«Сусід по камері намагався себе вбити». Син голови Запорізької РВА про три місяці у полоні росіян — інтерв'ю

7 липня російські військові звільнили з полону Владислава Буряка, 16-річного сина голови Запорізької районної військової адміністрації Олега Буряка. Російські військові викрали його 8 квітня, коли він намагався виїхати з Мелітополя до Запоріжжя. Він пробув у полоні 90 днів.

Тоді, Владе, я мабуть почну з вас. Ми так розуміємо, що українці, які перебувають у полоні в росіян, одна з важливих речей, які вони роблять, — створюють інформаційний вакуум. Розповідають, що Київ захоплено, Харків захоплено, Україна вже впала. Що вони вам говорили, що вам говорили ваші конвоїри, ті, хто вас охороняли про те, Що відбувається в Україні?

Влад: Звісно, вони говорили мені свою російську пропаганду про те, що тут одні нацисти, дуже погана влада, що Україна вже здалася, весь полк Азов здався. Тому Україні залишилося два-три дні і вже повністю в Україні буде російська влада, як вони її називають, «влада добра».

А що це за люди, з якими вам довелося спілкуватися? Я маю на увазі росіян. З ким ви там мали, на жаль, змогу спілкуватися?

Влад: Звісно, що з 10 людей вісім точно з промитими мізками. Якщо навіть і є військові росіяни, які не вірять цій пропаганді, вони цього не показують і йдуть вже слідом за всіма, що каже більшість.

Хочу повернутися до того як вас затримали. З тих інтерв'ю, які ви вже давали, я розумію, що ви залишалися в Мелітополі, тому що ваш дідусь хворів на рак, я так розумію, ви були з ним у лікарні?

Влад: Ні, я не був із ним у лікарні, він знаходився вдома, лежав вдома. Я приходив кожного дня, сидів із ним. Допомагав бабусі за ним доглядати, підняти, дати йому їсти, пити. Якщо треба, допомогти зробити ін'єкції.

Чи можете ви пригадати, що відбувалося в перші дні в Мелітополі, коли туди зайшла російська армія? Як відреагували мешканці, що відбувалося?

Влад: Найперший день, 24 лютого о п’ятій годині ранку почалися вибухи, вже десь через годину, мабуть, ми дивились у вікна і з усіх п’ятиповерхівок, дев’ятиповерхівок вибігали люди, сідали в машини і виїжджали. Було дуже страшно, бо ми не знали, чи будуть у нас сильні бойові дії в Мелітополі, чи залишиться Мелітополь більш-менш у нормальному стані.

Коли ви вперше особисто побачили російських військових у своєму місті?

Влад: Це була дуже сумна новина, ми були всі розчаровані цією новиною, бо ми не хотіли, щоби вони заходили до нас, ми хотіли, аби ми жили своїм нормальним життям і ніхто нас не «звільняв» від нормального звичайного, дуже гарного життя.

Ви намагалися поїхати тоді, коли, на жаль, ваш дідусь помер, намагалися виїхати з Мелітополя і розповідали про те, що вас затримали в місті Василівка. Далі подивилися на ваш телефон і на те, що ви підписані на проукраїнські Telegram-канали. А які запитання були до вас на допитах, які були на самому початку, чого вони від вас хотіли?

Влад: Вони спочатку дізнавалися, куди я їду, з якою метою, моє ставлення до війни. Чи вважаю я їх окупантами, орками і як ще їх називають.

А потім ви були в СІЗО, в інших інтерв'ю ви розповідали, що перших 48 днів перебували у василівському відділенні поліції, спочатку вас тримали одного, а потім підсадили до вас ще одного мешканця Василівки. Чи можете ви про нього розповісти?

Влад: Це перша була цивільна людина, його привели до мене на п’ятий день. Привели до мене вже на другий день катувань, це було десь по три години ці два дні. Що ви хочете конкретно запитати про нього?

Він вам розповідав, чому його затримали, чого від нього хотіли? Аби зрозуміти, на яких підставах росіяни затримують українців.

Влад: Так, я знаю, як він потрапив до цієї тюрми. На нього нібито написали донос, що він корегувальник вогню, був у теробороні, бо він брав участь в обороні Василівки.

А скільки йому років? Аби зрозуміти, що це за людина, 30−40 років чи старше, чи молодше? Щодо катувань, ви розповідали про те, що він навіть намагався вбити себе, чи можете ви про це розповісти?

Влад: Цій людині було 24 роки. Молодий. Він уже десь на третій-четвертий день, точно не пам’ятаю, коли перебував зі мною після цих катувань, після пред’яв, які росіяни йому зробили, він уже дуже сильно злякався і просто не витримав цих тортур. Він уже з'їхав із глузду, спочатку хотів повіситись у мене в камері, але потім порізав собі вени.

Вони зламали цю людину, я так розумію, ви не знаєте, що з ним далі сталося?

Влад: Так, коли йому залишалося секунд 20−30, зайшов російський військовий, побачив це, викликав лікаря. Лікар приїхав швидко, перев’язав йому руку і як сказали, відвезли до лікарні. Але зараз я про нього не знаю, чи живий він, навіть не знаю, де він знаходиться.

А чи бачили ви інших українців, яких затримували росіяни в тому СІЗО, чи можливо іншим чином з ними стикалися?

Влад: Так, я з ними стикався, кожного дня там сиділо не менше 10 людей. Це були чоловіки від 30 до 50 років, бувало навіть так, що сиділи дідусі 75−80 років.

Чи зрозуміло, які звинувачення могли бути проти цих чоловіків і проти людей такого літнього віку?

Влад: Головною пред’явою для молодших чоловіків було, чи мають вони зброю, кого вони знають, хто має зброю, інші речі, які стосуються війни. Були ще питання, які не дуже стосуються війни, наприклад, як один чоловік років 20 купив крадений мотоцикл, але він цього не знав. Він там просидів десь два-три тижні.

А як так сталося, що ви потрапили до цієї кімнати для катувань і що це за кімната?

Влад: Це була невелика кімната, туди приводили людей, спочатку їх били чи катували, отримували показання, якусь інформацію, записували її. Уже потім після катувань переводили в камеру і якщо людина щось недоговорила чи до неї ще є питання, її знову катують і знову отримують інформацію.

Що говорили вам? Ми слідкували за тією публічною кампанією, яку почав ваш батько щодо вашого звільнення, ми знаємо, що це відбулося, коли пройшло 90 днів. Про що з вами розмовляли, що від вас хотіли ці російські військові?

Влад: Саме військові, які були в тюрмі, де я був 48 днів, вони самі не розуміли, чому я сиджу, до мене не було питань. Тільки більше були питання щодо війни, що я думаю з приводу цієї ситуації, що я думаю про майбутнє, яке воно буде. А вже коли я був у готелі з людьми, які хотіли мене обміняти, я з ними старався не виходити зі своєї кімнати, виходити дуже рідко і виходити, коли вже нікого не буде. І старався не розмовляти з ними, входити в якісь з’ясування стосунків.

Я вас повністю розумію, бо ви не хотіли наражатися на небезпеку. А військові чи представники російських окупантів, про що вони говорять між собою? Якими можуть бути теми для їх бесід?

Влад: Коли я був у готелі, вони там уже вирішували справи на кшталт переговорів із людьми, які знаходяться в Мелітополі, які можуть із ними співпрацювати. Перевезення зерна…

Олег: Давай поки не будемо обговорювати це питання, йде кримінальне провадження.

Олеже, тоді я вас запитаю, як велися переговори? Тому що щодо звільнення Влада, я так розумію, по-перше, вам обіцяли декілька разів, що його мають відпустити, бо немає ніякого сенсу тримати 16-річного хлопця. Як велися переговори, як вам пояснювали, чому вони обіцяють випустити вашого сина і не роблять цього?

Олег: На другий день, коли затримали Влада, мені зателефонував чоловік з того боку і сказав про свої умови, на яких він готовий був відпустити Влада. В цих умовах звучало ім'я чоловіка, громадянина України, повнолітнього, він проживав на неокупованій території. Вони вимагали, аби я знайшов цю людину і передав їм, тоді вони відпустять Влада. Я почав шукати його, так і не знайшов за 90 днів, але я про цю людину все з’ясував і вже через сім днів розумів, що видати цю людину я не можу, бо він українець, проукраїнський і не хоче нікуди їхати.

Чи можете ви більше про нього розповісти? Я розумію, що ви не можете називати ім'я, але яка була логіка в тому? Чи ви зараз розумієте, чому російські окупанти хотіли його затримати, чому хотіли, щоби ця людина була в їх полоні?

Владислав: Там була приватна мотивованість цієї людини і я не можу про нього нічого розповісти, бо його доля мені досі невідома. Але по своїх закритих каналах я отримую уривки інформації і для мене зараз не зрозуміло, наскільки він знаходиться в безпеці. Я підтримую зв’язок із його матір'ю, мати мені не підтверджує, що він у небезпеці і що вона з ним немає контакту з 13 березня.

Коли ви зрозуміли, що не зможете знайти цю людину, по-перше, по друге, що ви точно не будете її обмінювати, видавати російським окупантам, як далі розвивалися події?

Олег: Коли я це зрозумів, одразу змінив стратегію і прийняв рішення про те, що буду виходити в публічний простір і прохати всіх людей, громадські організації, міжнародні організації, людей, які мають владу, політиків, щоби вони допомогли мені врятувати Влада.

А як це працювало, чи розумієте ви, як це працювало на практиці? Якщо дивитися збоку, то може видаватися, що окупанти побачивши те, що є така публічна кампанія, могли вимагати ще більшого.

Олег: Для мене було важливо, щоби ціна Влада, вартість Влада постійно занижувалася. Аби він ставав токсичним, щоб не було ніякого сенсу утримувати його в полоні. Тому я звертався до всіх журналістів, спілкувався з ними, максимально давав інтерв'ю. Я був в Австрії, у Відні на конференції ОБСЄ і там розповідав про всіх полонених Запорізької області, також окремо розповідав про Влада. Для мене було метою зробити так, щоби він став для них настільки токсичним, аби вони захотіли його віддати. Тому я вдячний усім журналістам, котрі до мене зверталися, брали інтерв'ю, розповідали про історію Влада. Всім людям, які розповсюджували інформацію в Facebook, Instagram, де тільки можливо, заявляли і запитували про долю Влада. Таким чином 4 липня мені зателефонували, я дуже довго чекав цього, а коли дзвінок стався, я був дуже не готовий до цієї розмови. Мені пропонували віддати Влада на другий день, але на другий день, коли я зранку не дочекався дзвінка, зателефонував сам і мені сказали, що їм потрібно переговорити ще з кимось нагорі, попросили перетелефонувати через одну добу. Коли я перетелефонував, сказали, що ще не переговорили і самі зателефонують.

А що вони вимагали, що хотіли в обмін на те, аби звільнити Влада?

Олег: Мені сказали, що ми розуміємо, що ти не можеш дістати ту людину, тому ми готові тобі віддати Влада.

А ті люди чи людина, з ким ви спілкувалися, як він чи вони представлялися? Хто вони такі і яке право вони мають на те, аби затримувати вашого сина?

Олег: На тій стороні поняття права — це дуже таке риторичне питання. Там немає такого питання права чи не права. Коли той 24-річний хлопець, який порізав собі вени, Влад його тримав, обнімав, поки він стікав кров’ю, Влад був єдиною людиною, яка була з ним у той момент і був до кінця… Навіть не знаю, які слова дібрати, просто емоції передати. Щоби це було для нього не так болісно, спокійніше. Як священника запрошують в останній момент, от щось подібне було для Влада в цей час.

Владислав: Хочу ще сказати, ця людина була дуже сильно пов’язана з церквою, тому це мало того що для нього було тяжко, що він робить дуже тяжкий гріх, бо у нього ще була родина.

Олег: Так, у нього і жінка, і маленька донька.

Як саме нарешті ви зустрілися? Я так розумію, 7 липня Влада нарешті відпустили, можете розповісти про це?

Олег: 6 липня Влад мені зателефонував десь о 23-й годині і такий: тату, мене звільняють. Я вже розумів, що це буде, але не розумів, коли. Тому я кажу: так, спокійно, контролюємо емоції, будь готовий до того, що тобі пообіцяли, мабуть, вранці, але не факт, що це може бути. Тому збираємо речі, готуємося, стараємося менше вживати їжі, візьми з собою більше питної води, тому що на вулиці дуже спекотно. Ми говорили про ці питання, тобто обговорювали процес, а не факт, подію. Потім о пів на шосту 7 липня він мені зателефонував і сказав, що йому сказали збиратися. Я говорю: давай не будемо поспішати, будь ласка, дай мені поспілкуватися з цими людьми. Схема така: з нашого боку колони виїжджають вранці, а з вашого боку колона починає рухатися в ваш бік десь після 16-ї години. Тому було би дуже зручно і вам, і Владу, якщо би ви виїхали після обіду. Тоді вони до мене дослухалися і Влад десь о 16:20 зателефонував мені і сказав, що вони рухаються. Добре, коли доїдете до Василівки, обов’язково мені набери. Він набрав і сказав, в яку автівку його саджають. Потім я вже чекав його зі своїми друзями поліцейськими в патрульній машині на нашому боці.

Владе, мабуть, останнє запитання я поставлю вам: як вас змінив цей досвід? Ви вже говорили, що дуже подорослішали через те, що побачили і пережили. Зараз, коли вже пройшло трішки часу, що ви залишаєтеся на волі, які ваші відчуття щодо того досвіду, який ви мали?

Владислав: Я повністю змінив своє ставлення до цінності життя, що банально такі речі як вийти на вулицю, зателефонувати кому ти хочеш і проговорити все те, що ти думаєш, те, що ти хочеш сказати. Дуже змінив ставлення до речей, що ти можеш зустрічатися з ким завгодно. Я дуже сильно передивився, що життя — це найцінніша річ і її можна втратити за секунду, ця ниточка життя може просто обірватися в будь-яку секунду.