Уперше надруковано у журналі NV за квітень 2025 року. Републікацію заборонено
Перед написанням цього тексту порадився з більшістю складу мого підрозділу, щоб, як то кажуть, звірити годинники. Гостроти нашій розмові про те, як військові сприймають останні події на дипломатичному полі, додали сильні емоції, бо напередодні побратими потрапили під обстріл. По їхніх позиціях протягом години гатили з мінометів. На щастя, усі цілі та живі, трохи постраждало авто.
Цю колонку я пишу в телефоні, у нотатках. І поки набираю літери, різні групи, створені в месенджерах, гудуть — ситуація на фронті ускладнилася: евакуація поранених, пошук дронами ворожих бойових установок, складнощі в підготовці «пташок», щоб долати ворожий РЕБ.
Скажу навіть так: конкретно для нашої бригади місяць, та навіть пів року тому було простіше. І йдеться про ті самі позиції — першу лінію оборони, на якій ми стоїмо вже третій рік. Річ у тім, що ми базуємося на торецькому напрямку, а він зараз один із найгарячіших. Ворог намагається захопити місто повністю. Також йому потрібен Часів Яр, щоб розгорнути наступ на Костянтинівку та поглинути черговий шматок Донецької області. Отака запекла ситуація на цій ділянці фронту.
Тож, повертаючись до розмови з підрозділом про мир і перемовини.
Воювати доведеться ще й цього року
Там, де ми, миром і не пахне, а це означає, що нам просто важко повірити, що все це колись закінчиться. Важко уявити, що ти сидиш у бліндажі — і тиша: тебе не намагаються вбити, і ти сам не готуєш дрони до польоту, не літаєш на них, а просто сидиш, чергуєш.
Я не знаю, як це працює, але коли я приїжджаю в Київ, війна справді зникає. Ти швидко адаптуєшся до мирного життя. І обнадійливі новини поглинають тебе.
Це не погано і не добре — це просто факт.
Але справжня реальність не в Києві — справжня реальність там, де стик двох світів.
І ця реальність сувора, вона говорить про те, що у ворога ще є сили та конкретна мета, без досягнення якої він не зупиниться. Мінімум — це Донеччина, яку він вважає своєю.
Останнім часом нерідко згадую ситуації, коли у 2016‑2017 роках телефонував мій батько з Авдіївки та дивувався: «Яке припинення вогню? Стріляють!» Через слухавку дуже чітко було чути вибухи. А з кожного телевізора тоді лунали чергові новини про чергове перемир’я.
Глибини задуму росіян ми до кінця не знаємо. Та очевидно одне: поки одні люди з РФ говорять з американцями у Саудівській Аравії про мир, інші — вербують по всій Росії нову партію штурмовиків, яких згодом кинуть на Донбас.
Хоч у глибині душі ми теж віримо в те, що настане мир, і сподіваємося, що зрештою все закінчиться, та військова інтуїція каже інше: станеться це не так швидко, як бажається. Воювати доведеться ще й цього року. Розслаблятися не можна, бо хто знає — можливо, це і є стратегія Путіна: послабити нас розмовами про мир, який ось-ось має запанувати, і знову кинути хвилю штурмовиків, аби захопити Донеччину, а заразом зайти й у Дніпропетровську область, розгорнувши наступ на Дніпро, — а це вже центр України.
Різні експерти прокоментують, мовляв, немає у ворога сил розгортати наступ на Дніпро. У росіян проблеми з економікою, і мир вигідний найперше саме їм. Можливо, ці експерти і беруть звідкись таку інформацію, але знову ж таки, реальність інша. Чомусь у ворога вистачає сил штурмувати позиції нашої бригади, є снаряди для мін, літають дрони, й у радіоперехопленнях ми чуємо бадьорий голос російських командирів із наказами гнати нову партію на штурм.
Часто побратими із взводу FPV питають: що ж ми будемо тут робити, коли оголосять режим тиші і заборонять використовувати ударні дрони? Їх одразу перебивають ті, хто воює ще з часів АТО: «Не хвилюйся, роботи вистачить — ми часто навалювали, коли сєпари гатили по нас під час «перемир’я».
Ось і я замислююся, як весь цей процес тиші можна буде організувати і менеджерити, коли зброї та бойових дій в тисячі разів більше, ніж було 10 років тому.
Тільки тоді ще було розведення важкого озброєння, і це набагато простіше моніторити та забезпечувати. А зараз із сусіднього ворожого окопу можна висунути дрон і полетіти кілометрів на 20‑30, щось знищити, і жодна моніторингова місія не дізнається, хто створює такі провокації. Тому організація миру — це ще те надскладне завдання.
Хоча, з іншого боку, була б воля до миру, засоби знайдуться.
Ми вболіваємо за тих, хто намагається досягнути домовленостей. Усі слідкуємо за подіями. Нам хочеться вірити у швидке затишшя. Але поки що, у реальному світі, сьогодні нам треба готувати і налаштовувати дрони, щоб завтра виїжджати і зупиняти ворожий наступ. У проміжках між роботою завдяки старлінку, який ще працює, читати новини із багатообіцяючими заголовками про мир.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV