Є дві країни, з якими я у професійному, емоційному та інтелектуальному плані був пов’язаний всю мою журналістську кар’єру – США та Ізраїль. І я ніколи не хвилювався за обидві з них більше ніж досі. Президент Трамп і прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу – це по суті одна й та ж персона, обоє представляють одну й ту ж загрозу своїм поважним націям.
Обоє – абсолютно безсоромні, їх підтримують абсолютно безхребетні партії та захищають великі медіа з абсолютною відсутністю доброчесності. Їх обох спонсорує магнат казино з Лас-Вегасу Шелдон Адельсон. Вони обоє підтримують «республіканський» Ізраїль – більше не двопартійний. І вони обоє можуть застрелити невинну людину посеред ясного дня посеред П’ятого авеню, а їхні прихильники скажуть, що жертва сама напросилась.
У результаті вони обоє вільно переступають червоні лінії. Ось чому я вважаю, що ще чотири роки Нетаньягу, а за результатами виборів у Ізраїлі цього вівторка так напевно і буде, і ще шість років Трампа, що є цілком реальним, прискорять появу Америки та Ізраїлю, в яких повагу до громадськості, демократії, незалежного суддівства і незалежних медіа більше не ставитимуть іншим у приклад.
Натомість обидві країни стануть застережними історіями про те, якими цінними є норми та інституції, пов’язані з демократіями, і як легко їх можуть підірвати лідери, що говоритимуть і брехатимуть, зводячи наклеп на будь-якого конкурента і закриваючи очі на будь-якого екстреміста, який залишається при владі.
Першим наказом у порядку денному Нетаньягу стане угода з потенційними коаліційними партнерами – більшість з яких ультраправі партії – в якій, як повідомляє ізраїльське видання Haaretz, погодять створити закони, в яких позбудуться численних обвинувальних актів у вчиненні корупції, що майорять у майбутньому для Бібі – а у відповідь він погодиться анексувати поселення Західного побережжя для Ізраїлю. І Трамп якимсь чином буде поряд, можливо, як частина свого власного мирного плану. І справа ця буде нечиста, безумовно.
Та на що ще ми могли сподіватись? Паралелі між Трампом і Нетаньягу нині глибокі та масштабні.
Бібі відкрито підтримує расистську, антиарабську ізраїльську партію та риторику, як жоден інший прем’єр-міністр Ізраїлю. І в той же час він послідовно стирає Зелену лінію, яка розділяла Ізраїль від Західного побережжя та його 2,5 млн палестинців – за допомоги посла Трампа в Ізраїлі – все більш унеможливлюючи те, що Ізраїль коли-небудь відійде від цієї території, і все більш уможливлюючи те, що вона перетвориться на двонаціональну державу, в якій євреї насолоджуватимуться правами, в яких палестинцям відмовлятимуть.
Тим часом Трамп все більше перетворює Америку на бананову республіку, звільняючи чиновників і досвідчених бюрократів, які відмовляються виконувати його імпульсивні накази, що здебільшого стосуються того, як запобігти легальній та нелегальній міграції або запитам про притулок вздовж американо-мексиканського кордону. Трамп вважає за краще «керувати» через секретарів кабінету: він звільнив їхніх босів і не замінив їх, і хто з них є куди більш незахищеним перед його примхами, і більш сприйнятливим до понад 10 тисяч його побрехеньок і домислів, той і займає посаду.
Бібі зі свого боку вважає за краще просто утримувати кілька портфелів: за добрячу частину свого останнього терміну він був прем’єр-міністром, міністром оборони, зовнішніх справ, а також охорони здоров’я.
Обоє не мають близьких друзів. Велика різниця між ними в тому, що Бібі – дуже кмітливий, завзятий читач, майстерний тактик у підтримуванні відносин з ізраїльськими сусідами та великими гравцями на кшталт Америки, Росії, Індії та Китаю. Трамп розумний, але, мабуть, не читав книжок роками. Він отримує інформацію з Fox News, та інших правих медіа, і замість радше використовувати Володимира Путіна, сам став його жертвою.
Як над Трампом, так і над Нетаньягу ведуться розслідування за серйозні фінансові порушення. Генпрокурор Ізраїлю рекомендував, аби Нетаньягу пред’явили звинувачення у махінаціях, хабарництві та зловживанні довірою в трьох випадках корупції.
Спеціальний прокурор звільнив Трампа від обвинувачень у співпраці з Росією на виборах-2016, але він залишається під слідством, як зазначає Reuters, за «справами, що включають його бізнесові та фінансові оборудки, особисту поведінку, благодійний фонд та інавгураційний комітет». П’ять близьких помічників Трампа вже зізнались у злочинах – в основному фінансових, або були засуджені.
Жоден із них двох не зацікавлений в тому, щоб бути лідером усіх громадян. Кожен обрав керувати, розділяючи, а не об’єднуючи їх. Кожен з них просто хоче виграти з результатом у 50,01%, користуючись страхом перед чужинцями і накидаючи культурних та релігійних відмінностей між громадянами, щоб зібрати достатньо голосів, аби проскочити.
Стратегією Бібі було демонізувати ізраїльських арабів, а Трампа – мусульман, мексиканців і емігрантів з тих країн, яких він називає «смердючими дірами». Обоє відбудували свої партії навколо себе та своєї особистої політики, і обоє вважають, що допоки вони утримуватимуть свій електорат, генеруючи достатньо страху та культурних відмінностей, зможуть вигравати – і вони охочі жертвувати будь-якими цінностями чи нормами, щоб так і було.
Жоден не зовсім помиляється щодо світу навколо себе. У Америки є проблема з нелегальною міграцією, яку демократи не сприймали достатньо серйозно. Ізраїль має справжніх ворогів на кшталт Ірану та його поплічників. Та зовнішніх ворогів Ізраїлю добре стримують. Екзистенціальна загроза для Ізраїлю внутрішня – в тому, що він анексує Західне побережжя з його палестинським населенням, і що виглядатиме для світу як апартеїд, подібний Південній Африці.
Я критикую обох за те, що вони систематично намагаються використовувати ці реальні загрози ради політичної вигоди – щоб підгодовувати страхи замість більш креативно підходити до того, щоб знешкоджувати їх. Тому що для Бібі винахідливо обміркувати те, як відділитись від Західного побережжя, а для Трампа – розрядити міграційну проблему з послідовною національною стратегією, вимагало би, щоб кожен з них розчарував чи пішов на протистояння з екстремістськими ультранаціоналістами, які формують ядро бази їх підтримки. Жоден не чує в собі ні сили, ні бажання до цього.
Насправді Нетаньягу зайшов у болото настільки далеко, що на цих виборах погодився бути партнером малій, расистській, антиарабській ізраїльській партії – настільки мерзенній, що Верховний Суд Ізраїлю заборонив її лідеру балотуватись. У відповідь союзники Нетаньягу негайно пригрозили потрошити Верховний Суд у разі своєї перемоги. Мені не треба вам казати, куди зайшов Трамп у потаканні прихильникам ідеї домінування білих.
Бібі ввійде в історію як ізраїльський лідер, який конкретизував різницю між «ізраїльтянами» і «євреями», зазначив Бернард Авішаі у своєму інтелектуальному есе в The New Yorker: «Загроза, передбачає Нетаньягу, не просто в арабах, а в тому, що можуть розуміти під ізраїльністю – правовою та культурною ідентичністю, доступною кожному, хто бере участь у житті громадського суспільства, що розмовляє на івриті, включаючи 20% арабів»
В той час як Бені Ганц, опонент Бібі на недавніх виборах, наголошував на тому, що в широкому розумінні «ізраїльська ідентичність стає усе більш прийнятною для молодих арабів середнього класу, яких налічувалось більш ніж 16% серед студентів бакалаврських програм у 2017 році», Нетаньягу так не думає.
«Версія Нетаньягу протилежна, – пояснює Авішаі. – Ізраїль – це держава, першопочатково збережена для євреїв, включаючи тих, хто з діаспори, які можуть довести своє єврейство через рабинське чи материнське походження – що є демократичним лише в тому, що євреї складають більшість, загальне волевиявлення євреїв обов’язково бере гору, а не євреї у державі існують завдяки терпимості, а не справді за правом».
Ось чому нещодавно Нетаньягу прийняв державний закон, який наголошує на тому, що Ізраїль – «це національний дім єврейського народу, де вони реалізовують своє природне, культурне, релігійне та історичне право на самовизначення». Хоча велика кількість американських євреїв – і традиційних, мирних американців єврейського походження, які підтримують Ізраїль – «можуть намагатися боронити Нетаньягу, та стає усе більш очевидним, що він суперечить їхнім демократичним стандартам, на які вже посягають, – робить висновок Авішаі. «Американські євреї, подібно ізраїльським виборцям, мають вибір». Ізраїль – це країна лише для євреїв, чи для всіх своїх громадян?
Трамп пішов тими ж стежками. Він може не висловлювати це так ясно, та весь його світогляд, очевидний з його так званих «собачих свистків», полягає в тому, що справжніми американцями є передусім білі іудеї-християни – точно не мусульмани – і що всі чорні чи коричневі емігранти під підозрою.
Нарешті, як Трамп, так і Бібі поклоняються лише одному – необмеженій, примітивній владі й вони не бояться у цьому вправлятись. Бібі переконаний, що коли Ізраїль буде сильним військово, економічно й технологічно, світ схилиться перед його волею, і прокладе стежку до його дверей. Палестинці здадуться, араби домовлятимуться з Ізраїлем під столом, а Китай, Індія і Росія – прийдуть купувати ізраїльське програмне забезпечення. І досі він доводив слушність цієї думки. Бібі переконаний, що з ліберальних американських євреїв немає користі, й що вони скоро зникнуть через змішані шлюби, і що місцеві ортодоксальні євреї та євангельські християни будуть достатньо потужними, щоб проштовхувати волю Ізраїлю у Вашингтоні.
Трамп надто одержимий ідеєю необмеженої влади, його улюблена образа – називати когось «слабким». Він живе з кредо: ніколи не вибачатись, хоч би якими мерзенними були твої ідеї чи як би багато ти не збрехав. Просто стій на своєму, і кожен, зрештою, схилиться на твій бік. Це спрацювало і для іншого. Та якою ціною, у довгостроковій перспективі, для їхніх суспільств?
Трамп заміщує усю логіку американської зовнішньої політики з часів Другої світової війни – тобто те, що глобальна інтеграція і більш потужні глобальні правила та інституції підведуть нас до більш процвітаючого світу, і що Америка платить за це трошки більше за інших, за що і здобуває куди більше переваг, а тому ми і найбільша економіка світу – на філософію конкурентного націоналізму.
Для Трампа всі глобальні інституції, збудовані після Другої світової війни – НАТО, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі, ООН – просто інструменти, за допомогою яких малі країни обчищають Америку чи приписують це Ізраїлю. Насправді Трамп хоче, щоб ЄС розвалився, тому що він вважає, що коли США буде просто вести перемовини з кожною нацією у двосторонньому порядку, стане можливим впровадити асиметричні торговельні угоди з ними.
Тож не сумнівайтесь: ще чотири роки Нетаньягу та шість років Трампа не просто змінять Америку та Ізраїль. Вони змінять світ – і не на краще.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікацію повної версії тексту заборонено
Оригінал опубліковано на The New York Times
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени