Минулого тижня парламент приймав два закони — про реінтеграцію Донбасу і продовження особливого порядку місцевого самоврядування на окупованих територіях. Незважаючи на їхню важливість і контраверсійність, президент фактично продавлював проекти без належного обговорення і за скороченою процедурою. В результаті процес голосування вийшов за рамки регламенту — в хід пішли димові шашки, бійки і блокування трибуни.
Загострення пристрастей вилилося в емоційний вигук Ірини Луценко, представника президента в Раді: "Винесіть козла!" Слова стосувалися опонента, але стали своєрідним епілогом всього, що відбувається. І насправді адресатом цього, м'яко кажучи, непарламентського виразу була більшість, яка підтримує прийняття законів.
І справа навіть не в силі, яку збиралися застосувати в Раді. Навпаки! Справа в катастрофічній слабкості — слабкості слова, а саме нездатність вести діалог. Ключова проблема, виявлена завдяки голосуванню, — девальвація дискусії і її примітивізація.
Ми не єдина країна в світі, де політики діляться на два протиборчі табори. Парламентаризм як такий історично змінив систему влади, за якої опонентів слід знищувати фізично. І поки ми не навчимося "виносити" політичного ворога інтелектуально, лише збільшимо кількість виборців, які мріють "винести" депутатів з Ради. Без розбору.
Залишається головне питання: в яку гру ми все-таки граємо?Переглядаючи хронологію подачі законопроектів і їхнє голосування, розумієш, що президент не збирався вести дискусію. До речі, не тільки з опонентами, але і з членами власної фракції. Лідер Меджлісу Рефат Чубаров в решті решт відстояв свою позицію: без правок по Криму закон про окупацію приймати не можна. Але вкрай сумно усвідомлювати, що таке важливе питання стало радше поступкою лідеру кримських татар, ніж частиною державної політики щодо окупованих територій.
Той день показав, що Рада в парламентсько-президентській республіці так і не перетворилася на платформу для політичного діалогу. Деокупацію повинні пережити не тільки Крим і Донбас, а й Україна в цілому — від старих політичних еліт і їхніх стародавніх форм реалізації влади.
Друга велика проблема такого швидкого прийняття законів — їхній зміст. Експерти висловили цілий ряд зауважень. По-перше, згадка Мінських угод в українському законі може ускладнити можливі маневри Києва за рішенням конфлікту в майбутньому. Хоча під тиском багатьох депутатів цю норму в результаті прибрали.
Що стосується Криму. Можна зрозуміти, коли європейські лідери намагаються розділити діалог по Криму і Донбасу. Але навіщо Україні власноруч підписуватися під таким розкладом? Так само, як було нівельовано Будапештський меморандум, міжнародні лідери шукають можливість знизити ціну кризи, змістивши її в Україну і Росію. Стратегічно це програшна позиція для Києва. Підходи визначення окупації і агресії Росії в Криму і на Донбасі повинні бути єдиними.
Також досі не прописана дата початку окупації. А цю прогалину потрібно заповнити: для доказової бази в міжнародних судах у справі військових злочинів Путіна, для формування претензій України до Росії з питання фінансової компенсації і так далі.
Наступне зауваження стосується створення Об'єднаного оперативного штабу та посилення повноважень президента. В рамках нашої інтеграції з НАТО, однією з ключових реформ є цивільний контроль над Збройними силами. Наскільки нові норми вписуються в цю реформу?
Є ще один аспект, якому приділяють мало уваги. Як відомо, парламент ухвалив два закони: Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету... — в першому читанні, і продовження дії закону про особливий режим місцевого самоврядування на Донбасі — в цілому.
Але на ділі обидва стратегічно суперечать один одному. Перший — визначає Росію агресором, покладає всю відповідальність на окупанта і принаймні на рівні ідеології створює рамку повернення територій (за певних умов) виходячи з українських позицій, без хворобливих поступок Росії. Другий закон передбачає створення анклаву, який, будучи частиною України, може десятиліттями загрожувати руху країни в європейському напрямку.
Один з вирішальних аргументів на користь прийняття закону про місцеве самоврядування на Донбасі, як правило, звучав так: "Це заради збереження санкцій, ми ніколи не втілимо його в життя, це лише гра". Але відсутність дискусії з другим документом, його декларативні норми і зволікання з голосуванням, що розтягнулося на два роки, змушують зробити висновок, що його прийняття — теж гра.
Колонка опублікована в журналі Новое Время за 13 жовтня 2017 року. Републікація повної версії тексту заборонена
Новое Время запрошує на лекції наших відомих колумністів Діалоги про майбутнє. Детальна програма тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени