«Це мій хрест». Я особисто повідомляю рідним про втрату — розмова NV з Героєм України, капітаном Віталієм Литвином

— З моїх знайомих ніхто не загинув, із моїх знайомих загинули в Чернігові. Я навчався в Чернігівському національному педагогічному університеті імені Т.Г. Шевченка в інституті історії, етнології та правознавства.

В мене загинули знайомі в Чернігові, потім знайомі гинули і в Конотопі, і по всій лінії боєзіткнення. І гинуть знайомі, на превеликий жаль, наші військовослужбовці, бойові побратими та посестри, цивільне населення в Вінниці, в Одесі. Вони б’ють по Івано-Франківщині, по Києву, по Сумах, Чернігову, коли по драматичному театру прилетіла [ракета] Іскандер, по Харкову постійно б’ють С-300… Ворог підступний і вже весь світ має побачити, що від цього ворога можна очікувати будь-чого.

— В липні 2022 року ви отримали звання Героя України. Це після якої операції було, чи можете розповісти про неї?

— Ми знаходилися в населеному пункті Сєвєродонецьк. Ми тоді зайняли оборонні рубежі в районі Сєвєродонецька, я зібрав особовий склад підрозділу розвідки і говорю: «Хлопці, нам треба зараз протриматися хоча би вісім годин». Ми тоді атакували колони, вони розгортались у бойові порядки і їх можна було знищувати артилерією. Ми розуміли, що це танки Т-90, весь спектр їхніх літаків, гелікоптерів, що на нас пре потужний ворог. Я сказав хлопцям: «Давайте протримаємося вісім годин, ми тут усі можемо загинути, але ми дамо час нашій країні мобілізуватися, кожному громадянину взяти до рук зброю і боротися за право на своє існування».

Я тоді так подумав: в цей момент я як командир підрозділу не побачив жодного сумніву в очах свого особового складу. Прикордонники, Національна поліція, Збройні сили України, Десантно-штурмові війська, Повітряні сили — всі розуміли, що нам треба встояти та втримати державність, нашу культуру та існування на цій планеті як України.

— Про Сєвєродонецьк, ми пам’ятаємо, що там відбувалося. Пам’ятаємо, на жаль, що пало Рубіжне, майже повністю знищили це місто. Десь дві третини Сєвєродонецька було знищено, на заводі Азоті переховувалися цивільні громадяни і це жодним чином не заважало росіянам обстрілювати та знищувати цей Азот. Розкажіть більше про це.

— Там було багато випадків… За що я отримав Героя України? Хочу сказати, це заслуга всього нашого підрозділу, мого особового складу, кожного артилериста, тому що вони не сумнівались у мені, я ніколи не сумнівався в них. Ми виконували різного типу завдання — це розвідка, штурм будівель.

Наприклад, була ситуація, коли піхотні підрозділи нашої батальйонно-тактичної групи потрапили в оточення. Один зі флангів наших сусідів провалився і цілий взвод, близько 25 людей, залишилися в оточенні в дев’ятиповерхівці.

Мені командир БТР говорить: «Ми можемо витягнути хлопців?» Я кажу: «Це треба робити і ми зараз це зробимо». Я відправив свою групу, вони деблокували цю будівлю. Переважаюча кількість особового складу противника, яка там була, вона рахувалася сотнями. Противник навалою своєї живої сили витісняв нас, знищуючи. Якщо вони розуміли, що не можуть вибити нас із якоїсь будівлі, вони просто її знищували.

І мої розвідувальні групи виводили піхотні підрозділи також із оточення. Це наша робота, ми маємо це робити. Тому цієї зірки гідний кожен мій розвідник, кожен військовослужбовець частини, в якій я зараз проходжу службу. Тому що військова машина — це система, яка працює постійно. Від командира бригади до стрільця, — кожен важливий у цьому ланцюжку, який боронить нашу країну.

