Вперед з піснею

Чому замість афіш заборонених російських гастролерів в українських містах не з'явилися афіші українських гастролерів? Де всі ці заслужені діячі мистецтв? Чому вони не їздять з турами по країні?

Сергій Жадан,
письменник

Ч ас від часу чую питання: де зміни? Якщо не суттєві, системні, то хоча б зовнішні, візуальні. Відповіді різні: хтось згадує десятки знесених Іллічів, хтось — українську мову в святкових привітаннях державних керівників. Для мене ж символом змін (і не тільки зовнішніх) є харківська опера. Точніше — її велична будівля. До революції вона завжди була обвішана портретами такого собі колективного Кіркорова. Іноді здавалося, що він там, в приміщенні харківської опери, просто живе. Разом з Лепсом. Російської естради завжди було більш ніж достатньо, але її тотальна присутність на будівлі оперного особливо гнітила. Тепер на фасаді театру рекламується класична музика. Це тішить, і хочеться про це поговорити.

Якщо ви вирішили, що текст буде про дерусифікацію, то як раз навпаки — про українізацію. В її чистому вигляді. Зокрема, про українізацію українського музичного ринку. Хоча мушу зауважити, що говорити про неї хочеться з нотками стриманого оптимізму. Чому? Подорожуючи містами і містечками нашої неозорої Вітчизни, постійно ловиш себе на думці: якщо Україна закрила кордон для російської попси, яка помчала стрункими рядами в окупований Крим, значить, їхня ніша так чи інакше звільнилася. Іди, збирай повні зали замість Кіркорова. Он скільки тепер публіки, що не обласкана народними артистами північного сусіда. Але, як це не парадоксально, наші місцеві народні артисти заповнювати вакуум не поспішають і не дуже активно беруться перетягати на свій бік безгоспних шанувальників Кобзона. І тут знову виникає питання: чому?

Чому замість афіш десятків російських гастролерів, які встигли засвітитися в Криму, в українських містах не висять афіші десятків українських гастролерів? Всіх тих, хто постійно топчеться на вітчизняному телебаченні і забезпечує своєю пісенною творчістю квоти на українському радіо? Де всі ці заслужені діячі мистецтв? Чому вони не їздять з турами по країні? Я ж не перебільшую — навіть в Харкові концертів не побільшало. Що говорити про менші міста? Звичайно, є народні улюбленці, які продовжують збирати зали. Але сказати, що їх стало більше, не можна. Так у чому ж справа? Хтось скаже — ось така їхня реальна популярність, така народна затребуваність їхніх пісенних талантів. Попит, мовляв, обов'язково народжує пропозицію, а якщо попиту немає — претензії до самих заслужених діячів. Звучить ніби логічно. Але не до кінця.

Особисто мені вітчизняна культура часто нагадує вітчизняну політику. Зокрема, її відмовою від експансії і залучення нових адептів. Все життя я живу на сході і звик до того, що більшість партій навіть не намагаються боротися за "живі душі" регіону. Мовляв, це не наш електорат, випасати тут нічого, краще зосередитися на подальшому культивуванні української ідеї на благословенній Галичині. Тобто, ніхто нічого не робить, але потім — з тріском проваливши вибори на сході, починає хвилю звинувачень на адресу тих самих жителів регіону: мовляв, не підтримали, не обрали, продалися. І так до наступних виборів.

Здається, щось схоже відбувається і в сфері культури — для чого їхати в ці східноукраїнські мільйонники? На нас там ніхто не прийде, нас там ніхто не знає. Краще проїдемося райцентрами Буковини (пишу з усією повагою до райцентрів Буковини). Виходить досить логічний ланцюжок: на концерти українських артистів публіка не ходить, бо українські артисти концерти не дають. А коли дають?

Коли дають, публіка ходить. І зали заповнюються. От тільки щоб переконатися в цьому, потрібно, напевно, трохи попрацювати, трохи постаратися. Десь стримати київські апетити. Десь піти назустріч провінційному слухачеві. Десь ризикнути. Але хіба можуть заслужені артисти дозволити собі ризикнути? Я вже не кажу про народних.

До чого я веду? Прийшла осінь, стартував черговий концертний сезон. Музиканти розписують гастрольні графіки. Чи не розписують — сидять, скаржаться, чекають на вигідні пропозиції. Країна в цей час живе своїм життям. А що таке країна? Це сорок мільйонів потенційних слухачів — вдячних і відданих, які живуть в своїх містах і містечках, так чи інакше мають власні культурні запити. І щоб задовольнити ці культурні запити, недостатньо державної політики, квот, законів і санкцій. Держава співати не буде. У якийсь момент доведеться все-таки надіти свій золотистий костюм народного артиста і вирушити співати. Для народу, який, найімовірніше, тебе не знає.