Один із героїв моєї книги «Феномен пісизму» (від ПіС — партія Право і справедливість Ярослава Качинського — прим. NV) поскаржився на Facebook, після чого на мене одразу накинулася зграя його знайомих. Мені особливо сподобався коментар: «Бо цей Чех — не Чех, а бандерівський послідовник, нащадок тих, хто розірвав переговірника кіньми». Не сумніваюся, що після прочитання цієї статті цей коментатор іще більше переконається у своїй думці.
Кілька років тому я додав до свого резюме: «перекладач української літератури», що не є проявом кон’юнктурності — уже 20 років тому я вводив українські п'єси на наші сцени, а українофілом я є вже понад пів століття.
Я не завжди ним був, у дитинстві та підлітковому віці я ставився до цього народу так само, як і інші поляки. Я народився через сім років після війни, з якої ми вийшли з безліччю травм і відповідним ставленням до інших народів, де переважала ненависть до німців. Іноді їм приписували деякі чесноти, такі, як надійність чи працьовитість, але я ніколи не чув доброго слова про українців.
Хто хотів лаяти українців, той не соромився
У шкільні роки всі знали, що «банди УПА» жорстоко вбивали поляків. Історії про це поширювали досить вільно, проникаючи в колективну підсвідомість, через що до сьогодні українцям приписують також чужі звірства, наприклад, учинені німцями та РОНА під час Варшавського повстання.
Про радянських солдатів завжди говорили «росіяни»
Слід виправити твердження прикордонних середовищ, що про їхню трагедію замовчували. Офіційно не говорили про антипольську акцію на Волині; місцем злочину зробили Bieszczady, перетворивши їх на заміну Волині. Знімали фільми, видавали книги, а вже найбільшим злочином УПА мало бути вбивство призначеного нам друзями національного героя, генерала Свєрчевського.
Хоча офіційно Червона Армія заслуговувала на вдячність, останнє не поширювалося на українців, які ж зробили значний внесок у перемогу над Гітлером. Цей факт не закарбувався в польській пам’яті, і про радянських солдатів завжди говорили «росіяни». Антиукраїнські настрої були однією з основ ПНР — вони зближували народну владу з народом і послаблювали досить поширену неприязнь до москалів. Останню не афішували, а хто хотів лаяти українців, той особливо не соромився.
Проте вони не становили проблеми. Вони були знешкодженою меншиною, ховалися по кутках і не зізнавалися у своєму походженні; мало хто бачив живого українця. У стереотипі переважав не стільки страх, скільки презирство.
Я спостерігав це під час канікул у рідному Кросні, де пам’ятали українців до війни і вважали їх примітивними людьми, які стояли дуже низько в культурному плані. Якось я там чув анекдот. Які є три періоди української літератури? У першому нічого не було. У другому — те, що було, загубилося. А третього ще не було, але буде («ще не було, але буде»). Так колонізатор бачить підкорений народ, щоб виправдати свою цивілізаційну місію.
Почуття зверхності збереглося до сьогодні: на нашу думку, біженець повинен бути жебраком, а тут приїжджає бізнесмен, до того ж на шикарній тачці. Нахабство!
Зізнаюся, що і я трохи піддався цьому кросненському підходу — коли вже як літератор зустрічався з гостями з України, мене завжди дивували їхні знання, начитаність і гострота розуму. Ніби українець, який відрізняється від довоєнного галицького наймита, був дивом природи.
(далі буде)
Уперше опубліковано у Gazeta Wyborcza
Опубліковано з дозволу редакції