Текст написаний чотири роки тому, але сьогодні як і раніше актуальний
Я хочу, щоб війна закінчилася, щоб ми перестали ховати солдатів і збирати гроші на їх екіпіровку, на потреби переселенців, на лікування інвалідів. Я всього цього дуже хочу.
Але я боюся, що війна з Росією коли-небудь закінчиться.
Ми всередині готові воювати один з одним. Війна з Росією просто відстрочує в часі ланцюг внутрішніх зіткнень.
Ця колонка народилася у відповідь одному моєму колезі, який написав, що Україна готова до перемир'я. Коли я отримувала магістерську освіту за спеціальністю "міжнародна миротворчість", ми вивчали різні види і інструменти перемир'я і відновного правосуддя.
Якщо простіше, то, як повертати розрізнений конфліктом або історією ворожих відносин народ у мирне русло і як "лагодити" правосуддя таким чином, щоб злочинці були покарані і прощені, жертви визнані, а люди почали будувати нове життя поруч з тими, з ким вони ще недавно воювали.
15 років тому я була свято впевнена, що знання з міжнародної миротворчості мені вдома ніколи не знадобляться. Шкода, що помилялася.
Україна не готова ні до перемир'я, ні до відновного правосуддя.
Воювати з Росією в якомусь сенсі зручно і безпечно, тому що у нас є спільний ворог, його можна демонізувати і звинуватити в усіх гріхах, смертях і потрясіннях. На нього можна списувати бездумний менеджмент, крадений бензин, відсутність реформ, погані дороги і брак ліків.
Можна ще виправдовувати цим самим ворогом оподаткування пенсіонерів, підвищення цін, "добровільно-примусову" відпустку за свій рахунок вчителів і відсутність життєво важливих препаратів у відділеннях реанімації. Ну і колосальні військові контракти теж можна списати.
А ще на цього ворога можна списати масу незручних соціальних напружень, з якими ми так і не впоралися за 24 роки свого незалежного життя.
Наприклад, боротьба з інакодумцями, з тими, хто говорить іншою мовою, ходить не в ту церкву, спить не з тими партнерами, краде не в ту кишеню, народився не з тим кольором шкіри і не тієї статі, є членом не тієї партії, голосували не за того лідера, шанували не ті пам'ятники, жили не в тому місці і думаюють не так.
Список цей можна продовжувати до нескінченності. Червона нитка цього списку – ксенофобія і неповага до різноманітності людей, думок і вірувань, які нас оточують.
Ми готові спалювати кінотеатри за покази фільмів про ЛГБТ (і не тільки), зневажливо відмовляти інвалідам в роботі та послугах, стигматизувати переселенців у жертв або винуватців, відмовляти в оренді квартири людям з неправильною пропискою, картати всіх донецьких за свої нещастя і за те, що вони висять у нас на шиї, готові рвати на собі сорочки правоти за мову спілкування або старі радянські пам'ятники.
Рівень толерантності в суспільстві настільки низький, що тільки війна з зовнішнім ворогом допомагає нам не потонути у внутрішніх чварах. Поки ми воюємо з Росією, чвари можна відкласти на дальню полицю. Але коли закінчимо, вони будуть нас чекати і вимагати крові і поту.
До відновного правосуддя ми теж не готові. Як показують справи розстрілів на Майдані, правоохоронна і судова системи у нас до ладу не запрацювали. Римський статут, що дозволяє вершити правосуддя з військових злочинів силами Міжнародного кримінального суду, ми так і не ратифікували – хоч і зобов'язані відповідно до договору про Асоціацію.
А на більш низькому, побутовому рівні народ готовий один одному бити морди, погрожувати і тиснути – але не вести діалог для вирішення спорів.
Ми не вміємо вирішувати конфлікти. Українці реагують на конфлікт або агресивною боротьбою, або втечею. Ми в своїй більшості рідко ведемо діалог, намагаючись знайти спільний знаменник, поважаючи не тільки свої інтереси, а й інтереси супротивника. Винятки, звичайно, є. Їх багато, але недостатньо.
Мені згадалася формула успіху старого Адізеса, який пише про те, що успіх обернено пропорційний внутрішній дезінтеграції (відсутність довіри всередині системи). Чим більше сил витрачається на внутрішню інтеграцію (читай взаємна повага і довіра), тим складніше домагатися хороших результатів. Тобто, нам як країні потрібно будувати довіру всередині – для того, щоб бути більш успішними і краще інтегруватися в світову спільноту.
Довіра будується декількома шляхами. Один – це вирішення запліснявілих від часу конфліктів. Адже кожен вирішений конфлікт поглиблює відносини і додає дозу довіри в скарбничку соціальної взаємодії. Другий – це спільна праця.
Щоб вирішити конфлікти, потрібно йти і вирішувати їх. Якщо не виходить, то вчитися, як це робити, залучати третю сторону – і знову пробувати. Про спільну працю ви і самі все знаєте. Ніщо не об'єднує так, як вона.
Тож формула запобігання внутрішнім війнам – вчимося конструктивно конфліктувати і щось робити разом.
Текст друкується з дозволу автора. Оригінал вперше опублікований на УП
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени