Час творити неможливе

В Україні здатність мріяти про краще сприймається як нахабство — замість слів підтримки частіше можна почути пораду не випендрюватися. Але саме з божевільної мрії починається все велике

 

 

Іван Примаченко,
співзасновник платформи
онлайн-курсів Prometheus

 

Нещодавно я став свідком показової розмови. У компанії студентів провідного університету країни один поділився бажанням вступити до топового американського вишу. І був узятий на глум: мовляв, складні іспити, Америка далеко, і взагалі — куди тобі. Щось подібне мені доводиться чути майже щодня: у нас часто засуджують спробу домогтися видатного успіху. Ти можеш бути в чомусь кращий, ніж більшість, але навіть не думай стати кращим у принципі. Будь кращим у себе в селі чи місті, може — в країні, але навіть не думай про те, щоб побудувати кращу компанію світу чи створити організацію, здатну змінити світ. Не лізь, не виділяйся, не випендрюйся — все одно нічого не доможешся. Здатність мріяти про краще сприймається як зухвалість.

Але ось що я скажу: саме з такої божевільної, болісно прекрасної мрії про те, щоб зробити неможливе, і починаються всі великі люди, організації та держави. Сміливі думки відіграють роль передових пішаків у шаховій грі: вони гинуть, але забезпечують перемогу. 99,9% божевільних ідей провалюється, але дещиця, що лишається, народжує друкарський прес, Сполучені Штати Америки або Google. Саме з таких божевільних починань, немов з цегли, і складається будівля людської історії. І щоб змінити сформований статус-кво, завжди доводиться ризикувати.

Україні не звикати творити неможливе. Успіх Майдану та протистояння російській агресії — блискучі приклади того, як рішучість людей може повернути хід історії. Але про досягнення неможливого слід згадувати не тільки у переломні моменти, це має стати частиною щоденного мислення українців. І процес пішов: повільно, зі скрипом, але безповоротно.

Наприклад, в Україні на наших очах зароджується справді унікальна тенденція: низова боротьба з корупцією. Зневірившись в очікуванні дій чиновників, активісти на місцях борються з хабарництвом власноруч. Коли волонтери Червоного Хреста України Ганна Бурдиляк і Михайло Тульський виявили, що організація, не ховаючись, торгує гуманітарною допомогою, колеги навперебій розповідали їм, що корупція — це "неминуче зло" і перемогти її неможливо. Проте молоді люди все ж зважилися звернутися до преси. Після низки публікацій керівництво Червоного Хреста пообіцяло перевірити зафіксовані факти та залучити до процесу журналістів, але замість цього організувало інформаційну кампанію проти волонтерів, а потім виключило їх із організації. Однак і Червоний Хрест зазнав утрат: голову київської організації звільнили.

Або ось ще історія: про співробітника Інституту фізики Академії наук Антона Сененка, який вирішив розвінчати стереотип про те, що "українські вчені нічого не винаходять, а лише проїдають бюджетні гроші". Антон почав активно писати в Фейсбуці про актуальні досягнення та відкриття вітчизняних наукових колективів.

Несподівано, попри скепсис, його пости стали збирати сотні репостів, а статті в медіа — десятки тисяч переглядів. Чи не насамперед завдяки цьому тепер широко відомі такі українські винаходи, як Кровоспас (аналог знаменитого кровоспинного Celox), біоактивна кераміка для зрощування кісток і гідрогелеві пов'язки для загоєння опіків.

В Україні на наших очах зароджується справді унікальна тенденція: низова боротьба з корупцією

Останнім часом в українському суспільстві та ЗМІ прокинувся інтерес до вітчизняних наукових розробок, і значним поштовхом послужила діяльність однієї людини, якій просто набридло дивитися на те, як люди роками недооцінюють досягнення своєї країни. Але ж публічний резонанс довкола наукових відкриттів не тільки забезпечує приплив молоді в науку, але й залучає до гідних українських розробок гранти та інвестиції.

До речі, той хлопець, з історії про якого почалася колонка, теж не відступився від своєї мрії та вже подав документи, щоб отримати стипендію для навчання в кращому виші світу за своєю спеціальністю. І чомусь я впевнений, що він свого доможеться.

Мені хочеться, щоб українське суспільство більше заохочувало усвідомлений ризик і здорове честолюбство. Щоб молодих людей закликали намагатися змінити свою країну, йти наперекір усталеним традиціям, створювати найбільші світові компанії та розв'язувати найважливіші проблеми людства. І щоб в них вірили і знали, що рано чи пізно хтось із них доможеться свого. Щоб ми усвідомили себе як нація, сила, здатна змінити історію та стати не просто ще одним членом Європейського союзу, а одним зі світових лідерів. І щоб наступного разу в розмові глузували не з того, в кого є амбітна мета, а з того, хто дозволив страху затьмарити свою мрію.