Війна і мир

Лінія фронту свого часу зникне. Але залишиться інша — та, що ділить українців на тих, хто мав відношення до війни, і тих, хто залишався тут, в тилу. Невидима, але болюча лінія

Сергій Жадан,
письменник

Знайомий пішов добровольцем. У 2014-му воював з одним з батальйонів, потім повернувся. І ось знову пішов. Тепер за контрактом. Час від часу чую, що хтось зривається і йде на війну. Через чотири роки, коли, здавалося, все встигли поговорити про "зраду", про гроші на крові, про те, кому ця війна вигідна. За чотири роки до війни звикли. Звикли контролювати емоції. Навчилися берегти себе, щоб не перегоріти.

Що в такому випадку спрацьовує? Захисні механізми. Складно довгий час перебувати в стані тривожності — це вимотує. Але і переключитися повністю на щось інше — теж незручно, не зовсім чесно. Звідси загальна істерія в усьому, що стосується розмов про війну, реакції на війну і ставлення до неї. Істерія, яка виникає з неможливості на щось вплинути, від нерозуміння, коли все це закінчиться. Істерія, яка росте з недовіри, браку віри. А ще — з браку впевненості в собі і в тих, кого підтримуєш. Все це витісняє нашу готовність допомагати і включатися в ситуацію війни, яка з незрозумілої і несподіваної АТО зразка весни-літа 2014-го перетворилася еа довготривалу військову операцію, яка існує за своїми правилами і законами та мало корелює з життям іншої країни — тієї, що знаходиться за умовними межами зони АТО.

За великим рахунком цією умовною межею і розділена країна. Навіть не лінією фронту. Лінія фронту свого часу зникне. А ось ця лінія поділу на тих громадян України, які мали (мають, матимуть) відношення до війни, і тих, хто до неї ніякого відношення не має, — невидима, незрима, але дуже болюча. І стає дедалі більш болісно, ​​враховуючи, як некомфортно тепер говорити про війну і речі, які супроводжують її.

Влітку 2014-го все було простіше: на хвилі патріотизму і справедливого обурення багато незручних питань здавалися зайвими і недоречними. Але зараз хвиля спала, а значить, наростають претензії, розчарування і "зрада". Тепер свою позицію доводиться формулювати самому, і підшукувати до неї аргументи, і сумніватися теж потрібно самостійно. На цьому тлі чиєсь просте і чітке бажання добровільно відправитися "туди" викликає питання: навіщо йому потрібно бути там? І ось цей поділ на причетних і відсторонених, на тих, хто був там, і тих, кого там не було, буде тепер розділяти нас в багатьох речах. У наших поглядах на нашу географію, на нашу історію, на нашу мову, зрештою. І з цим поділом нам потрібно навчитися якось жити — він занадто серйозний і глибокий, щоб ігнорувати його.

А ще ми навчилися говорити від імені тих, хто воює. Навчилися ними прикриватися

Так що ж змушує сьогодні добровільно надягати військову форму? Крім особистих моментів або професійного вибору. Що за цим стоїть? У 2014 році все було навпаки — важко було пояснити, чому ти "не там". Будь-які пояснення звучали як виправдання.

Але ось багато що змінилося. Зникло гостре відчуття небезпеки, пройшов шок, потрясіння. Війна стала буденністю. Смерть стала буденною. Можливо, тому що це не твоя смерть. Відповідно, стало простіше пояснювати, чому ти тут, чому для тебе це принципово. Немає бажання або потреби виправдовуватися. З'явилося стільки причин — серйозних, об'єктивних, достатніх, пов'язаних з чиєюсь продажністю або близькістю, халатністю або неприкритою злочинністю. Пов'язаних з тим, що сьогодні пояснення необов'язково є виправданням. Це лише пояснення. Пояснення твого бачення, на яке ти, безперечно, маєш право. Адже ми живемо в демократичній країні, правда? Адже війна — це так далеко, погодьтеся.

А ще ми навчилися говорити від імені тих, хто воює. Навчилися ними прикриватися, навчилися ними виправдовуватися. Вони — важливий аргумент в наших суперечках. "Скажи це пацанам на фронті", "кинути б його на нуль", "відправити б на передок" — в наших розмовах це звична риторика, це нормально. Ми вважаємо, що маємо право так говорити. Ми — ті, хто там ніколи не був.

Насправді ці питання будуть актуальні до тих пір, поки йдуть бої. Через війну проходить все більше наших співвітчизників, вона обпікає і ранить, ламає і травмує. Кількість тих, хто бачив війну, був на війні, живе війною, росте. І ці люди завжди будуть відрізнятися від інших, від мирних — тих, хто готовий про це говорити, але не може нічого розповісти з власного досвіду.

Що в такому випадку залишається робити нам — тим, хто так і не пішов "туди", хто залишився тут? Найменше — не відокремлюватись від тих, для кого війна стала частиною досвіду, не вибудовувати ці внутрішні лінії розмежування, ламати стіни в повітрі. Бути разом з ними. Повертати їх в цю країну, яка насправді загальна для нас усіх. І починати займатися цим сьогодні. Щоб не виправдовуватися завтра.