«Вибори будуть, йде підготовка». Єдиний «рецепт», аби минулося без чвар — Зеленський не йде на другий термін — інтерв'ю з Рейтеровичем

Єдине, що у тій інформації, яку чув я і бачив, йдеться про президентські вибори не стільки в 2025-му, скільки на початку все ж таки 2026-го року. Тобто логіка така, що в кінці року проведуть строкові місцеві вибори і на основі апробації тієї моделі, яка може бути використана, — змішана, дистанційна, я в плані голосування кажу, — можна буде тоді на початку вже 2026-го року провести відразу парламентські і президентські вибори.

Принаймні такий варіант розглядається. Але все може дуже швидко змінитися, тому що ми розуміємо, що, якщо почнуться якісь реальні перемовини, я не кажу, що про мир, це неможливо, це, мабуть, історія більше про якесь перемир’я чи припинення гарячої фази війни, тема виборів відразу вийде на перший план. Тому що цього будуть очікувати і наші західні партнери, і є певний навіть запит суспільства, яке каже, що «доки війна, ніяких виборів, але щойно війна закінчиться, гаряча її фаза, на вибори треба йти».

Тому підготовка є, і вона буде з кожним днем ставати все більш-більш явною. Я вже мовчу про те, що ми можемо побачити в соціальних мережах певні кампанії, які зараз вже запускають щодо тих чи інших політиків. Це кампанії, традиційно, з «мінусування», тобто шукають, згадують якісь компрометуючі речі. Це свідчить якраз про реальність підготовки, тому що, коли багато «чорного» піару, це означає, що всі вже починають потроху виходити на старт.

— А у людей, які вже готуються до виборів, в голові на момент проведення виборів війна вже закінчилася? Чи вони допускають проведення виборів під час війни? Чи під час повного припинення воєнного стану?

— Здебільшого розглядається сценарій, коли в нас скасований правовий режим воєнного стану, тобто як мінімум гаряча фаза війни завершується — та, яка є на сьогодні, і на більшості територій України воєнний стан не буде діяти.

По-перше, я маю на увазі територію підконтрольну, це зрозуміло, не тимчасово окуповану. Але можливий варіант, як в нас вже раніше було, що у певних прикордонних районах, не областях, проведення виборів буде неможливим. Вони дивляться насамперед на такий сценарій.

Але, наскільки мені відомо, є і серйозне обговорення питання проведення виборів за умов правового режиму воєнного стану. Тобто шукають якісь механізми дистанційного голосування.

Плюс не забувайте ще ж про 6,5 мільйонів біженців за кордоном. Зрозуміло, не всі мають право голосу, бо там достатньо багато дітей, які ще не досягли повноліття, можливості голосувати, але кілька мільйонів виборців там точно є. І їх же треба якось буде пробувати залучати.

Тому розглядається і варіант проведення цих виборів під час війни. До речі, президент про це ж казав, як мінімум, один раз, що якщо війна в наступному році не завершиться, ми тоді будемо змушені думати, як навіть в таких умовах провести вибори.

Буде, найімовірніше, якийсь окремий, наприклад, закон Верховної Ради, якісь ще питання, і в такий спосіб будуть намагатися цю проблему вирішити.

Якщо правовий режим воєнного стану буде скасований, звичайно, буде зовсім інша ситуація, — можна буде повернутися до стандартних моделей, які в нас були. І тоді вибори будуть йти за стандартною процедурою.

Але є розмови, що паралельно з виборами в такому випадку можна ще і кілька референдумів провести — щоб два рази не вставати і два рази гроші не витрачати.

— У нашому ефірі був Сергій Гармаш — журналіст, який досліджує і прикордоння Донбасу, був в Мінській групі. Він озвучував дуже непопулярні тези про те, що, можливо, настав час навіть з боку України ініціювати якесь замороження війни — просто заради того, щоб перепочити, щоб готуватися до наступної фази війни, тому що реальність така, що, станом на зараз, Україна не може виграти, на що є багато причин. Я подумала, що це звучить як «холодний душ». А згодом видання The Economist теж оприлюднило велику публікацію, що ситуація в Україні гіршає, що Україні і Зеленському треба задуматися над зміною курсу; про те, що повернути території в межах 1991 року чи навіть 2014-го — це нереально; про це президент має чесно сказати своєму народу, а якщо він цього не зробить, то він ще більше відверне союзників. Як нам в Україні варто сприймати поради заморозити війну? І наскільки готова українська влада про це говорити відверто, бо соціологія показує, що люди не готові це слухати? Хоча соціологія — це не завжди достовірна річ: люди можуть правду не казати в умовах війни.

— Багато хто цього, дійсно, і не робить через те, щоб якось не розхитувати ситуацію. Не тому, що бояться, це не про українців; але щоб не хитати ситуацію, не давати приводу для якоїсь російської чи проросійської пропаганди.

Як ставитися суспільству? З позиції дорослого суспільства. Це ймовірний сценарій, причому не один, і про них не треба боятися говорити. Чому? Тому що, принаймні, коли ми починаємо обговорювати, ми таким чином можемо не дати можливості реалізуватися якійсь частині негативних сценаріїв.

А відкидати реальність, відкидати, що ситуація, дійсно, не є простою… Насамперед наші партнери поки що не готові надати нам таку допомогу, щоб йшлося про кордони 1991 року, — це ж визнання реальності, і якраз влада повинна тут потроху перебирати на себе ініціативу. Не в сенсі якихось панічних чи зрадофільських настроїв, ні, жодним чином. Але представники влади, глава держави повинні сказати, що в нас є кілька сценаріїв — є максимально оптимальний, є менш оптимальні сценарії. Який буде реалізований, ми ще побачимо, але готові ми повинні бути до всіх.

А то, знаєте, у нас є трішки дивна позиція президента. Коли він їхав з цим планом в США, його запитали, чи є у вас план Б, він сказав, що ми в плані Б знаходимося. Це не зовсім правильно, тому що, як мінімум, треба мати три-чотири плани, залежно від ситуації, з них обирати.

Я думаю, що зараз ця дискусія з суто експертного, журналістського співтовариства все одно так чи інакше перейде до влади.

Я чув заяви, до речі, від представників влади щодо цього. Вони кажуть, що такий сценарій, така ймовірність може мати місце. Головне питання на сьогодні: у скількох відсотках ця ймовірність вираховується і чи будемо ми готові до реалізації якогось подібного сценарія, чи не стане він для нас «холодним душем»? Я думаю, що для більшості громадян — ні. Попри свої заяви, вони десь реально розуміють ситуацію.

Але ключове зараз навіть з таких сценаріїв максимум витиснути для нас і зробити так, щоб потім в майбутньому можна було їх перетворити на кращі сценарії для нашої держави.

— Які тоді величезні комунікаційні виклики тоді стоять насамперед перед владою? Це зараз треба вийти і сказати, що мета — повернути територію в межах 1991 року — це вже нереально, ми заморожуємо війну там, де вона є. І логічно, що в президента хтось запитає: а чому ви цього не зробили раніше?

— Наприклад, в 2022 році, бо я бачив, що дехто дуже любить розганяти цю тезу, що чому тоді було не підписати ці угоди в Стамбулі, Росія начебто таке ж саме пропонувала. Це не зовсім так. Тоді Росія пропонувала дещо інші речі, які стосувалися, зокрема, роззброєння України і багатьох інших моментів.

Мабуть, треба президенту казати таким чином, що не йдеться про те, що ми відмовляємося від якихось територій, не йдеться про заморозку війни; йдеться про те, що сьогодні ні Росія, ні ми не можемо якось кардинально змінити ситуацію, наприклад, на полі бою, а тому будемо виходити з того, що нам треба зібратися з силами, завершити реформи, інтегруватися до Європейського Союзу і так далі.

Я думаю, що ці заяви рано чи пізно почнуть звучати. Єдине, що оптимально, звичайно, це робити після якихось певних успіхів і змін на фронті, щоб почати ці перемовини з позиції сили.

Попри всі загальні заяви, дуже скидається на те, що ключова мета українського плану перемоги, з яким Зеленський їздив в Сполучені Штати, — це якраз історія про певний перелом, вихід на нові позиції і вже початок якихось перемовин саме з цих нових позицій. Але ці позиції не означали б повного повернення всіх тимчасово окупованих територій.

Це об'єктивна реальність. Мені здається, немає сенсу це вже відкидати певним чином. І про це говорять військові, і всі інші. Це не означає якоїсь «здачі» і так далі. Ні, жодним чином. Це означає, що Росія точно нічого не виграла з того, що вона хотіла. Україна не програла. Але у нас кращі зараз будуть можливості, ніж, наприклад, в 2022-му, коли широкомасштабна війна тільки починалася. Тому так чи інакше, я думаю, ми до цієї дискусії прийдемо.

Ключове питання: це відбудеться на тлі змін, які будуть відбуватися у наших партнерів і певного тиску з боку партнерів чи це буде свідома позиція нашої влади, яка буде виступати з подібними ідеями і запитувати, зокрема, у суспільства, що нам і як робити?

Я не даремно згадував про ідею провести паралельно ще й кілька референдумів. Вони не те, що будуть стосуватися цих питань, ні, тому що такі питання точно не будуть виноситися на обговорення. Але вони будуть стосуватися дотичних питань. І влада таким чином могла б навіть частину відповідальності з себе спробувати перекласти на суспільство.

— Найчастіше, що мені доводиться чути — це страх того, що може відбутися ось що. Уявімо собі, що фронт якось заморожується, відбувається перемир’я чи замир’я, відновлюється політичний процес, зважуються провести якісь перші вибори. І тут активізуються всі ті, хто був відкинутий за межі політичного процесу впродовж цих останніх двох з половиною років. Це і опозиція, і якісь, можливо, вималюються нові політичні гравці. І що в той час, коли Україні треба буде зосередитися на тому, щоб стати сильнішою і підготуватися до нової фази війни, почнуться якісь небачені до цього страшні політичні чвари, що остаточно може поставити під загрозу існування держави. Чи вважаєте ви ці страхи доречними? Чи розділяєте ви їх?

— Думаю, що будь-яка політична сила в Україні все одно буде мати певну межу в своїй діяльності, і ця межа точно не буде спрямована на якусь повну дестабілізацію всередині країни і, наприклад, на забуття тем, пов’язаних з агресією РФ. Тому що це буде просто самовбичо для цієї сили.

Усі вони будуть говорити про необхідність подальшого посилення армії, зміцнення національної безпеки і оборони, завершення реформ і так далі. Це перший момент.

А другий момент, щоб цього не було, є дуже простий рецепт. Я боюся, що на нього в Офісі президента не підуть, але він дуже-дуже простий. Володимир Олександрович [Зеленський] каже, що він виконує свою обіцянку, не йде на другий термін, і виступає гарантом проведення відкритих, демократичних, абсолютно вільних виборів, формування нової системи влади. А потім є гарантом передачі цієї влади, переформатування певною мірою цієї влади. І на тлі цього все це відбувається достатньо безболісно, красиво, демократично — так, як відповідає національним інтересам.

Але це ідеальна історія. З великою ймовірністю, вона буде трохи інша. Але я переконаний, що державу ми при цьому все одно не втратимо.

Так, відновиться наш політичний процес з усіма його недоліками, зокрема пов’язаними зі «сірим», «чорним» і іншими видами піару, але все ж таки ключова тема буде об'єднавчою для всіх.

Я думаю, що у всіх, зокрема у нових політичних сил чи нових політичних лідерів, вистачить розуму не забувати про те, що головний ворог все ж таки сидить в Кремлі, а не знаходиться десь в Україні. І це буде навіть певним об'єднавчим фактором при проведенні всіх цих виборів, і переформатування тієї системи влади, яку ми маємо на сьогодні.