Другий день у Києві. І зараз скажу крамольну річ. Багато що тут, у нас в столиці, пластикове, надумане і несправжнє. В обласних центрах, містечках і селах величезна кількість людей, які хочуть щось робити і рвуться змінювати світ. Рвуться не на словах, а насправді - падають, зневіряються, встають і, всупереч матеріальним нестаткам, намагаються довести, що світ краще, що вони знають, як, що вони реалізовують себе, як можуть. Звичайно, люди там різні, мотиви у кожного свої, але багато з тих, з ким мені пощастило познайомитися, вірять. Їх тисячі. І вони шукають виходу.
І кожен раз, виходячи на пероні у Києві, обіцяєш собі знайти якісь крихти змін, щоб по поверненню не звалитися під напором питань, бажань та очікувань. Можливо, я молодий і це нормально. Можливо, так буває, коли процеси на місцях зводяться до сухих нарад у центрі, від яких залежить життя тисяч людей і цілих регіонів. Але змиритися з цим складно. Тут, у Києві, виникає стійке відчуття зради. Єдине правило, яке виніс за ці місяці метань туди-сюди – не можна піддаватися емоціям та панічним думкам. Впадеш, здасися – затопчуть. Морально й емоційно. Отже, як каже народна мудрість, «Очі бояться, а руки роблять».
Текст публікується з дозволу автора.