У якийсь момент кожен диктатор розбігається і зі всього маху б'є головою кнопку "Пустити реактор в рознос". Це замість того, щоб зрозуміти: ну все вже, ну програв, ну ти сиди тихо-спокійно доживай свій вік. В ясна з тобою цілуватися, звичайно ж, більше не будуть, але і окремо сковирювати з трону теж не збираються.
Мабуть, це такий закон природи, якого не уникнути.
Володимир Володимирович, маючи на руках лише пару двійок, жахнув картами об стіл і з трагічним криком "ех, саринь на кичку, гори все синім полум'ям!" пішов ва-банк. При цьому, звичайно, розуміючи - а якщо і не розуміючи, відчуваючи вже точно, - що у інших "наших партнерів" на руках нехай і не флеш-рояль, але все ж карти куди краще.
Хто міг подумати рік тому, що російські танки будуть знищувати українські міста? Хто міг подумати тиждень тому, що Росія вимагатиме від США (вимагатиме, Карл! від США, Карл!) "не літати в нашому небі", тому що тепер тут літати будемо ми? Хто міг подумати ще вчора, що Росія завдасть удару по суннітському місту?
Хоча ні, останнє-то якраз можна було припустити. Тут завжди так. Воюємо з світовим тероризмом, вщент розносимо російськомовний Грозний. Примушуємо до миру грузинську військову базу - накриваємо касетним бомбардуванням центральну площу Горі. Протистоїмо бандерівській хунті - фігачимо по житлових кварталах Донецька. Так що це штатна ситуація.
Ну, загалом, так... Що далі? Ну, що далі.
Можна припустити, що далі буде погіршення відносин з Саудівською Аравією, США і, мабуть, з Ізраїлем. Подальша підлянка на нафтовому ринку, подальша світова ізоляція, постачання озброєнь антиасадистам, "льотчик Лі Сі Цин в небі блакитному та чистому", "йдуть з Пакистану каравани", "гори стріляють", "Стінгер" злітає - загалом, якась суміш з Афганістану, В'єтнаму і навіть Кореї.
Проблема в тому, що ні США, ні Європа, ні Ізраїль не рвуться в Сирію, щоб вирішувати свої геополітичні амбіції. Вони беруть участь у Сирії зі скрипом, через "не хочу", бо не можуть не брати участь. Вони сплять і бачать, як би вийти з цієї війни.
Росія теж могла б не брати участь, але рветься туди саме для задоволення геополітичних амбіцій одного там царя. Який спить і бачить, як би в цю війну увійти. Лізе наперекір усім.
А воювати-то з ІДІЛом потрібно. Нічого не поробиш. Але ми ліземо туди воювати не проти ІДІЛа разом з іншим світовим співтовариством. Ми ліземо туди воювати за Асада і проти США.
А отже тиск доведеться тільки посилювати. А отже обмежений контингент воїнів-інтернаціоналістів буде введений. Інших варіантів просто не проглядається вже. А значить - здрастуй, новий Афганістан.
Але тільки це буде гірше, ніж Афганістан. Тому що тут і інший противник, і інше озброєння, і світовий розподіл сил інший, і загальна напруга інша, і вантаж-200 буде іншим.
А ось результат буде тим же. Падіння економіки, "за моєю спиною не залишилося жодного радянського солдата", падіння режиму, падіння державності, нова розруха, нові лихі п'ятнадцяті, відхід нових територій від імперії, що руйнується, нестача продовольства, американська гуманітарна допомога, ніжки Буша і нові 15-20 років убогості та безвладдя.
Тільки в цей раз все буде швидше, жорсткіше та глибше. Байка має властивість прискорюватися в обидві сторони. Все ті ж граблі. Знову ті ж граблі. Ненавчені.
Більше точок зору тут
В рамках проекту "Журналістика без посередників"
Текст публікується з дозволу автора