Взятися за шум

Ми й раніше потерпали від потоку нісенітниці, що ллється з преси. Нові технології і соцмережі лише збільшили її масштаб, але одне залишилося незмінним: наше вміння відрізняти правду від брехні

Роберт ван Ворен, голландський
радянознавець, правозахисник, генеральний
секретар міжнародної організації
Глобальна ініціатива у психіатрії

У 1839 році в Нідерландах запустили перший потяг. Паротяг, що пихкав, міг розігнатися лише до 30 км/год, але це стало подією. Подією, що викликала масові протести. Паротяг визнали смертельно небезпечним і вимагали заборонити. Навіть фермери скаржилися, що через монстра у корів пропадає молоко.

Зараз це звучить смішно. Деякі сучасні поїзди досягають швидкості 300 км/год, і коровам на них начхати (як на автомобілі та літаки), вони дають таку кількість молока, що ЄС знадобилася спеціальна програма щодо його збуту. Суть у тому, що все нове — це страшно, і наша перша реакція — заперечувати, не помічаючи плюсів.

У 1972 році в США вибухнув Уотергейтський скандал, за розвитком якого стежила вся країна. Головний фігурант — американський президент Річард Ніксон на прізвисько Хитрий Дік — відзначався нездатністю говорити правду, але врешті-решт був спійманий на гарячому. Через зламування офісу своїх опонентів — Демократичної партії — напередодні виборів він був змушений піти у відставку, щоб уникнути імпічменту.

За часів Ніксона не було ні соціальних мереж, ні інтернету. Тоді знали тільки телефони, факси і телеграфи. Однак, незважаючи на відсутність всіх сучасних технологій, брехню Ніксона викрили. Хоча багато років він поширював з Білого дому те, що сьогодні називають фейковими новинами, саботуючи будь-яку спробу видворити його з посади.

Те, що відбувається зараз, мало чим відрізняється від тих подій. Від нас приховують інформацію і засипають фейками — досить суперечливий термін, використаний Трампом, коли той говорив про справжні, хоч і незручні для нього новини. Нас змушують вірити вигаданим історіям, а в суспільстві відбуваються процеси, що почалися не з якоїсь конкретної причини, а просто тому, що люди раптом на щось підсіли і влилися в хвилю інтересу до теми.

В історії було чимало таких хвиль. Іран, 1979 рік. Скинули Шаха, аятоллу Хомейні вітали в Тегерані як визволителя. Навіть західні інтелектуали, такі як Фуко, заразилися цією революційною лихоманкою, і, здавалося, вся іранська нація заплющила очі на заклики нового лідера повернутися до ісламських цінностей.

Через кілька років Іран стає кривавою диктатурою, де жінок перетворюють на другосортних громадян, а будь-кого, хто думає інакше, заарештовують, катують і вбивають. Нагадаю: ніякого Фейсбуку, новини поширюються старомодними способами. Звісно, Фуко швидко замовк і вдав, ніби ніколи нічого доброго не говорив про Хомейні.

У 90‑х я побував майже в кожному американському штаті. Найбільше здивувало, скільки людей вірили в нісенітницю, що лилася на них з преси. Вони дійсно купували, наприклад, Новини світу — псевдожурнал з абсурдними історіями про прибульців, понівечених людей і про вигадані "дивні події", які змушували американців відчувати себе оточеними Содомом і Гоморою. Це все мало відрізняється від історій, які зараз Путін розповідає своїм громадянам про оточення Заходу, ворогів Росії та "інопланетян серед нас". Різниця лише в одному: для цього він використовує не Новини світу, що валяються біля кас супермаркету, а сучасні засоби комунікації.

Коли у 1999‑му Девід Боуї сказав репортерові ВВС, що світ інтернету все змінить, той відповів: мовляв, інтернет ніколи не стане чимось важливим. Ну що ж, доброго ранку, тепер він заповнює наше життя, і більша частина нісенітниці, яку вливають нам у вуха і голови, йде звідти. При цьому я впевнений, що інтернет змінив лише швидкість і спосіб надходження нісенітниці, але якою вона була раніше (у журналах кшталт Новин світу), такою і залишилася.

Тому я байдужий до проблеми фейкових новин. Зазвичай ті, хто кричить про них найголосніше (так сталося, що один з них — президент США), самі є їх джерелом, оскільки страждають алергією на факти. В іншому ж треба, як і раніше, докладати зусиль, коли бачиш новини, щоб зрозуміти, що правда, а що — ні. За допомогою власного відчуття реального світу. Звичайно, сучасні технології ускладнили процес, але діти не позбавляються розуму, використовуючи планшети, ми не недоумкуваті, а корови, як і раніше, дають молоко.

Є прекрасний класичний британський фільм: середина ХІХ століття, землевласник снідає з дружиною і двома доньками. І, пораючись з беконом і яйцями, каже: “Три тижні тому я отримав тривожний лист від друга. Сьогодні наділав йому термінову відповідь". Тепер три тижні — це ціле життя, і якщо я не отримую відповідь на імейл від знайомих протягом доби, починаю непокоїтись. Швидкість змінилася, але суть залишилася: нас завалюють нісенітницею і неправдивою інформацією, але ми, як і раніше, повинні вміти їх розпізнавати і робити правильний вибір.