— Ви сказали про російську навалу. Вони величезними зокрема своїми втратами готові знищувати будинок за будинком, посадку за посадкою, населений пункт за населеним пунктом і протискати. І далі звітувати у свої Генштаби, Кремль, Путіну, що дивіться, такі в нас успіхи. Чи розумієте ви, як цьому протистояти?

— Є таке розуміння. Ми кількістю громадян не можемо діяти, ми не маємо права воювати людьми, як було сказано військовослужбовицею нашої бригади Христиною Кудрявою. Ми маємо робити акценти на озброєння, на технічні засоби розвідки, технічні засоби ураження, FPV-дрони. Це здобуття нами як розвідниками своєчасної і актуальної інформації. І треба вміти цю інформацію використовувати командиру підрозділу, якому ми її надаємо. Вже потім вони мають працювати: чи відбивати атаки, чи вражати якісь цілі.

На все це нам треба технічні засоби, високоточні боєприпаси до артилерії. Також і літаки, які нам уже давно обіцяють для протиповітряної оборони, — це саме F-16, які ми чекаємо. Думаємо, що коли нам їх нададуть, не буде таких ударів крилатими ракетами та Shahedами по цивільній інфраструктурі. На даний момент треба убезпечити наше цивільне населення, наші міста від таких ударів.

— Ви першими як розвідники бачите ворога буквально зблизька, максимально наближаєтесь на ту відстань, яка є більш-менш безпечною для вас. Ви сказали, що ворог одразу йшов навалою, мав велику кількість техніки, засобів, можливо, на куражі думав, що зараз захопить усю Україну, поставить маріонеток на чолі. Якщо говорити про те як відрізняється те, що ви бачили на початку, від того, що бачите у ворога зараз?

— На деяких напрямках ворог як застосовував навалу… Це про досвід у Бахмуті, Рубіжне, Сєвєродонецьк, ми працювали в районі населених пунктів Зайцево, Кліщіївка, Андріївка, Курдюмівка. Ми були в Бахмуті ще коли він не був окупований ворогом, тримали оборону в районі заводу шампанських вин. Ми ще там проводили штурмові дії, намагалися покращити своє тактичне становище.

Тоді ми зіштовхнулися з таким підрозділом як [ПВК] Вагнер. В нас було багато полонених: брали їх і піхотні підрозділи, і підрозділи розвідки. Це був малопідготовлений особовий склад. Вони були в закритій інформаційній бульбашці, їх привозили літаками по Росії, потім гелікоптерами на тимчасово окуповану територію Донецької області. А далі вже машинами в райони виконання завдань. Вони не розуміли, де вони знаходяться, аби не було ніякого витоку інформації.

Їх відправляли штурмовими групами по 15−20 осіб. Це було дуже важко для піхотних підрозділів, для підрозділів переднього краю, які тримали оборону, також для артилеристів, які постійно працювали. Тому що постійно інтенсивні бойові дії і вдень, і вночі.

Такої кількості артилерійських боєприпасів… Я не хочу применшувати долю Бахмута і підрозділів, які боронили цей населений пункт, але в Сєвєродонецьку і в Рубіжному бувало, що на один опорний пункт [прилітало] по 500 снарядів за день. Десь за світловий день один снаряд [кожні] дві хвилини падає на цей взводний опорний пункт.

У Бахмуті також був калейдоскоп озброєння, авіаційних бомб і всього іншого. Але там вони вже знищували своїх громадян, яких їм треба з бюджету годувати. Таким чином вони вичищали свою державу, вичищали тюрми. Коли ти знищив 100 зеків у підрозділах Вагнера, це не треба з бюджету виділяти кошти на їхнє утримання. І можна робити крилаті авіабомби, які вони зараз використовують просто шаленими кількостями, які також не дуже точні.

— Ви сказали, що одна з задач розвідників у тому, аби взяти в полон ворогів і дізнатись інформацію. Мені цікаво, що такого найбільш важливого ви від них дізнавалися? Розкажіть про це.

