Чи є Україна на світовій арені? Багато з нас, певне, скаже: «Ну звичайно є!». У нас же є дипломатія, ми беремо участь у світових спортивних змаганнях, військових навчаннях і слово "Україна" регулярно з’являється на шпальтах зарубіжних медіа. Не завжди в тому ключі, як би нам хотілося: рідше у зв’язку з науковими проривами, частіше – у справах про ухиляння від податків типу випадку Манафорта – але все ж таки як суб’єкт міжнародного життя. Але тут варто замислитися, що таке ця світова арена і що значить бути на міжнародній сцені? Звідси починається пафос, якого ніяк не уникнути, бо йдеться про те, що називають «глобальними проблемами людства».
Світова арена – це загальний інформаційний простір, де відбувається постійний обмін ідеями з питань, актуальних для всіх країн. Тут людство обговорює спільний порядок денний і способи взаємодії з великими викликами: зміною клімату, міграцією, нерівністю, дослідженням космосу. Саме тут відбуваються пошуки нового політичного порядку, здатного дорівняти технологічному просуванню людства. І ось де в цьому всьому Україна, і які відповіді ми пропонуємо на всі ці виклики?
Мій погляд такий: на цій сцені українського суспільства – нас із вами – практично немає. Чому? У нас радше прийнято цікавитися малими суто практичними питаннями, актуальними для самої України. Українці ніби не зважуються говорити на теми, про які говорять «великі народи»: міграція, економічна і освітня нерівність, дослідження космосу, розрив між політичним устроєм і технологічними досягненнями. І на жаль, нам як суспільству часто справді нічого сказати. Наша культура цікава, але її творці мають мислити глобально, щоб промовляти до кожної людини будь-де у світі, і цього нам сьогодні бракує. Чи знали ви, наприклад, що в Німеччині, на найбільшому перекладацькому ринку Європи, наша література вважається «літературою малою мовою»? Тобто такою, що її носіїв дуже мало, а її література є такою собі етнографічною практикою, а не справжнім обговоренням людської екзистенції. Наша наука ще трохи тримається, але це радше диво. Наші політики і журналісти часто зосереджені на суто внутрішніх питаннях – їм нічого сказати про політичний порядок у Венесуелі або урядування в Нігерії. Ми живемо парохіальним життям. Ми ніби заховалися від усього світу у своєму закутку і стійко витримуємо удари долі, бо навіть якщо ми не шукаємо відповіді на глобальні виклики, глобальні виклики б’ють по нас. І це треба змінити. Нам пора ставати суспільством з реальним голосом. Пора дорослішати.
На жаль, нам як суспільству часто нічого сказати
Але як це зробити? Не так давно я думала, що для цього потрібні мережі однодумців. Де люди погоджуються щодо базових питань і шукають відповіді в одному напрямку. Зараз я думаю, що для цього нам потрібні мережі взаємодії. І не всі в цих мережах мають бути однодумцями. Тут потрібні люди правих і лівих поглядів, гуманітарії і математики, поети і бізнесмени, дипломати, урядовці, митці і активісти – і між ними мусить бути інтенсивний інтелектуальний обмін. Пошук відповідей на великі світові питання.
Як це відбувається? Є різні історичні рецепти. Один із них – славнозвісна ренесансна Республіка листів. Тобто, мережа листування між тогочасними інтелектуалами з усіх куточків Європи. Інший – заснування так званого товстого інтелектуального журналу, який усі ці люди читають, і так формується поле спільного мислення. Ще один – великі інтелектуальні події на кшталт Книжкового арсеналу, де можна почути і подискутувати з більшістю українських публічних інтелектуалів. І за якийсь час ми будемо готові до повноправної участі у світовому обміні ідеями: через мистецтво, через переклади нашої літератури, через участь у міжнародних наукових проектах, через артикульоване членство у світових дипломатичних інституціях, через присутність на інтелектуальних майданчиках бізнес-середовищ. Але тільки тоді, коли справді дозволимо думати собі на всі ці непрактичні теми – як подолати глобальну нерівність або як пояснити сьогоднішню міграцію – як політичну кризу чи як чергову хвилю переселення народів – тільки тоді ми станемо повноправним учасником світового співтовариства. Набудемо політичної суб’єктності.
І ще важливо пам’ятати, Фрідрих Ніцше казав, що світ змінюють ідеї, які приходять на голубиних лапках. Тобто, так тихо, що ми не здатні їх одразу помітити. Це значить, що необхідно бути чутливими до ідей, образів, думок – часто геть зовсім непрактичних, сміховинних. Наприклад, саме такими сміховинними на початках здавалися великі наративи людства – комунізм, християнство, ліберальна демократія. І найперше ці ідеї проявляються в культурі – просто тому, що митці дуже чутливі і першим вловлюють ідеї, які лише з’являються в повітрі. Тому немає кращого способу зрозуміти стан світу і дух часу, ніж через мистецтво, літературу, молодіжну культуру. І тоді Україна матиме надію на вагоме місце на світовій арені майбутнього.
Колонку опубліковану у журналі Новое Время за 11 жовтня 2018 року. Републикація повної версії заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени