Виселенці Путіна. Як Кремль десятиліттями потроху крав в України робочі руки, а потім почав це робити відкрито — велике дослідження

Таким чином під прикриттям Кремля вугільна промисловість РФ, яка відчувала гострий брак кадрів, отримала дармове джерело робочих рук. Хтось з українських шахтарів виїхав з батьківщини добровільно, комусь просто не залишили вибору.

Але насправді Москва вивозить з окупованих регіонів України не лише людей, пов’язаних із видобутком вугілля. Про це багато чого знає колишній луганчанин Павло Лисянський, засновник Східної правозахисної групи та директор Інституту стратегічних досліджень і безпеки, який ініціював створення аналітичного звіту щодо переселення українців до країни-агресора. У цьому документі використано як українські, так і російські джерела інформації.

Експерт пояснює, що після початку повномасштабного вторгнення ця міграція — добровільна й примусова — істотно зросла. Що й логічно: війна створила настільки несприятливі соціально-економічні умови на окупованих землях, що більшість місцевого працездатного населення виїхала в пошуках роботи, головним чином до РФ.

Станом на 2023 рік, згідно з даними державного Росстату, на які посилається Лисянський, у Росії мешкало понад 3 млн українців, що становить приблизно 2% усього населення країни-агресора.

При цьому у 2010 році, як свідчить офіційна російська статистика, у РФ їх було 1,9 млн (1,35% від загальної чисельності громадян цієї країни). А перепис 2021 року зафіксував лише 884 тис. українців — 0,6% від усіх мешканців Росії.

Потім, у 2021−2023 роках, якщо повернутися до наведених оцінок Росстату, етнічних українців у РФ різко побільшало — одразу на 2,1 млн осіб. Схоже, головною причиною цього сплеску стало «приєднання» Путіним до РФ окупованих українських земель сходу та півдня, населення яких російська влада вирішила рахувати за «своїх». Та й простір для маніпулювання цифрами розширився. Але є у цих даних місце і впливу агресивної політики Кремля щодо вивезення людей з окупованих територій чи втечі останніх від бойових дій.

Віра Ястребова, виконавча директорка Східної правозахисної групи, зазначає, що, за її даними, з початку 2014 року і до кінця 2023-го статус людей з «тимчасовим притулком» в РФ дістали 1,05 млн громадян України. І всі вони мають зрештою, за умовами влади країни-агресора, отримати російські паспорти.

Операція «Співвітчизник»

«Росіяни використовували міграцію як системну політику для переселення українців ще з початку 2000 років. І це ніщо інше, як етнічний геноцид стосовно України», — каже Лисянський.

Заради цієї політики, як пояснює його колега Ястребова, Кремль постійно змінював законодавство, вибірково лібералізуючи процес міграції.

Так, постановою від 2002 року російська влада врегулювала перебування іноземців у країні. Згідно з нормами цього документа, ті могли працювати і проживати виключно в регіонах РФ, де вони отримали дозвіл на роботу. На той час діяли так звані квоти — дозволи на тимчасове проживання упродовж трьох років. У 2008 році, наприклад, для Москви квота, становила 500 осіб, а для столичної області - 9 тис.

Однак ці обмеження поширювалися тільки на вихідців із Середньої Азії. А от українці могли селитися де завгодно поза квотами, бо були, як пояснюють у Східній правозахисній групі, «бажаною імміграційною категорією» через їхню відносно високу кваліфікацію та культурну й мовну близькість.

За словами Ястребової, від початку 1990-го до 2024 року в РФ ухвалили 22 закони, що регулюють міграційні потоки, які створили найбільш сприятливі правові умови для переманювання українців.

У 2006 році Москва ухвалила один із головних документів відповідного спрямування — держпрограму Співвітчизник, спрямовану на підтримку добровільної міграції громадян. Ініціатива мала «повертати на батьківщину» з колишніх республік Радянського Союзу представників усіх етносів, що історично мешкали в Росії, або людей, які себе такими вважали.

У фокусі уваги програми, яка фактично стартувала у 2007 році, природньо, опинилася Україна.

За допомогою Співвітчизника Кремль планував поліпшити демографічну ситуацію. Адже у багатьох регіонах РФ, передусім у Сибіру, на півночі та на Далекому Сході, багато років спостерігається стійка тенденція до скорочення чисельності населення. Перш за все цей негативний процес стосувався «головного» етносу путінської імперії - росіян: уже згаданий перепис-2021 засвідчив, що за 10 попередніх років на власній батьківщині їх поменшало одразу на 5,4 млн осіб.

За словами Лисянського, росіяни спочатку планували розділити регіони — суб'єкти програми на три категорії, за рівнем їх потенційної інвестиційної привабливості, соціально-економічного розвитку та важливості для влади.

Однак зрештою Москва зупинилася на географічному принципі, причому виокремила серед своїх регіонів найбільш регресивні та прикордонні - на кшталт Амурської чи Магаданської областей, Камчатки та Сахаліну — для «пріоритетного заселення». Саме там, куди не дуже хотіли їхати громадяни РФ, російська влада планувала селити фігурантів Співвітчизника.

Аби мігранти обирали «потрібні» регіони, Москва запровадила грошову шкалу допомоги. Усім учасникам держпрограми окрім безмитного ввезення власного майна та компенсації витрат на проїзд виплачували одноразову допомогу — «підйомні», а також протягом 6 місяців перебування на новому місці - допомогу у розмірі 50% від прожиткового мінімуму в конкретному регіоні.

Залежно від обраного місця, «підйомні» коливалися від 0 до максимальних 240 тис. руб. (станом на 2007 рік це було десь $9 тис., зараз — приблизно $2,9 тис.) для найбільш віддалених і регресивних районів на самого учасника програми плюс від 0 до 120 тис. руб. на кожного члена його родини.

Далі переселенці мали набути громадянства й почати самостійно забезпечувати усі свої фінансові потреби, що у депресивних регіонах є важкою справою.

Обіцянкам Москви потенційні «співвітчизники» не поспішали довіряти, тому сама програма виявилася не дуже успішною — «план» по переселенцях виконувався в середньому в межах 10−15%. Через брак добровольців бюджет програми щонайменше раз — у 2009 році - істотно скоротили: як написало тоді російське ділове видання Вєдомості, його «порізали» з 8 млрд руб. (на той час — близько $223,6 млн) до 1,8 млрд руб. ($50,3 млн).

Кількість мігрантів, по російських оцінках, зростала поступово, починаючи з 29,5 тис. осіб у 2007 році. Піковим став 2015-й — тоді до РФ перебралося 183 тис. громадян інших країн колишнього СРСР. Далі почався спад. Дійшло до того, що у 2023-му програмою скористалися 45,1 тис. осіб.

Українська частка, судячи з інформації у відкритих російських джерелах, у цьому потоці була значно нижчою за очікування Москви: як повідомило у вересні 2011 року посольство РФ в Україні, на той момент програмою сукупно скористалися тільки 1 811 осіб.

Офіційні дані РФ, які неможливо перевірити незалежно, такі: станом на квітень 2022 року з України до Росії перебралися 287,6 тис. саме «співвітчизників». І це вже з урахуванням міграцій, спричинених окупацією Криму і Донбасу, та початкової фази повномасштабного вторгнення.

Розв’язані руки Москви

З 2014 року Кремль уже міг собі дозволити особливо не перейматися Співвітчизником, бо перед ним відкрилися нові обрії: стало можливим фізичне «витиснення» до РФ мешканців окупованих українських земель. Рушійною силою в цьому процесі стали війна, що спричинила економічний колапс на Донбасі, та розгорнута Москвою програма паспортизації громадян України, котрі опинилися на захоплених землях. Адже права й можливості цих людей цілком залежали від окупантів, а ті навіть гуманітарну допомогу чи вільне пересування регіоном прив’язали до свого громадянства.

За 2015 рік до РФ, згідно з оцінками Східної правозахисної групи, прибуло 355 тис. українців з окупованих земель, у 2016-му — ще 226 тис., роком пізніше — 123 тис. При цьому загалом за період з 2015-го до 2019 року включно, за даними МВС країни-агресора, 678 тис. з них отримали російські паспорти.