— З [ПВК] Вагнер ми нічого не дізнавалися, тому що їх тримали в бульбашці. І це дуже гарна тактика. Вони вичищають свої тюрми, вони нічого не знають. Два тижні підготовки, — його не шкода і все. Завдання він виконав, не виконав, вони відправлять ще нову порцію.

Від саме військовослужбовців окупаційних сил РФ… В Рубіжному це були і командири рот, і громадяни РФ, і так званої «ЛДНР» були військовослужбовці. Від них уже було багато цікавої інформації. Це загалом розташування їхніх підрозділів, командно-спостережних пунктів, батальйонів і рот. Якого рівня командира ми беремо в полон, такою інформацією і володіємо.

Що важливо: цю інформацію треба правильно використовувати. Ми знаємо, де знаходиться КСП (контрольний спостережний пункт — ред.) батальйону, КСП роти, і [треба] знищити цього командира батальйону і КСП у потрібний для нас час. Тобто володіти інформацією та правильно її застосовувати це також два дуже важливих аспекти цієї задачі.

—  Про військових розвідників, я думаю, не дуже багато знають. Як бути непомітним для ворога? Ви повинні підійти близько чи маєте засоби для того, аби на них подивитися, як ви сказали, отримати інформацію і потім правильно використати? Про цю професію можете розповісти більше?

— Можу у загальному. Розвідка — це система, яка працює, і головне в розвідці - це безперервність. Є багато підрозділів розвідки, але командиром якого я був, він [виконував задачі з] прослуховування, спостереження, робив нальоти на взводні опорні, спостережні пункти противника для захоплення якихось документів, засобів радіозв'язку, озброєння. Якщо можна захопити в полон у цей момент когось важливого, також його захопити.

Це дуже широкий спектр інформації: радіоелектронна розвідка, БПЛА як дані розвідки, аналіз розвідки. Наліт, спостереження, спеціальні прилади для бачення, нічного бачення, тепловізори на різні дальності, дальноміри.

Потім, коли це все збирається докупи, вже аналізується і видається якийсь готовий продукт — інформація.

Коли я набирав розвідників, для мене головне, щоби це була людина загальнорозвинена, не лише як військовий, кваліфікований стрілець, каратист, Рембо, який може всіх убивати. Але людина, яка насамперед може думати, аби я вищому командиру не розповідав загальну інформацію — «ось, ми бачили танк». Тобто оброблену інформацію: чому він туди їхав, у яку точку, що він робив, чому там стріляв…

І потім уже засобам ураження ми розуміємо, які маршрути висування противника, куди рухається техніка. Своєчасне виявлення накопичення особового складу для проведення штурмових дій — це надважливо розуміти, коли противник буде проводити штурмові дії на якихось напрямках, щоб артилеристи завдали загороджувальний вогонь або вогонь на знищення, застосували FPV-дрони.

Розвідка — це сукупність завдань, сукупність методів, які використовують військовослужбовці на посадах розвідників.

— Мені подобається як ви сказали, що шукаєте людей, які можуть думати. Цьому можна навчити? Як ви перевіряєте? У вас же є якийсь тест?

— Тест, особисте спілкування.

У мене був військовослужбовець Максим Маковей, на превеликий жаль, загинув. Коли він до мене переводився з іншої частини, ми з ним спілкувалися. Молодий чоловік, який прагнув отримати офіцерське звання, в нього була вища освіта. Я своїх розвідників до повномасштабного вторгнення всіх стимулював на отримання вищої освіти, в кого не було, аби вони в подальшому будували свою професійну військову кар'єру. Була Операція об'єднаних сил, але у душі все ж залишалося розуміння, що відбудеться щось дуже велике. Тому я стимулював на розвиток свій підлеглий особовий склад.

Коли Максим прийшов, — просто спілкування. Він закінчив Національний авіаційний університет у Києві. Просто ти спілкуєшся з людиною і розумієш, що вона адекватна. Тести — якусь топографію перевірити, знання озброєння, як воно діє, щоби не витрачати час на підготовку.

А уже далі курс підготовки розвідника проходимо і навчаємо всьому іншому. Щоби людина могла комунікувати, швидко обробляти інформацію і просто вже цю оброблену інформацію видавати мені або іншим командирам, до яких вона може бути прикомандирована.

— Ви почали воювати з 2014 року. Чи змінитися ваше ставлення до життя та смерті?

— Жити хочеться, насамперед скажу. Але розуміючи, що ми боремося за наше існування і те, що я можу… Це дуже буде, може, зухвало звучати, що я можу покласти своє життя. Вже багато військовослужбовців, побратимів та посестер поклали життя на цій війні. І моє життя, якщо я його покладу на цей вівтар нашої свободи, це буде для мене навіть честю, гідною смертю.

Дійсно, змінюється відношення до життя, до смерті. Наприклад, коли я перший раз заїжджав в зону АТО, це було близько населеного пункту Попасна.

Ми тільки заїхали на автобусі, були такі Рембо, накручені, мені було 20 років: зараз почну знищувати ворога на нашій території, на нашій неньці. Ми заїжджали на околиці населеного пункту Попасна (все по класиці) на жовтих автобусах Богдан. Ми почали десантуватися з цього автобуса, і почався мінометний обстріл. Я думав, що ось ця міна точно мені в потилицю.

Тоді я зіштовхнувся з таким страхом за своє життя та за життя своїх побратимів, з якими я познайомився в добровольчому батальйоні в місті Івано-Франківськ. Там були люди з Криму, у нас були також військовослужбовці з Донецька, з Луганська, з Чернігова, з Києва, з Івано-Франківська. Тобто з усієї країни зібрались ідейні люди, які хотіли відстоювати територіальну цілісність та суверенітет нашої країни.

У той момент, можливо, перший раз я зіштовхнувся з таким розумінням, що я зараз можу загинути. Але потім я вже набрався досвіду, зрозумів, що ці міни летять не в нас. Ми були не досвідчені, потім вже набрались досвіду.

Наша бригада носить почесне звання імені Героя України сержанта Сергія Михальчука. Це військовослужбовець, в евакуації тіла якого я також приймав участь. Це було ще до повномасштабного вторгнення в Україну. Я багато бачив смертей до повномасштабного вторгнення, і під час повномасштабного вторгнення це збільшилося в геометричній прогресії, на превеликий жаль, і відношення дуже змінюється.

Наприклад, в населеному пункті Рубіжне, коли ми тримали оборону батальйонно-тактичною групою, в нас планування було на три години. Я і весь мій особовий склад розуміли, що ми можемо просто не дожити до обіду або до вечора. Ми дожили до вечора, ми можемо щось приготувати, повечеряти, поїсти і вже мобілізувати сили. Хтось відпочиває, хтось в цей момент виконує службово-бойові завдання на лінії бойового зіткнення.

У мене розвідники… Одни з них зараз вже командир одного з підрозділів, Юджин, він просто наближався на прослуховування до п’яти метрів до противника. Противник думав (як і багато наших громадян на той час), що там чмобік, зневажав, не розумів, наскільки [ми] потужний противник.

У мене був дуже професійний особовий склад, вони заходили і в тил противника, і обходили опорні пункти.

Було розуміння того, що хтось може не повернутися з побратимів. У нас навіть не було якихось побутових сварок. Може, якісь мінімальні, «хто з'їв мій Снікерс», але це було дуже по-доброму. Тому що кожного військовослужбовця, кожного свого побратима чи посестру ми могли завтра або через годину просто не побачити.

Розуміння цього, що «я можу загинути», це було б для мене дуже легко. Ти загинув і все. А коли гине хтось поряд, це дуже важко переносити. Я бачив це в очах своїх побратимів, своїх підлеглих, особового складу, що розуміння смерті дуже поряд, воно нас ніколи не полишало.

