога. Їм прилітає, їх трощать на друзки.

Зацитую характерний шматочок, де він описує, як іде сучасна війна з боку Росії: «Сучасна позиційна війна зажадала від артилерії обох сторін вміння максимально швидких, чітких і гнучких дій. А головне — максимально ефективних, включно з роботою навіть не батареями, а окремими знаряддями». До речі, Україна цю навичку вже має.

«Сучасна позиційна війна зажадала дуже високої кваліфікації розрахунків, управління, коригувальників». І далі блогер говорить про українців: «Противник чудово освоїв звукомаскування, чудово навчився пристосовуватися до місцевості, працюючи через пагорби і терикони, навчився добре ховати свої гармати та самохідки, що буксируються. Викотився, відпрацював за наперед підготовленими даними, скоригувався за даними з БПЛА, відпрацював ще раз, накрив ціль, відкотився. Зрозуміло, супротивник не нехтує в роботі метеостанціями, внаслідок чого працює швидко та точно». Це нам пише «ЛНРівський» автор.

Він продовжив: «Російська артилерія навпаки — вирішила воювати статистикою. [Навіщо] розмінюватися на дрібниці? Викотимо дивізіон, і нехай палить БК залпами. У нас же он, три-чотири БК (боєкомплекти — ред.) завжди є. Підсумок? Прорив оборони? Авжеж».

І розповідає, як розгортаються події: «Спалили БК, зорали якийсь укровський опорник (опорний пункт — ред.), облетіли його квадриком один раз — начебто тихо. Іде команда піхоті: „Йдіть, там нікого немає!“ Чомусь вважається, що вцілілі солдати супротивника, почувши в тиші, яка настала, дзижчання квадрика, мають висипати на відкриті місця і махати своїми „мазепинками“ — „Ще, ще, ми тут! Стріляйте по нас іще!“ Ні. Вони чомусь не виходять, не махають».

Блогер описав і фінал історії: «Наша піхота, яку підганяють крики великого начальства „Йдіть, там нікого немає!“, виходить із укріплень на місцевість перед опорником, противник підпускає її на дистанцію впевненого ураження, притискає до землі кулеметами, після чого накриває мінометами й артою. Якщо укріп розташований у забудові, противник може запустити найбільш жвавих, передову групу, в забудову, відрізати вогнем інших…» І далі про драматичні наслідки пише: «Там перебити, взяти в полон, закатувати, пристрелити і спалити трупи, бо ліньки могили копати» .

Отак бачить війну з того боку Морозов. Автор також каже, що українська артилерія набагато швидша, вправніша, професійно працює, до того ж використовує такі технічні здобутки, про які в Росії часто навіть нічого не чули.

Під час читання всього цього тексту складається враження, що Україна, попри дуже обмежені ресурси, артилерійську війну поступово виграє, і вже завдає ударів там, де раніше не могла собі цього дозволити. Наприклад, українці вже б’ють глибоко по тилах росіян за Донецьком. Раніше вважалося, що українські гармати не можуть добити.

Не без проблем це відбувається, бо українська артилерія теж має втрати. Вже навіть були фотографії перших розбитих американських гаубиць М777. Але в будь-якому разі, коли читаєш такі відчайдушні пости «ЛНРівців», «ДНРівців», росіян, — це гріє душу.

Ще приємніше бачити те, що процес поліпшення артилерійської могутності України триває. Він, звичайно, йде не так швидко, як хотілося, тому що західні партнери, на жаль, пригальмовують із постачанням зброї в серйозних кількостях і найсерйознішої зброї. Але виникає відчуття, що українські артилеристи швидко здобувають досвід, а російські намагаються діяти числом: їх нових приганяють, убивають усіх; приганяють, убивають. Тому вони навіть нічого не вчаться.

Ще цікава позиція, як на мене, — Херсонська область. Там, якщо розібратися, — багато чого відбувається. До того ж розібратися нам у цьому допоможе воєнний злочинець і терорист Ігор Гіркін (Стрєлков).

Він останнім часом місця собі не знаходить через те, що відбувається на Херсонщині. Каже, що там планується капітальна «зрада». Мається на увазі, що Україна може там невдовзі досягти серйозних успіхів.

Днями Гіркін виступав перед своїми прихильниками із лекцією про те, що відбувається в Україні. На його думку, відбувається щось жахливе. Чому я це цитую? Оскільки все те, що він говорить, відповідає тому, що зараз розповідають іноземні розвідслужби.

Гіркін каже, що російська армія, яка стоїть на Херсонщині на правому березі Дніпра, по-перше, дуже погано озброєна, а по-друге, там низька якість військовослужбовців. За його словами, там перебувають призовники з Донбасу — ті, кого силою загнали служити до цих так званих народних міліцій «ДНР» і «ЛНР». По суті — раби-солдати. Чому вони там стоять? Бо якщо з ними щось трапиться, як каже Гіркін, їхній облік ніде не ведеться: вони в жодній статистиці не фігурують, тому Росії їх не шкода.

Ці солдати дуже демотивовані, записують відеозвернення про те, як їх призвали на три місяці ще в лютому, термін минув, їх додому не пускають. Тобто, мотивації у цих людей немає, зброї немає, серйозного командування немає.

Тому Гіркін каже: «Якби я був начальником української армії, то в цьому районі обов’язково завдав би удару». Він сказав: «Я б почекав, коли більша частина російської армії буде скута боями на Донбасі (як це зараз відбувається), і після цього сформував одну-дві ударні бригади і завдав би удару по Херсонській області, бо там все дуже просто робиться».

Там правий берег Херсонської області з лівим пов’язують два мости: у Новій Каховці та так званий Антонівський міст на північ від Херсону. Навіть у самому Херсоні мостів через Дніпро немає. Тому постачати угруповання на правому березі можна лише двома шляхами. Якщо ці два шляхи будуть перекриті, воно залишиться без постачання, без підкріплення, без палива, озброєнь, боєкомплекту — без усього.

Про це каже не лише Гіркін. Я читав британських генералів, які кажуть, що як тільки в України з’являться далекобійні ракетні системи залпового вогню HIMARS, то з їхньою допомогою чи не з Миколаєва можна тримати під постійним прицілом ці мости в Херсонській області, таким чином унеможлививши постачання російського угруповання на правому березі Дніпра у Херсонській області. Звісно, без постачання воно довго не протягне — українській армії буде досить просто з ним розправитися.

Звичайно, вони можуть спробувати кораблями щось возити, але це буде дуже дорого, довго, небезпечно і, до того ж, у невеликих обсягах.

Дуже небезпечна ситуація, на думку Гіркіна, зараз складається для російської армії.

Зважаючи на все, якщо Україна матиме важку зброю в в потрібних кількостях, то, гадаю, загалом завдання зі звільнення Херсона буде важким, але до снаги.