В часи Майдану в соціальних мережах публікували чимало роликів, змонтованих із реальних кадрів під певну музику. Багато репостів отримав кліп, зроблений на пісню Володимира Висоцького Балада про боротьбу. Коли було критично, російський радянський поет озброїв патріотів своїм дієсловом. Через чотири роки після перемоги революції гідності він раптово став небезпечний для України і українців як носій ворожої культури. І оголосили його таким із нагоди 80-річчя від дня народження.
Претензію голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича можна і потрібно зрозуміти. Відомого і впливового історика здивувало, що український сегмент Фейсбук поминає російського поета в рази частіше, ніж його ровесника, українського поета Василя Стуса, який загинув у радянській тюрмі за національну ідею.
Однак користувачам соціальних мереж не соромно було і вони не стали активно виправляти ситуацію, популяризуючи знакових діячів української культури. Вони дружно взялися скидати з п'єдесталу Висоцького. Як водиться, думки розділилися. Одні з упевненістю російських пропагандистів брешуть, що ніколи не чули його пісень і навіть погано знають, що це за людина, і нічого, живуть. Інші кажуть правду: вижили і не втратили розум у СРСР тільки тому, що слухали Висоцького. Але захисники української незалежності від Висоцького чим далі, тим більше стали демонструвати власне невігластво.
Патріоти закидають мертвому творцеві те, що за життя був алкоголіком, наркоманом, бабієм. Але право бути такими вони легко залишають західним артистам. При цьому Висоцький обласканий радянською владою, колесив світом, мав Мерседес, а бунтарем був таким собі. Це потім із нього зробили хитку совість однієї шостої частини суші. Крім того, Висоцький, виявляється, за життя ніяк не висловився за незалежність України. Давав "ліві" концерти, отримував "чорні" гонорари і нічого йому за це не було. А в цей час українець Василь Стус сидів у таборах, як і інші борці за свободу. Тих, кого не посадили, — убили, як поета Василя Симоненка, художницю Аллу Горську, композитора Володимира Івасюка. Коротше кажучи, Висоцькому було все дозволено, а значить, він — агент КДБ, не інакше. Доживи до наших днів, неодмінно б прохрипів: кримнаш.
Не треба забувати, що Висоцький був обурений вторгненням в Афганістан
Правди у всіх подібних заявах — на копійку. Висоцький дійсно писав і співав про "русский мир". Однак доморощені невігласи не бачать і не хочуть бачити, що, за Висоцьким, це світ алкоголіків, злодіїв, волоцюг і повій. Він населений табірними вертухаями і невинно засудженими, здатними піти у втечу на ривок. У цьому світі люди живуть між телевізором і магазином. Головна розвага — напитися на оглядинах, щоб не дожити до весілля, а в гостях битися, вибиваючи вікна і двері. Російська людина залишає на всій планеті матюки автографи в туалетах. У цьому світі особистість у цивільному супроводжує групу товаришів завжди. Тут плахи з сокирами, душі під замком, люди, що скиснули душами і оприщавіли, навіть у церкві все не так. Після таких висновків оголошувати Висоцького небезпечним глашатаєм "русского мира" — верх невігластва.
Світом артист пересувався разом із дружиною-іноземкою. "Ліві" гастролі давав тому, що за життя мав тільки одну публікацію єдиного вірша, до того ж такого, що пережив цензурну правку. Пісні викидалися із фільмів. Платівки виходили тільки за кордоном і привозилися в СРСР контрабандою. Висоцький не був бунтарем, він навіть писав листи в ЦК на ім'я перших осіб, зізнавався в лояльності і просив легалізувати його як поета і артиста. А у відповідь тиша. Так влада компенсувала відносну безкарність Висоцького: в 1970-ті він мав величезний вплив на величезну країну, не володіючи при цьому реальною, зокрема — політичною владою. Ось чому йому дозволили Мерседес, якого не було ні у чиновників, ні у "цеховиків", ні у бандитів. Таких машин було дві. Одна — у Леоніда Брежнєва, офіційної першої особи. І у Володимира Висоцького — статус неофіційного лідера держави. Третій Мерседес був у гросмейстера Карпова, але в нашій історії він — третій зайвий.
Не треба забувати, що Висоцький був обурений вторгненням в Афганістан. Так що з прогнозами щодо Криму соцмережі поквапилися. Але і вироки українській культурі того часу Висоцький не підписував. Ось тут не варто забувати, хто в радянській Україні сидів в таборах і психлікарнях, а хто — на партзборах і в президіях. Отримуючи блага, які Висоцькому були недоступні: офіційні творчі вечори, ювілеї, регулярні видання книг. Тому пан В'ятрович правий, але не почутий: тих, хто заважав і заважає розвитку української культури, краще шукати у себе під носом. І серед живих.
Колонка опублікована в журналі Новое Время за 1 лютого 2018 року. Републікація повної версії тексту заборонена
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени