Люди культури часто нарікають, що всі навколо зараз неінтелігентні та нікому нічого хорошого не потрібно. Що люди хочуть лише втупитися у ТБ і спостерігати, як хата залишилася на тата, люба вбила дітей, а в каналізації знайшли пенсіонера з головою Іво Бобула. Театри животіють, у філармонії аплодують лише білетерки, а в музеях більше пилу, ніж експонатів. Але тут постає питання: чи може взагалі бути інакше, якщо більшість культурних установ все ще живуть так, як було заведено в XX столітті?
Як саме молодь дізнається про цікаву подію у філармонії, якщо чи не єдиний спосіб — це підійти до філармонії та подивитися розклад? У Фейсбуці, до речі, у цього найдостойнішого культурного осередку 500 лайків і ані грама цікавого контенту. А знаєте, коли Національна опера — формальний флагман високої музики — востаннє щось постила на своїй сторінці в соцмережі? 14 березня.
Тож коли маститі державні адміністратори докірливо розводять руками — мовляв, покоління зараз далеке від інтелектуальних розваг,— у мене відразу постає питання: а що ви зробили, щоб розповісти про себе молоді? У Природознавчому музеї відмінна колекція і є величезна хижа з кісток мамонта, яка може заманити будь-які цільові аудиторії. Але коли ви востаннє бачили згадку про цей експонат? Та й про Природознавчий музей узагалі.
У сучасному світі не можна просто існувати та сподіватися, що тебе помітять і оцінять. Ця схема ніколи не спрацьовувала, а за доби цунамі інформації розраховувати на неї геть нерозумно.
При цьому перед очима у ретроградів є приклади, яким добре б стати заразними. Ось Національний музей історії України, той, що біля Андріївського узвозу, серця туристичного Києва. Здавалося, могли розслабитися і чекати, що іноземні гості будуть заходити просто завдяки розташуванню. Але ні.
У сучасному світі не можна просто існувати та сподіватися, що тебе помітять і оцінятьТам раптом хтось зрозумів, що музей конкурує зовсім не з черепками з інших музеїв, а з усією сферою розваг. Бо більшість сучасних людей не думають: хочу сьогодні до музею. Людина зазвичай сидить біля комп'ютера і вибирає між варіантом "сидіти біля комп'ютера далі" і тим, що їй настирливо підсовують під ніс. Концерт! Нассім Талеб! Новий блокбастер! Приходь до нас на лекцію! І тільки якщо в цій низці виникає щось від музею, то вона дійсно згадає, що є і така опція.
Так от, в Музеї історії це усвідомили. Тепер у Фейсбуці у них більше 10 тис. читачів, яким постійно кидаються у вічі різні цікавинки на кшталт лекції про те, як у давнину підробляли гроші, або про те, що їли в Україні до борщів і сала. І все це — цілком конкурентоспроможні події. У музею безліч проблем, далеко не все виходить, але вони хоча б намагаються. Просто в якийсь момент було вирішено, що грошей, звісно, немає, але без фахівця з комунікацій і самого музею для більшості людей теж начебто немає. Це дуже просте рішення, яке багато музеїв чомусь ігнорують.
Утім, приклади нових підходів є в найрізноманітніших сферах. Нещодавно у столиці відбувся концерт нової академічної музики в межах масштабного фестивалю Kyiv Contemporary Music Days. Це, знаєте, особливе задоволення: звучить незрозуміло що, мелодію чорта з два розбереш, і взагалі неясно — заскрипів стілець у сусіда чи це віртуозний пасаж віолончеліста. Не Ріанна, не Моцарт. Здавалося б, якщо вже на зіркові бренди класичної музики мало ходять, то хто вже на цих авангардистів зволить. Але організовували концерт хлопці й дівчата, захоплені своєю справою, для яких сучасні методи комунікації з аудиторією — це найорганічніша річ. І ось в Арсеналі сидять понад півтисячі людей і уважно слухають угорського композитора Дьордя Лігеті.
Сучасне музичне агентство Вухо влаштовувало концерти в найдивніших місцях столиці, привчивши киян до цієї нової академічної музики. Культурний Проект зкультурює сотні людей лекціями з назвами, які іноді складно зрозуміти з першого разу. В КПІ розкопали старий амфітеатр і влаштували безкоштовний майданчик для подій. А в Шевченка це. А в Могилянці те. А в Дніпрі ось таке. А Одеса взагалі ого-го. І всіх їх об'єднує одна важлива риса — вони не тільки роблять цікаві речі, але і вміють про це розповісти.
Тож якщо у когось претензії до публіки, то варто просто подивитися на календар і усвідомити, яке у цієї публіки взагалі століття.
Колонка опублікована в журналі Новое Время від 30 вересня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене