Демонізація і культурні війни. Як Трамп руйнує американську демократію

Нещодавній з'їзд Республіканської партії (Республіканська національна конвенція) виявився скандальним з багатьох причин, починаючи з неправомірного використання будівлі Білого дому в агітаційних цілях (на порушення закону Гетча і давно сформованих норм) і безсоромної брехливості промовців і закінчуючи парадом членів сімейства Трампів. У цьому несмаку шоу перетворення Великої старої партії на філію компанії Trump Organization виділявся один шоковий аспект: партія не запропонувала ніякої програми. Єдина мета республіканців, судячи з усього, полягає в тому, щоб «з ентузіазмом підтримувати порядок денний президента під гаслом Америка понад усе».

Як варіант таку відмову від політичної програми можна інтерпретувати як розумну стратегію з ізоляції партії від особистості Дональда Трампа. Якщо Трамп програє в листопаді, члени республіканського істеблішменту зможуть умити руки, заявивши, що програв лише непопулярний лідер, а давні принципи партії як і раніше сильні.

Однак є інша, більш переконлива інтерпретація: токсична суміш поляризації і гіперпартійності в Америці досягла нового рівня концентрації. Будучи повністю вихолощеною, як мінімум одна з головних політичних партій країни більше не виконує свою базову демократичну функцію.

Ця функція вимагає, щоб партії не тільки пропонували електорату вибір, а й визначали, як саме будуть вестися політичні битви. Апелюючи до одних груп виборців активніше, ніж до інших, партії креслять лінії на піску; а роблячи акцент на певних політичних лініях розлому, ігноруючи при цьому інші, партії формують коаліції, які могли б виглядати зовсім інакше, якби цей акцент робився на різноманітних і не менш важливих питаннях.

Сенс демократії не в тому, щоб формувати консенсус з усіх питань, а в тому, щоб управляти інтересами і зобов'язаннями, що конфліктують. Однак демократія може зруйнуватися, якщо партії або політики починають відкрито демонізувати чи заперечувати легітимність інших претендентів на владу. Така тактика вже давно стала спеціалізацією крайніх правих популістів, які розв'язують культурні війни, намагаючись звести всі політичні конфлікти до питань приналежності. І тому замість відповіді на аргументи своїх опонентів, Трамп просто таврує всіх критиків як «неамериканців».

Як пишуть політологи Джейкоб Хекер і Пол Пірсон, схильність Республіканської партії до культурних воєн багато в чому пояснюється тим фактом, що її програма економічної політики глибоко непопулярна. Трамп і його партія знизили податки для багатих і повністю провалили боротьбу з пандемією Covid-19, тому їм необхідно відволікти потенційних виборців від матеріальних турбот.

Цей «плутократичний популізм», як показали Хекер і Пірсон, став результатом абсолютної нездатності республіканців генерувати нові політичні ідеї. Республіканці просто продовжують посилено знижувати податки і займатися бездумним дерегулюванням, при цьому демонструючи нездатність запропонувати хоч якусь послідовну альтернативу закону 2010 року «Про доступну медицину» (Obamacare), яку вони постійно збираються ось-ось замінити на «щось приголомшливе».

Велика стара партія (скорочено GOP) віддала на аутсорсинг свою ідентичність культурним воякам з крайніх правих телеканалів і вебсайтів і точно так само здала всю інтелектуальну роботу на відкуп аналітичним центрам, більшість з яких більше віддані своїм спонсорам, ніж ідеї розроблення популярних і ефективних політичних пропозицій.

Це, звичайно, не тільки американська проблема. У країнах Заходу традиційним партіям кидають виклик політичні стартапи, які не схильні до ведення серйозних внутрішніх дебатів, а тим більше до демократичного прийняття рішень. У Нідерландах в партії ультраправого популіста Гєєрта Вілдерса є всього два офіційних члени: сам Вілдерс і фонд, в якому він же є єдиним членом. А у Великій Британії партія Brexit хвалиться, що у неї більше 110 тисяч «прихильників, які виплачують внески», проте в реальності вона являє собою товариство з обмеженою відповідальністю, у якого є чотири співробітника і лише одна зареєстрована «особа зі значним контролем»: це Найджел Фарадж, всюдисущий ідеолог Brexit і серійний організатор громадської поляризації.

Так, звичайно, політична партія — це не дискусійна спільнота. Але передбачається, що вона повинна генерувати нові ідеї і політичні плани, а шоу однієї людини або сімейні підприємства на це навряд чи здатні. Партія дійсно повинна становити певні принципи, що розділяються її членами, але рішення про те, які саме це принципи, завжди будуть викликати суперечки, а їх дотримання не відбувається автоматично.

Президент США Ліндон Джонсон якось зауважив: «Те, що хоче людина з вулиці, це не великі дебати з фундаментальних питань; вона хоче трохи медичної допомоги, килим на підлозі і картину на стіні». Але як дізналася на власному гіркому досвіді Демократична партія Джонсона, навіть «невелика медична допомога» може стати предметом принципового конфлікту.

Подібні суперечки краще вести не тільки з суперниками партії, але й у межах відкритих, плюралістичних внутрішньопартійних дебатів. Коли суперечки врегульовуються саме таким чином, тоді ті, хто програв, з більшою ймовірністю визнають свою поразку і збережуть лояльність партії. Навпаки, масові прославлення, на зразок тих, що GOP влаштувала Трампу, нерідко підштовхують частинка членів партії попрямувати у бік виходу.

Головна ознака партії, що добре функціонує — це її здатність залучати людей зі стабільною партійною прихильністю протягом тривалого часу. Парадоксально, але партія, яка дозволяє своїм членам її критикувати, не називаючи їх за це зрадниками, в кінцевому підсумку вселяє їм більш глибоке почуття лояльності.

Справа не в ідеалізації внутрішньопартійної демократії з активною, зацікавленою участю. Просто є причина, через яку, наприклад, конституції Німеччини, Іспанії та Португалії передбачають внутрішньопартійний плюралізм. Така модель привчає людей до демократичних дебатів і змушує їх замислюватися про те, що в іншої сторони, можливо, є вагомі аргументи, і тому ця модель втілює в собі все те, що виявилося втрачено в нинішню епоху громадської поляризації.

Партії, які є авторитарними всередині, з більшою ймовірністю будуть точно так само й правити. Для демократії недостатньо однієї лише системи політичних партій, щоналежним чином функціонують, однак вона необхідна. Хоча держава не може вимагати від партій проведення енергійних внутрішніх дебатів, закони можуть і повинні встановлювати більш сильні норми внутрішнього плюралізму і підзвітності. У товариств з обмеженою відповідальністю та сімейних підприємств є своє місце в суспільстві, але це не вироблення державної політики.

НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікування повної версії тексту заборонене.

Оригінал

Copyright: Project Syndicate, 2020

Приєднуйтесь до нашому телеграм-каналу Мнения НВ