Як розповіла NV Олена Романова, зараз жителька Німеччини, а в минулому — російська журналістка з Ростова-на-Дону (регіон межує з Донецькою областю), ті донеччани, що тікали від війни, не отримували від влади РФ якихось істотних привілеїв, окрім можливості взяти паспорт з двоголовим орлом.

«Єдина допомога — їм по лінії МНС купували квитки до будь-якого міста Росії зі списку, у якому не було Москви, Пітеру, Калінінграда чи чогось такого, — пояснює Романова. — Були Омськ, Перм, Нижній Тагіл, де існували квоти на «українських біженців».

Після о приїзду на місце українцям, за словами журналістки, давали «якісь общаги, підйомні невеликі». «Розбирали спеціалістів, насамперед медиків, вчителів, гірників, зварювальників, електриків», — уточнює Романова.

За оцінками Східної правозахисної групи, російські так звані Центри розміщення були погано обладнані, існували хронічні проблеми із соціальними виплатами, а їхній розмір був невеликий. Наприклад, для громадян України, які в'їхали в РФ після 18 лютого 2022 року, щомісячна допомога була мізерна: на дітей до 18 років — 4 тис. руб. ($53), на пенсіонерів — 10 тис. руб. ($133). При цьому, зазначає Ястребова, з початку 2014-го до кінця 2023-го повноцінний статус біженця в РФ змогли здобути тільки 1,2 тис. громадян України.

Проте у 2019-му Кремль розпочав «спрощену» паспортизацію мешканців захоплених районів Донбасу — щоправда, у цих документах не було прописки і відповідно можливості для власників отримувати пенсії та соціальну допомогу. А в грудні 2022-го Путін «дарував» жителям окупованих земель право отримати повноцінні російські папери (і замінити попередні, без прописки).

Зараз кількість тих мешканців сходу та півдня України, хто таким чином отримав або переоформив громадянство РФ, орієнтовно становить, за оцінками Східної правозахисної групи, близько 1,7 млн. Проте, скоріш за все, значна частина цих «нових руських» залишилася жити там, де вони перебували й до війни.

Окреме місце в усій цій історії переселення українців посідає Крим, який кремлівський диктатор украв увесь, з левиною часткою мешканців. А до того Москва постійно витягувала з півострова цінні кадри, особливо юнаків, адже в регіоні діяло багато різноманітних проросійських організацій та програм, вільно працювали бізнеси з РФ, а філії російських університетів навчали місцеву молодь.

Звичайна імперія

Серед мігрантів з України, за оцінками Росстату, практично рівна кількість чоловіків і жінок, близько 70% - це люди працездатного віку, а 23% - діти до 15 років.

Ці дані потребують уточнення, але навіть у такому вигляді, переконаний Лисянський, вони свідчать про одне: Україна, безумовно, розглядається Кремлем як джерело робочої сили. Водночас Москва використовує міграцію ще й як інструмент послаблення української держави.

При цьому у місцях відносно компактного розселення українців російська влада не створює жодних умов для підтримки їхньої етнічної свідомості - ні шкіл, ні національних центрів там немає. Навпаки, як пояснила Ястребова, новоприбулих намагаються якомога швидше асимілювати. Їм навіть забороняють розмовляти українською.

Вітчизняного соціального психолога Олега Покальчука таке ставлення російської влади до мігрантів не дивує. За його словами, явище переселення народів притаманне саме імперіям, якою є й сучасна РФ.

У випадку Росії переселення, на думку Покальчука, сприяє вирішенню одразу декількох проблем Кремля. По-перше, розбавляє приїжджими ненадійне населення, до прикладу, на Кавказі, у такий спосіб корегуючи етнічну складову регіонів. А по-друге, новоприбулих намагаються адаптувати так, аби вони стали ще більшими росіянами у сенсі підтримки кремлівського режиму, ніж самі росіяни.

«Це звичайна колонізаторська політика», — підкреслює Покальчук.