Журналіст Радіо НВ Богдан Амосов через 32 роки після Чорнобильської катастрофи вирушив до околиць ЧАЕС та побував на самій станції, аби побачити місце катастрофи на власні очі. Він дізнався, кого можна зустріти у безлюдній Прип’яті, чому у ставку біля четвертого реактора плавають двометрові соми і чому кожен із нас має хоч раз побувати у 30-кілометровій зоні.
Це була столиця світу
Лише півтори години їзди автомобілем відділяють Зону відчуження від столиці України. По дорозі ви виїжджаєте з лісостепової зони і в'їжджаєте в українське Полісся. Їхати через районний центр Іванків, який далі на північ. Із кожним кілометром по дорозі стає все безлюдніше, села меншають, машини і сільська техніка рідшають. Ви під'їжджаєте до КПП Дитятки, воно знаходиться перед селом, мешканці якого 1986-го року брали участь у ліквідації наслідків аварії. Тут і зараз більшість населення - ліквідатори. В око кидається одинока автобусна зупинка, окрім працівників Зони нею зараз ніхто не користується. На КПП кілька нацгвардійців, які ретельно та прискіпливо перевіряють документи та оглядають транспорт. Перед шлагбаумом табличка, яка попереджає про радіаційно небезпечні землі. Хоча коли заїжджаєш до Зони, нічого особливого не помічаєш: просто асфальтована дорога, що йде через ліс, хіба що на ній нікого нема. Але і це хибне враження. Якщо пильно вдивитися у лісові хащі, починаєш бачити, що їдеш не просто крізь ліс, а по селу.
Фото: Богдан Амосов/Радіо НВ
Ось похилені, залишені власниками хати стоять, а крізь їхні дахи ростуть берези, ось зарослі мохом адміністративні будівлі, а на деяких будинках навіть збереглися таблички. "Зараз на гору як будемо підніматися, там село Залісся починається, найбільший населений пункт у Зоні відчуження із сіл", - розповідає супроводжуючий Володимир про село, в якому колись жили три тисячі залісян. “Сама назва села стала для нього роковою — село Залісся. Зараз, буквально через тиждень, розпуститься вся "зеленка" і воно буде видно, як за лісом знаходиться. Так же як село Копачі, назва теж для нього стала… Його закопали під землю після аварії. Біля кожного будинку викопувався котлован, туди будинок згрібався".
— Прямо будинки в ями?
— Так-так-так, викопували біля будинку котлован, його туди згрібали і зверху на бугорочку ставили табличку, що радіоактивно. Це щоби при якомусь пожарі, щоб забруднення, яке на домах знаходилося, не розліталося довкола.
— А воно, це село, десь близько до реактора було?
— Так, побачите, зараз по маршруту будемо проїжджати, я вам покажу його. Воно недалеко від так званого Рижого лісу знаходиться, Западний слід називається. Це в ту сторону після аварії саме дув вітер і все це, яке зі станції виходило, — пиль, дим, воно все в ту сторону полетіло.
Тоді, в ніч на 26 квітня 86-го, чи то від несправності реактора, чи то від помилки персоналу ЧАЕС, четвертий реактор вибухнув. В атмосферу потрапила надвелика кількість радіоактивних речовин, які вітром рознесло на десятки кілометрів. На катастрофу керівництво станції оперативно не відреагувало, розповідає спеціаліст у відділі аварійної готовності та реагування Оксана Єгоренко.
Тебе просять про допомогу, а ти знаєш, що нічим не можеш допомогти, і це неймовірно травмує будь-яку нормальну людину
— Вибух же стався вночі, знаєте, і не було введено в дію відразу аварійний план по ліквідації надзвичайної ситуації. Тобто, є документ на станції, який передбачає певні дії вже після того, як цей план вводиться в дію.
Перші 30 пожежників, що приїхали гасити радіоактивне полум'я, протягом року загинули від смертельних доз опромінення.
"Вони найбільше постраждали, саме ці, вони другими приїхали на пожежу і їх кинули в атаку, на вогонь, вони найбільше опромінились і з них найбільше загинуло", - говорить Сергій Мирний, в минулому ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, нині возить туристів на екскурсії до Чорнобиля.
— Це було влітку 86-го року, десь через два з половиною місяці я там з'явився, я працював, я був офіцером радіаційної групи. Ми їздили, ми міряли, потім доставляли ці дані в урядову комісію…
— Що ви побачили, коли туди заїхали улітку 86-го? Це було схоже на місце катастрофи?
— Це було схоже на таке місце будівництва, на колосальну якусь будову. Маса народу в спецівках, колосальна територія, маса народу в спецівках, десятки тисяч. Купа техніки будівельної, дуже різної, військової, і там будівництво весь час йшло: дороги будували, то асфальтували, то зривали…
— Будували дороги прямо уже після…
— Шматок прямої дороги побудували до АЕС, а його не було раніше.
— Для того, щоб Укриття [перша ізоляційна будова над четвертим енергоблоком ЧАЕС] потім…
— Для того, щоб не їздити через Рудий ліс, де був дуже високий рівень [радіації]. Асфальтували дороги, щоб не було пилу, мили дороги. Це була столиця світу, скажімо так.
— Ви з такою усмішкою про це розповідаєте. Для людей це здавалося чимось жахливим, те, що тоді відбувалося.
— Я вам поясню. В мене до цього дійсно ставлення інструментальне. Насправді треба вам сказати, що у нас в радіаційній розвідці гумор - це був один із компонентів нашого досвіду, бо це було напружено все. Я сюди прийшов вже як підготований професіонал, я був фізхіміком. Перед Чорнобилем, за три роки до цього розгортання, мене вчили як діяти в умовах початку Третьої світової війни. Дуже актуально, особливо в ці дні. Ті рівні, які там були, були досить помірні в мій час і страху не викликали. Зрозуміло, було здорове почуття небезпеки, але щоб паніка - ні. Це була робота з цілим рядом ризиків, але контрольована.
— Ви облучилися?
— Всі облучилися, хто там був. Але моя доза, як і доза абсолютної більшості ліквідаторів, знаходиться в тому діапазоні величин, який називається “в межах ефектів”, називається радіаційною травмою. Тобто, таке як синяк. Тільки в випадку синяка це механічна енергія або в більш важкому випадку перелом. А якщо правильно залікувати, то воно заліковується, синяк проходить сам. От я одержав такий радіаційний синяк. Я одержав десь близько 25 рентген, там дозиметрія була чорти-яка, але я просто їздив по тих же місцях через два десятки років, почав їздити з хорошим дозиметром, і рівні на той момент упали практично в тисячу разів, зменшилися.
Процес ліквідації наслідків чорнобильської аварії Сергій згадує з запалом, але це не єдині емоції, які виникають у нього при згадці про ті дні.
— І нас посилали останніми міряти села, щоби перевірити дані місцевих дозиметристів. І тоді вже оці наші дані, вони лягали на стіл урядової комісії, ми вдень привозили, а вона ввечері вирішувала, виселяти чи ні. Ну і ми вже там трохи поїздили, у нас вже досвід був. І ми там знали, що якщо більше, ніж 0,7 мілірентгена на годину, це 700 мікрорентген на годину, значить село виселять. Це дуже важко, коли ти бачиш живе село і розумієш, що завтра чи післязавтра їм скажуть, що все, киш відсіля, і плач підніметься, і все…
Це дуже важко, коли ти бачиш живе село і розумієш, що завтра чи післязавтра їм скажуть "киш звідси"
— Ви не бачили як люди реагували?
— Ні-ні, ми їм цього не казали, що їм казати? Але було страшенно боляче і це частина важкого морально-психологічного навантаження, яке я виніс із Чорнобиля. Люди підходять: офіцер, прилад, семитонна ця броньована машина. "А ви мені щитовидку не поміряєте?", - таке уособлення сили. І такі питання, просять про допомогу просто, а ти знаєш, що ти їм нічим не можеш допомогти, і це неймовірно травмує будь-яку нормальну людину, будь-якого нормального чоловіка і професіонала. Я там стільки людської болі надивився, що довго ще я не міг взагалі нормально… Знаєш, ми трошки загрубіло сприймали страждання людей, якісь ексцеси. Якось Чорнобиль обдер оцю захисну шкірку психологічну і кілька років пройшло, щоб вона відновилася.
Висилали на три дні, а вийшло назавжди
Євдокія Степанівна - мешканка села Паришів, це десятикілометрова зона, яку звільняли однією з перших задовго до того як Сергій Мирний приїхав до зони відчуження зі своїми товаришами по службі.
Фото: Богдан Амосов/Радіо НВ
— Нас виселяли в 86 году. Сказали на три дні. Забрали корів, кури позоставалися, а хто не встиг, так і пропало десь, та і все. Вислали, сказали на три дні, а вийшло назавжди. Нас як виселили у греблі, там місяць пожили, нас в Паришівку. Всіх погрузили в машину, ми поїхали в Паришівку жить. Ми думали, що додому, нас обдурили трохи.
Євдокія Степанівна одна з тих, хто повернувся у Паришів після чорнобильської катастрофи і одна з небагатьох, хто і досі лишається жити тут, у Зоні відчуження.
— Нам сказали, що можна переїжджати. Перезимували. Ми тоді пішли, я машину виписала, тоді машини були дешеві. Повернулись ми, я там жила в своїй хаті, а хата вже у мене стара, а тут я в цієї хазяйки, у неї корова була. Вона каже: "Я буду виїжджати, а ти зайди в мою хату". Оця хата краще, а моя старенька хата вже повалилася. Я так і живу тут.
— Після того як ви повернулися, життя змінилося? Що помінялося?
— А нічого не помінялося.
— Взагалі як жили, так і досі живете.
— Одразу я на роботу поступила в Чорнобилі, в Борщичеві. Мені радіацію міряли, як тільки я поступала. Трохи подержали на тій скамійці: "А де ви живете?", — "В Паришівці живу", —"Та не может быть!". Я кажу: "Поїхали, побачите". Можна жити, їси що хочеш — картоплю пахали, грибів одразу було хлопці, ой! Страхіття було грибів!
— У 86 чи 87?
— У 87 році.
— І як ті гриби, ви їх їли?
— Їли, а чого ж. Я додому їжджу, наїмся грибів, яблук, малини, чого хочеш. Пішла на роботу, думаю, поміряю [радіаційну забрудненість]: о, є такі, що не можна їсти, все.
— А ви міряли?
— А як же! Мене ж міряли, на роботі взяла, мене ж міряли.
— І були такі, що не можна їсти, а ви їли?
— А що ж, можна, не можна. І яблука, і вишні, багато чого. Вродило, хлопці, страхіття. Можна їсти, тільки треба потрошку пити.
— А що, правду кажуть, що воно допомагає від радіації [помірне вживання алкоголю]?
— Вино там пили, пиво давали нам на роботі.
— Прямо давали як профілактику.
— Так.
Баба Дуня - одна з трьох, хто зараз мешкає у Паришеві. З тих пір як сюди 30 років тому повернулися давнішні жителі села, ніхто сюди більше не заїжджав.
— У Паришеві живемо. Нас багато людей жило, потом трохи повиїжджало, а трохи повмирало. А тут остались тільки три душі, — каже вона.
У селі чергує четверо пожежників, їх більше, ніж мешканців Паришева. Вони допомагають місцевим стареньким у побуті: де паркан підрівняти, де впоратись із господарством. Раз на місяць бабі Дуні з Іванкова привозять пенсію та хліб. Грошам пенсіонерка рада, а от місячна порція хліба, привезена в один день, швидко псується, тож доводиться його сушити для годування курей. Старенька на життя не жаліється, хоча пенсія невелика, багато усміхається. Інколи баба Дуня приходить до сусіда діда Івана, якого вклала у ліжко хвороба.
— Він сам все. Я можу прийти до нього, допомогти йому води принести, він ледь ходить. Була в нього в неділю. Як упав і ледь підняли його. Вже старий чоловік, 80 років вже, хлопці. Каже: "Краще б помер". Я кажу: "Ти що, здурів?!"
Тих, хто повернувся до своїх домівок після аварії на ЧАЕС, називають самоселами, хоча дехто говорить, що ця назва неправильна, некоректна і навіть обурлива, адже вони не заселяли наново покинуті хати, а поверталися у свої домівки. Тож краще їх називати повертанці. Повернулося таких близько півтори тисячі, а нині лишилося з кілька десятків. Є села, де живе лише по одній людині. Їм усім десь по 70-80 років і живуть вони з того, що росте в городі. Дехто, звісно, тримає худобу. Найпопулярніша для саджання - картопля, як у сусідній Білорусі. Мабуть вже за 10 років у цих селах і зовсім нікого не лишиться, всі хати стоятимуть пустими, так само, як вже 30 років стоїть пустим ціле місто Прип'ять, у якому колись мешкало 45 тисяч людей. Це наша наступна зупинка.
Прогулянка по Прип'яті
На в'їзді у Прип'ять окремий КПП, фургончик із шлагбаумом, який охоронець відкриває вручну. Тут же, в десяти метрах, стоїть хрест із рушником, поставлений вже через багато років після аварії. Евакуація Прип'яті, в якій у 86 році мешкало 45 тисяч душ, розпочалася лише через півтори доби після аварії на чорнобильській АЕС. Утім, відбувалася вона швидко, майже блискавично — за кілька годин тисячі автобусів вивезли всіх мешканців з міста в Поліський і Іванківський райони Київської області та, власне, до самої столиці. Прип'ять була молодим містом, середній вік населення становив 26 років і планувалося, що до 90-го року воно збільшиться удвічі. Жителі міста працювали на чорнобильській АЕС, заводі Юпітер, чотирьох будівельних компаніях і в обслуговуванні інфраструктури міста. За якусь добу Прип'ять перетворилася на місто-привид, згадує ліквідатор Сергій Мирний.
Фото: Богдан Амосов/Радіо НВ
— В теорії мистецтва є такий термін, придуманий Скловським, російським формалістом, який називається "остранение" мовою оригіналу. Очуднення, мабуть, українською його перекладають. Ти дивишся на знайомі речі, але чи це твоя точка зору…
— Сприйняття?
— Так, чи твій стан, чи якісь обставини, чи освітлення, ну розумієш, воно все залежне від багатьох факторів, воно змінюється, і ти бачиш як дитина, як в перший раз. І там просто на масу нормальних речей ти дивишся. От місто, місто Прип'ять, 50 тисяч чоловік. Прекрасне місто, клас. І жодної людини. Тільки ліквідатори в формах ходять із оцих сорока тисяч, і військові машини коли-не-коли проїдуть. І білизна сохне на балконах. Як після нейтронного бомбардування, знаєте, так? Воно вбиває людей, але не за рахунок випромінювання. Але будівлі залишаються цілими. Вражаюче! Маса там такого було, маса такого.
Навіть враховуючи, що тут часто бувають туристи, зустріти тварин у Прип'яті можна набагато частіше
160 будинків, 26 гуртожитків та 2 готелі; 27 кафе і їдалень, кінотеатр, дім культури — усе це нині пустує. Перше, на що звертаєш увагу — це надлишок комуністичної символіки, декомунізація взагалі не торкнулася Зони відчуження. Тут, наприклад, і досі стоять два пам'ятники Володимиру Леніну. Таке враження, що час законсервував цю місцину, серпи та молоти і досі висять на ліхтарних стовпах. Навколо типові будинки 70-80 років, від 5 до 16 поверхів, на їхніх дахах і досі лишилися написи з комуністичними гаслами. Але перемога комунізму так і не настала, а світле майбутнє виявилося блискавичним спустошенням.
Заходжу до дитячої бібліотеки. "Министерство культуры УССР, Библиотека, филиал №2 для детей Припятской городской ЦБС. Библиотека работает с 9 до 18, обслуживание читателей с 10 до 18, выходной - суббота, последний день месяца - санитарный". Поруч табличка із гімном Радянського Союзу: "Текст Михалкова, музыка Александрова: Союз нерушимых республик свободных…" Ще навіть видно лінії, по яким прочерчували і наносили текст. Просто зараз на цю табличку спускається павук, павутиння тут багато.
На підлозі розкидані дитячі книжки та радянська дитяча періодика. Обкладинки закликають піонерів та юних натуралістів до різних справ задля блага Радянського Союзу. Цікаво, що навіть цей хаос виглядає як ідеальна картинка апокаліпсису. Десь на підвіконні може лежати дитяча іграшка, а посеред майданчика старий гумовий м'ячик, що за 30 років так і не здувся. На тлі покинутих будинків такі натюрморти викликають особливо гострі емоції, хоча багато речей тут розставлені туристами-нелегалами вже після аварії. Тож можна вважати такий прип'ятський фен-шуй теж своєрідним мистецтвом. Ще одне таке явище — малюнки та графіті на стінах. Супроводжуючий Володимир вже вивчив майже всі з них.
— Оцим графіті років, може, п’ять.
— Хто їх малює? Це сталкери чи…
— Це якісь художники, кожен думає по-своєму. Хтось вважає це вандалізмом, комусь подобається. Он дивись, чим погано? На тлі розваленого будинку гарні ведмеді. Також он хтось зайнявся вандалізмом, бачиш, понамальовували того, що не потрібно.
Малюнки всюди: на будинках та всередині квартир, на дахах та адмінбудівлях. Від звичайних написів балончиком до справжніх малюнків, які можна вважати витворами мистецтва. Сюди навіть приїжджали муралісти Пантоніо і Гвідо ван Хельтен. Португалець намалював своїх фірмових казкових зайців, а австралієць втілив стінопис, присвячений ліквідаторам, просто усередині п'ятого реактора.
Дуже багато графіті всередині квартир і на будинках. Фактично тиша, тільки чутно вітер, співи птахів і хитання вікон, які залишилися незачиненими під час евакуації. Час від часу знаходимо біля та всередині будинків, а також біля квартир пляшки з пивом абсолютно різних українських марок. Бачимо, що гості сюди навідуються, мабуть, не тільки законно, і відпочивають не тільки культурно.
Сталкери, відвідувачі-нелегали — одна з найбільших проблем Зони відчуження. Молодих людей приваблює заборонена територія, а ризик бути впійманим додає гострих відчуттів. Навіть побувавши на легальній екскурсії, сталкери хочуть проникнути у небезпечні заражені об'єкти. На жаль, сітка, якою огороджена Зона відчуження, не завжди така міцна як хотілося б, а в деяких місцях її просто-напросто валять тварини. Наприклад, для дикого лося людський паркан далеко не завжди є перепоною. Поліція знає найбільш популярні маршрути нелегалів і зазвичай вже чатує на них. Наприклад, міст біля села Черевач, фактично єдиного місця, де зручно перетинати річку Прип'ять. По дорозі сталкери не тільки наражаються на небезпеку потрапити у радіаційно-забруднене місце, але і ризикують зустрітися із дикими тваринами. Вони тут рідко бачать людей, а тому їх не бояться, і зустріч із диким кабаном чи вовком може скінчитися доволі неприємно.
Мій супроводжуючий продовжує:
— Люди, якщо йдуть сюди нелегально, вони вже знають, чого з собою не набрати, у них же там є свої форуми, вони між собою переписуються. Деякі ходять, нічого не ламають. Прийшли, подивилися, наприклад, — пішли. Є такі, що приходять і починають бити скло, щось ламати. Он в Прип'яті там порозмальовували, матюків понаписували, це теж негарно, я вважаю, таких людей сюди не потрібно пускати.
Як би це банально не звучало, але багато кого сюди тягне після гри в S.T.A.L.K.E.R. Це українська комп'ютерна гра, в якій зображений вигаданий постапокаліптичний всесвіт. Сталкера створили на основі повісті Пікнік на узбіччі братів Стругацьких та знятого за її мотивами фільму режисера Андрія Тарковського Сталкер, а також об'єктів з реальної чорнобильської зони. Англомовні джерела пояснюють назву S.T.A.L.K.E.R. як абревіатуру від англійських слів Scavengers, Trespassers, Adventurers, Loners, Killers, Explorers, Robbers — збирачі, порушники, авантюристи, одинаки, вбивці, дослідники, грабіжники. Звісно, сучасні сталкери нікого в чорнобильській зоні не вбивають, але винести той чи інший "сувенір" можуть. І розмір потенційного штрафу та адмінпокарання, на жаль, мало кого зупиняють.
Після катастрофи на Чорнобильській АЕС усі покрівельні матеріали з будинків зняли, оскільки вони увібрали у себе значну дозу радіації
— У мене була одна група, яку я супроводжував, там хлопці приїхали подивитися ці місця, де вони грали в гру, бігали по них, побачити, як вони виглядають в реальному світі.
— І як? Розчарувалися чи навпаки?
— Між собою, у них там видно якийсь онлайн-сталкер, вони між собою там уже на своїх тих термінах говорили. Їм сподобалося.
Все так само, в центрі Прип'яті стоїть чортове колесо із жовтими відкритими кабінками, так само поруч атракціон автодром. Що разюче відрізняє Прип'ять від звичайного міста — це дерева, які пробиваються крізь бетон та асфальт і яких з кожним роком стає все більше.
Навіть враховуючи, що тут часто бувають туристи, зустріти тварин у Прип'яті можна набагато частіше. Лис Семен, який приходить у центр міста, аби випросити у туристів чогось смачненького, став уже легендою Зони відчуження. Він любить булочки і сало, і навіть інколи самостійно складає зі здобутих харчів бутерброди.
Супроводжуючий розповідає:
— Ось весною у цьому такому, можна сказати, парку, який був раніше, зустріли лося. Лось собі стояв, гілочки їв, нікого не боявся, давав фотографувати себе туристам, з різних сторін підходили до нього. Вони звикають вже потихеньку до людей. Їх ніхто не ганяє, от вони і не бояться
Заходити в середину будівель у Зоні відчуження суворо заборонено, а тим паче підніматися на поверхи. Після катастрофи на чорнобильській АЕС усі покрівельні матеріали з будинків зняли, оскільки вони увібрали у себе значну дозу радіації. Тож будівлі залишилися беззахисними перед дощем, вітрами і швидко почали псуватися. Уже кілька років як прип'ятські будинки обвалюються, тож заходити в них небезпечно. Така доля, наприклад, спіткала місцеву школу, в якій завалився одразу цілий корпус. Тепер навчальний заклад виглядає як розрізаний торт. Як на долоні шкільні класи з однаково розставленими партами та дошками, на яких і досі збереглися завдання класної роботи.
Завжди будуть люди, доки існує небезпека
На відміну від спустошеної Прип'яті, на самій ЧАЕС кипить робота. На станції досі людно, хоча вона і виведена з експлуатації. Лише нещодавно на ЧАЕС завершили будівництво нового безпечного конфайнмента — об'єкта, який накрив Укриття і зменшив у рази радіаційний фон у Зоні відчуження. Його висота 103 метри, а довжина — 257. Всередині він може вмістити американську Статую Свободи або навіть Колізей. Новий саркофаг коштував півтора мільярди доларів і був побудований за допомогою міжнародних донорів. Старий радянський об'єкт Укриття недовговічний і має в собі багато щілин. Зараз під новим саркофагом працює величезний кран, який розбирає саркофаг старий, аби він не завалився і не спричинив новий вибух. Тож найближчі десятиліття робітникам ЧАЕС буде чим зайнятись.
Фото: Богдан Амосов/Радіо НВ
Розмовляю з працівником станції:
— Працюємо, живемо. На сьогодні десь трошечки більше 2400 чоловік на станції працює, так що так у нас. Основне завдання, основне глобальне завдання — це зняття з експлуатації станції. Крім того перетворення об'єкту Укриття в екологічно безпечну систему та робота з відпрацьованим ядерним паливом, ми його маємо транспортувати з першого сховища в друге, це трошечки пізніше буде…
— Робота з цього триває з 1986 року?
— Фактично, так. Зняття з експлуатації триває по цей день, тому що це дуже глобальна робота. Ми закінчили перші такі роботи на Укритті, а далі, коли ми зупинили станцію, то із січня 2001 року ми розпочали роботу щодо зняття з експлуатації самої станції, тому що це великий об'єм і довготривалий період, який розтягується аж до 2064 року. Це при тому, що ми будемо впевнені, що фінансування, яке ми отримуємо з державного бюджету, буде стабільним.
Більшість персоналу живе у місті Славутич. Сюди вони дістаються на спеціальній електричці, яка без зупинок прямує до ЧАЕС, до станції Семиходи, двічі перетинаючи на своєму шляху українсько-білоруський кордон. На станції посилені заходи безпеки: при вході металеві рамки та контрольно-пропускний пункт із нацгвардійцями, працівники тут ходять у білих халатах, а в деякі приміщення пускають лише у спеціальних бахілах та респіраторних масках.
— А для чого ми вдягаємо це? — питаю я.
— Тому що ми зараз йдемо в зону головних циркуляційних насосів, там так покладено за правилами радіаційної безпеки, ми повинні забезпечити безпеку дихання, — відповідає працівниця станції.
— Коли вдихаєш, повітря йде ось через цей фільтр, він не повинен заходити ні зверху, ні праворуч, ні знизу, тому на ніс він повинен лягати чітко, — додає інший працівник. — Блоки зараз зупинені, знаходяться в стадії остаточної консервації, а ми виконуємо експлуатацію мережі 110, 330, 750 кіловольт. Працюємо по 12 годин з 8 до 20, змінна робота.
— А у вас відпочинок потім?
— Ні, ми працюємо день-ніч і відпочинок два дні, за графіком, 5 змін.
— А самі ви звідки? Як добираєтеся сюди, чи ви тут?
— З Славутича, проживаю в Славутичі, добираюся сюди електричкою.
— Спеціальна електричка їде?
— Так, персонал весь возить: і оперативний, і денний, і охорону, і військових.
— А як ви тут, прямо всі 12 годин тут перебуваєте?
— Так.
— А у вас є тут якась їдальня?
— Так, звичайно. Працюємо тут на робочому місці, нас взагалі дві людини, третя людина, припустимо, якщо по моїй посаді, вона приходить з АБК-1, начальник зміни станції. А так я залишати...
Поки цей об'єкт буде представляти хоч якусь небезпеку для навколишнього середовища і для людей, тут будуть працювати для того, щоб цю безпеку забезпечити
— Вам тут навіть курити дозволено?
— Так, можна.
— А це з пожежною безпекою ніяк не конфліктує?
— Ні-ні, є список приміщень по станції, в яких дозволяється курити.
Мета працівників ЧАЕС - повністю звільнити об'єкт від забруднених часток. За попередніми оцінками це може відбутися приблизно 2060 року.
— Коли ми вивантажимо паливо, знімемо з експлуатації, переробимо його, помістимо в сховище на могильнику... Це буде років через 50-60. Це згідно прогнозу, я ж не екстрасенс. Поки цей об'єкт буде представляти хоч якусь небезпеку для навколишнього середовища і для людей, тут будуть працювати для того, щоб цю безпеку забезпечити. Завжди будуть люди, поки існує небезпека.
Самий швидкозростаючий туризм в Європі
Нині рівні радіації у чорнобильській зоні відчуження у багато разів менші за ті, що були під час катастрофи 86-го і сюди активно возять екскурсії. Директор Чорнобиль Тур Ярослав Ємельяненко упевнений, що майбутнє зони саме туристичне: "Чорнобильський туризм, Чорнобиль, він є продовженням, по суті, ліквідацією наслідків аварії. Але є ліквідація наслідків аварії фізична, тобто коли на протязі 32-х років знімають заражений грунт, вивозять на могильник, і так всі ці роки. А є ліквідація інформаційна та психологічна, тому що кожна людина, яка їде в чорнобильську зону, вона бачить які там є справи насправді, вона розповідає всім своїм друзям та близьким людям, що Чорнобиль не такий, як нам показують з телеекранів, і він не такий, який він був. Це не тільки біль, не тільки страждання, не тільки хвороби, не тільки невиплати, а він є і інший, він є героїчний".
Ярослав розповідає, що, як і більшість чорнобильських туристів, його заманила у Зону відчуження гра Сталкер: “Все ж таки у головах людей Чорнобиль більше асоціюється з якоюсь небезпекою і навіть особисто знаю людей, які кажуть: "В Чорнобиль я не поїду ні за що, там радіація".
— Все вийшло банально. У 2007 році я нудьгував, пограв в Сталкер і згадав, що поруч є чорнобильська Зона відчуження. Я погуглив, як туди потрапити, і знайшов суспільство хлопців, які жили раніше в Прип'яті, вони були відселені і вони робили туди екскурсії. І я, одягнувшись в одноразовий одяг, в одноразове взуття, купив з собою дозиметр, якусь пелюстку для захисту органів дихання, чекаючи там снорків якихось, мутантів...
— Шапочку з фольги обов'язково.
— Я не шапочку, я хотів зробити інше місце з фольги... Тому що дітей тоді у мене ще не було, я дуже переживав з цього приводу. І коли я поїхав туди, коли я побачив, яка Зона є насправді, я зрозумів, що все, що я знаю про чорнобильську зону — це неправда, воно не відповідає дійсності. Я бачив надзвичайну природу, я вперше в житті побачив диких лосицю з лосеням, вовків та інших тварин. Ця травма, якою нас годували все життя, вона ніяк не лягала на картинку поточного Чорнобиля. І ось тоді народилася ідея створити позитивний Чорнобиль Тур. І ось цей ось радіаційний профіль залишився точно таким, яким він був на момент аварії. Фони в тисячу разів сіли, бо розпалися радіонукліди, а ось ці ось профілі залишилися. У дитячому садку Копачі, наприклад, є дерево, під яким дуже високий фон. Він не дуже високий, але він вище, ніж в інших місцях...
— Більше, ніж навколо.
— Але він вражає, це перша точка з таким підвищеним фоном, яку ми показуємо туристам. Історія цього місця ймовірна така, що просто якийсь водій-ліквідатор, який їздив тоді по дорогах Чорнобиля, у нього килимок був радіоактивний під ногами або в вантажівці, бетоновозами або в БРДМ, наприклад. Він просто витрусив його під це дерево, яке було тоді маленьким, створивши цю радіаційну пляму. І ось зараз ця пляма є точкою показу для тисяч туристів на рік, для десятків тисяч туристів на рік. Це дерево, яке перед дитячим садком в селі Копачі. Це цікаво, і ми на цьому прикладі показуємо дію радіації, що ось, у вас дозиметр в руках, ви стоїте, він показує нормальний фон. Ви підносите його до цього плямі — він у вас починає заливатися. Що говорить ось ця відстань? Про те, що радіація там підвищена дійсно, але вона далі кубометра в даному випадку не діє.
Фото: Богдан Амосов/Радіо НВ
— Туристів до Чорнобиля пускають тільки по спеціальних маршрутах. Їх багато, є навіть кількаденні тури з ночівлею у місцевому готелі. Але є місця і закриті для відвідування гостями.
— Ось тут є відстійник ліквідаторської техніки, який, на жаль, зараз вже розпиляний на метал, знищений, але раніше це була чудова пам'ять про ліквідацію, там стояло півтори тисячі ліквідаторської техніки. Це був німецький військовий аеродром часів Другої світової війни, куди після ліквідації не надто радіоактивну техніку виставили на відстійник. Але її стали “барахоліти”: то звідси приходили, то звідси заїжджали, зараз там нічого немає, там чисте поле.
— Цей радіоактивний метал ще й розкрадали і кудись він потім пішов?
— Мало того, його розпилювали, — хто крав, хто пиляв офіційно. Офіційно робиться це як: є програма утилізації РАВ, радіоактивних відходів. А якщо є, наприклад, БРДМ або БТР, який брав участь в ліквідації, а там брало участь багато броньованої техніки, тому що вона захищала від гамма-випромінювання людей, які були всередині. Він, наприклад, забруднений. Так його порізати на метал не вийде, тому що при переплавці радіація нікуди не дівається, вона залишається там. Вони заміряли рівень, і зараз триває цей процес, на жаль, заміряється рівень і визначаються точки сильного радіоактивного випромінювання. Знімається, наприклад, півсантиметра металу цього брудного. Цей бруд вивозиться, утилізується на могильник, а чистий, по суті, метал, серединка міряється і відправляється на чормет. Тобто, цей процес має місце бути. Раніше, коли тут стояло 1500 одиниць техніки, уявляєте, ви під'їжджаєте до цього поля і бачите нескінченну більшість броньованої техніки. Воно там зараз заросло все кущами, там толком не можна зараз зрозуміти, якщо з вами поруч немає гіда, який покаже: "Хлопці, це було ось так, а зараз воно стало ось так".
— Готуючись до поїздки у Зону відчуження необхідно чітко дотримуватися встановлених правил. Шанси підхопити радіоактивні частки та привезти їх із собою додому невеликі, утім безпека понад усе.
— Правила передбачають закритий одяг, тобто, не можна в майках, в шортах, навіть коли жарко, на жаль, не можна; правила передбачають не їсти гриби і інше з Зони, не сідати на землю, не ставити туди техніку та сумки. Чому? Тому що та радіація, яка випала в момент аварії, вона осіла на землю і вона з кожним дощем проходить трохи нижче, тобто радіоактивний бруд, він є на землі. Якщо її руками не копати, не брати, не чіпати, а ходити, не порушуючи маршрутів, то ніякої шкоди здоров'ю нанесено бути не може.
— Тобто, чоботи я все ж таки маю взяти такі, які мені не шкода викинути у разі чого?
— Я вам хочу сказати, що за 10 років у нас було, напевно, три випадки або чотири, ось я точно не пам'ятаю, забруднення взуття. У двох з цих випадків... Там іноді їздять вантажівки, які возять РАО, вони не завжди дотримуються правил перевезення РАВ. У них іноді тент може плескати, вони іноді можуть їхати трошки швидше і буває так, що на маршруті бруд радіоактивний може з'явитися, таке трапляється. І в цей бруд, звичайно ж, можуть вступити туристи. Теоретично забруднення взуття можливо, навіть якщо ви йдете прямо за гідом гуськом, нічого не порушуєте. Але якщо ви виїжджаєте з чорнобильської зони, то ви проходите мінімум два, а якщо ви обідаєте, то три дозиметричних контроля. При вході в їдальні ЧАЕС, де ми їмо, при виїзду з 10-кілометрової зони суворого санітарного контролю та при виїзді з Дітяток, взагалі з чорнобильської зони. Ви приходите, на стійці дозиметричного контролю прикладаєте до них свої частини тіла і, якщо у вас десь перевищують норму бета-розпади, спрацьовує сигналізація і до вас приходить стурбований дозиметрист, який вже з професійним обладнанням, ключкою знаходить точне місце: лівий, правий черевик у вас або щось ще.
Чорнобиль - це не тільки біль, страждання, хвороби, невиплати. Він буває і іншим, героїчним
— І що тоді роблять з людиною?
— Тоді відбувається таїнство дезактивації.
— Це щось страшне.
— Так, звучить страшно. Таїнство дезактивації передбачає наявність ємності з водою, щіточки і дезактиватора у вигляді порошку Лотос або чого-небудь подібного. Ви берете свою...
— Звичайним порошком гасять радіацію.
— Радіація — це піщинки, грубо кажучи, це як бруд. Радіація може бути налиплена на ваше взуття з якимись піщинками, землею, ще чимось. Ви берете в руки порошок, трете своє взуття і якщо після, раптом сильне забруднення, після кількох спроб відмити взуття не відмивається, на жаль, його доведеться залишити на КПП. Був тільки один випадок за всі 10 років, коли були куплені саме такі берці, хороші, американські, для супроводжуючого, який перший раз їх взув, кудись вляпався, і лівий чобіт у нього зафонив, довелося залишити дозиметристам обидва, виїхати в шкарпетках. Один такий випадок за 10 років був. Другий випадок, який я пам'ятаю, там була визначена точна цяточка протектора, куди в'ївся бруд. Ми просто взяли її та зрізали, залишили на КПП у дозиметристів, і людина виїхала з маленьким браком...
— Кількість туристів, що відвідують Зону відчуження, з кожним роком зростає. Під час своєї подорожі я бачив поляків та німців. Цікаво, що багато хто з них приїхав у камуфляжі, берцах чи з іншою мілітаристською атрибутикою. Таке враження, що іноземні гості приїхали пограти в пейнтбол.
— Люди з США, з інших країн, часто бронюють тур на інший континент прямо на виставці. Вони прямо на місці забивають паспортні дані, дають передоплату для того, щоб поїхати в країну, якої вони до цього не знали навіть, тому що їх це цікавить. До нас їздять люди з Австралії, з Нової Зеландії, їх досить багато. Найстарший наш відвідувач з іншого континенту — це чоловік 92 років, який прилетів з Австралії спеціально, щоб відвідати чорнобильську зону. Він багато де був за своє життя в світі, але він прилетів сюди, тому що інтерес до таких місць в світі величезний. І часто саме іноземці краще ніж наші розуміють цінність цього місця, тому що цінність цього місця дуже багатопланова. По-перше, це місце, в якому ви можете подивитися, що ж буде після людей.
Що буде з містом через 32 роки, ви можете побачити прямо зараз, коли приїдете в Прип'ять. Ви побачите творіння рук людини — бетонний балкон, який зруйнований вхлам, з якого росте сильна потужна береза, наприклад. Ви побачите балкон, на якому величезне або не величезне гніздо боривітри, ви побачите як лосі ходять по місту, як кабани з маленькими смугастими підсвинками бігають прямо там; як мох, який росте на занедбаних дорогах Прип'яті, вони там ходять, п'ятачками личинки шукають. Ви побачите, що буде після нас. Коли туристів стало 17 тисяч, потім їх стало 36 тисяч, за минулий рік їх 49 тисяч 750 туристів — це вже масовий туризм, який зростає в півтора рази за один рік. Це найшвидше зростаючий туризм в Європі.
Фото: Богдан Амосов/Радіо НВ
У чорнобильській зоні заборонено пересуватися на відкритому транспорті, але зараз ведуться переговори про те, що необхідно приміряти маршрути, проходити їх з дозиметристами і відкривати в чистих частинах чорнобильської зони (не в 10-кілометровій, а в чистих частинах) велосипедні маршрути. Попит величезний, тут неабиякий заповідник, незаймана природа, з тваринами, з усім. Зробити байкові маршрути, які супроводжують на велосипедах... Це трохи на майбутнє, але зараз цей процес йде.
— А, може, не треба? Може, хай природа, якщо своє відвоювала, то хай воно у неї буде, не запускати туди так багато людей, ще й на велосипедах щоб самі їздили?
— Це йде процес нормалізації цього місця. Якщо це місце залишати закритим, закрити його від усіх, ніяк його не розвивати, це продовжить бути місцем травми. Тут потрібно дуже акуратно підходити. Ви правильно говорите, головне не перегнути палицю, щоб не засипати зону туристами з гіркою. Але території тут величезні, кілька веломаршрутів біди не зроблять, але інформаційно і психологічно, що в чорнобильській зоні вже можна їздити на велосипеді, це буде величезний іміджевий стрибок для всієї країни.
Коли я покидав Зону відчуження, недалеко від КПП на горизонті побачив коня Пржевальського. Після того як люди покинули ці місця їх тут розвелося багацько. Я розумію тих, хто повертається до Зони відчуження знову і знову — тут можна побачити те, що не побачиш більше ніде. Як би пафосно це не виглядало, але тут в дії перемога природи над людською цивілізацією. Виявляється, її життю не заважає жодна радіація, а варто лише людині піти, як флора і фауна повертає землі у свої володіння.