— Ви сказали про те, що коли почалася російсько-українська війна у 2014 році, ви відразу пішли в добровольчий батальйон. Що ви бачили, які у нас були шанси протистояти тоді ворогу? Чи були у нас тоді шанси не дати окупувати Донецьк чи Луганськ?

— Я думаю, що і на той момент армія Російської Федерації була багаточисельна і з великим озброєнням. Це вже зараз ми можемо розуміти, що все це було (це моя суб'єктивна думка) підготовкою до повномасштабного вторгнення: як буде реагувати на все це Захід, США, Британія, Франція, Польща, наші партнери; як на це відреагує Китай, якісь партнери Російської Федерації.

Тобто це була здебільшого психологічна операція для подальшого забезпечення повномасштабного вторгнення та нарощування своїх сил.

На той момент я бачив шалену підтримку від цивільного населення. Ми їхали влітку в населений пункт Попасна з Івано-Франківська, нас всюди підтримували вигуками «Слава Україні», «Слава нації», «Україна понад усе». Хтось купляв колу, хтось цигарки. Військовослужбовці інших підрозділів розуміли, що ми йдемо на виконання [завдання] на передній край, вони з нами ділилися їжею, якимось боєкомплектом, порадами. Була шалена підтримка.

Коли відбулося [повномасштабне вторгнення] в 2022 році, то [була] шалена єдність нашої країни. Як каже мій молодший брат в Третій штурмовій бригаді: піхота зараз б'ється просто як тигри. Я дуже пишаюся тим, що я живу в цей час, в цій країні. Ми можемо і маємо відстоювати нашу територіальну цілісність, як ми це робили в 2014 році, як ми це робимо зараз.

— Ми багато чуємо про те, що залишається багато офіцерів старої генерації, з іншим розумінням. Наскільки це велика проблема — радянське мислення? Наскільки воно ще продовжує заважати тому, щоб змінювалися ЗСУ?

— Я не можу говорити в цілому за підрозділи Збройних сил України, бо це все ж таки моя суб'єктивна думка, офіцера, який проходить в певній частині військову службу…

— Я взагалі подумав, що, мабуть, не треба про це говорити, бо потім прилетить…

— Я відкритий до всіх запитань, я розумію, що є деякі проблеми радянського мислення, складність з документообігом. Можливо, якісь люди, які навчалися ще в військових закладах при Радянському Союзі, ця діджиталізація для них дуже складна, і вони цьому не довіряють. Я зіштовхнувся з такою проблемою, що треба робити багато паперів, папір для паперу, щоб його підписали. Тобто це є.

В Національній гвардії [Олександр] Півненко, молодий командувач, з сучасними поглядами на реорганізацію Національної гвардії, командир нашої частини, командир бригади Кара-Даг, командир бригади Азов, командири бригад Хартія, Лють, Червона Калина, Сталевий кордон — це всі молоді офіцери. Умови сучасної війни дуже штовхають нас на зміни. Якщо ми ще викорінимо великий документообіг… Тому що треба створити захищений сервер, обробляти якісь нетаємні документи на ньому, створити додаток. Ми розсилаємо якийсь лист, посадових осіб відмічаємо. Потім ми його друкуємо, кладемо в архів для збереження документообігу, обліку майна, печатка, підписуємо — і все, документ готовий. Тобто це діджиталізація, застосування якихось новітніх систем. Ми бачимо, що в Британію, в США їдуть навчатися не генерали, не старі полковники.

— Можливо, ці молоді офіцери потім повертаються, а старі полковники їм ставлять палки в колеса. Я не знаю.

— Чесно кажучи, чому я думаю, що я можу говорити про все, відкритий до будь-яких запитань? Тому що я вже бачив дуже багато горя в своєму житті. В мене ще є така звичка: коли я втрачаю свого побратима, свого підлеглого, я особисто дзвоню батькам, дружинам, родичам, повідомляю про втрату. Тому що він виконував моє службово-бойове завдання, це мій хрест. В деяких випадках, може, десь я недопрацював, але мені з цим надалі жити. Це моє розуміння, що я втратив свого побратима, свого військовослужбовця, розвідника, великого громадянина нашої країни, який мав розбудовувати цю країну.

Я телефоную. Я багато чув звинувачень в свій бік, але я розумію батьків, розумію дружин. Зараз ми дуже гарно спілкуємося з усіма батьками, дружинами. Деякі батьки полеглих моїх побратимів донатять на наші збори.

Чому я можу говорити, що я думаю? Нам немає чого боятися, ми змінюємо свою країну. Молоді люди, молоді офіцери, які зараз закінчують академію в 21 рік, вони майбутні генерали, командири й командувачі Сухопутних військ, Збройних сил України, Національної гвардії. Я тридцятирічний капітан, грубо кажучи, дуже застарий, щоб будувати кар'єру генерала. Але я розумію, що зараз покоління, яке приходить з академії, їх вже навчають на досвіді. Як казав Тарас Григорович Шевченко: вчитеся, читайте, чужому научайтесь, свого не цурайтесь. Треба цього дотримуватись. Вивчати помилки та перемоги противника, вивчати наші помилки та наші перемоги. Це все поєднувати, вкладати ці знання в наших майбутніх військовослужбовців, які надалі будуть продовжувати боротьбу за наше існування.

— Хотів запитати про вашу сім'ю. Ви з сім'ї військових. Ви народилися, я так розумію, в Чернігівській області, в військовому містечку Десна. Але ви не хотіли бути військовим?

— Не хотів бути військовим.

— Що вам казали ваші батько та дід про це?

— Щоб я не ставав військовим.

— Чому?

— Тоді Партія регіонів і Російська Федерація впроваджували багато агентів, щоб руйнувати армію. І, можливо, я якраз таки піддався цьому впливу, що ніколи не хотів бути військовим, наслідувати.

Мій дід був танкістом, в радянській армії служив. Мене дуже надихало, коли він служив дуже далеко від своєї рідної землі. Він казав, що об'єднання українців в армії були завжди найпотужнішими, і це мене надихало. Батько закінчив в Узбекистані ташкентське танкове училище, потім проходив службу в Десні.

Я виріс в цій військовій атмосфері, і розумів, що армія руйнується. Треба йти займатися бізнесом, навчатися, йти в цивільну сферу. Я ніколи не хотів бути військовим.

Так сталося, що Російська Федерація зазіхнула на нашу територіальну цілісність, і мені в 20 років, як і моїм побратимам на той час, і людям, які зараз йдуть до війська, які зараз новобранці, рекрути (їм дуже велика шана, що вони приходять) [доводиться] битися за своє існування.

— Після завершення війни ви хочете залишитися в армії чи ви хочете чогось іншого?

— Я хочу чогось іншого. Але після закінчення війни — це дуже далеко. Нас чекає дуже важкий шлях. Я думаю, з цією титанічною працею, яку ми вже проробили, в нас все буде добре в нашій країні.

— У вас немає ілюзії, що прилетить «чорний лебідь», вб'є Путіна, всіх повбиває, і росіяни: ой, що ж ми робимо? І відводять війська.

— Для мене існує ворог. Я не малюю собі обличчя Путіна, якогось окремого громадянина Росії. Це робить агресор — Російська Федерація. Я не даю їм ніяких облич — ні військовослужбовцям Російської Федерації, яких ми знищуємо безпосередньо в стрілецькому бою, ні їхнім громадянам, ні їхнім керівникам, політикам, військовослужбовцям, генералітету. Це агресор — Російська Федерація, терорист без обличчя, який може робити просто аморальні вчинки.