Верхи та низи

Влада, вміло використовуючи війну, ставить українців перед непростим вибором: або змиритися з її цинізмом і жадібністю, або дати волю гніву, ризикуючи при цьому втратити навіть ту умовну незалежність, яка є зараз

Сергій Жадан,
письменник

Революційна ситуація — річ дивна і непередбачувана. Можна скільки завгодно чекати на неї, розпізнавати симптоми, прогнозувати, але її поява все одно заскочить зненацька. Потім, звісно, заднім розумом усі заходяться віщати: попереджали, мовляв. І аргументи дійсно виглядатимуть логічно і переконливо. Про минуле завжди говорять переконливо — воно не опирається і не реагує.

Отже, про революційну ситуації. Пам'ятаю, як на початку листопада 2013‑го брав участь у записі програми, де йшлося про ймовірність масових протестів найближчим часом. Усі розуміли, що асоціацію з ЄС президент не підпише, євроінтеграція нам не світить, тому поставало питання: і що? Як відреагує суспільство? Наскільки воно революційно заряджене? Експерти в студії одностайно твердили — ніякої революційної ситуації немає, суспільство аморфне, опозиція не готова, влада сильна як ніколи. Потім почалася революція. Прізвищ експертів я не пам'ятаю.

Це я до чого? Про третій Майдан почали говорити ще під час другого. Всім зрозуміло, що результати української революції виявилися примарними і суперечливими, якщо, звісно, не вважати результатом перестановки в коридорах влади і зміну політичної риторики. Система навіть не похитнулася. Політична активність і далі базується на популізмі й тотальної корумпованості. Швидко і ненав'язливо виробилася нова громадська кон'юнктура, яка дала змогу безболісно пройти в політикум цілій купі різного калібру шарлатанів.

Громадський тиск і громадянські ініціативи стримувані війною і загрозою подальшої російської агресії. Влада навчилася прикривати війною все — безініціативність, слабкість і непрозорість своїх дій, небажання змінюватися самим і змінювати країну. Війна, власне кажучи, стала зручним аргументом для політиків різних рангів і таборів. Одні використовують її як інструмент звинувачення, інші — виправдання. Несподіваним чином війна перетворилася на важіль політичного впливу й електоральних маніпуляцій — вона стримує суспільне невдоволення, мобілізує патріотичні почуття та відволікає від соціальних проблем. Вона зрештою не закінчується.

Як його бути з революційною ситуацією? Зрозуміло, що жодна війна не виправдовує цинізму та ненажерливості нашої політичної еліти. Зрозуміло, що війна має викликати бажання ділитися, а не красти, необхідність захищатися від ворога, а не торгувати з ним, народжувати прагнення до єдності, а не жагу маніпулювати суспільною свідомістю. І оскільки цього немає, то і про довіру не йдеться.

Але тут постає низка питань. Добре — довіри до влади немає. Що ж є? Почуття відповідальності. Відповідальності за свою країну, за тих, хто сьогодні воює. Напевно, саме цією відповідальністю і регулюється революційна ситуація. Вибираючи між необхідністю тотального очищення влади і збереженням хоч якоїсь стабільності (наскільки б двозначно це слово сьогодні не звучало), багато хто наступає на горлянку власній пісні, відмовляючись від радикальних кроків і нового хрестового походу на Банкову. Спрацьовують захисні механізми, інстинкт збереження державності. І владу це цілком влаштовує. Мовляв, так, проблеми є, суперечності є, відповідей на чимало питань немає, але виступаючи сьогодні проти влади, ти виступаєш проти державності, наражаєш на небезпеку її існування та перспективу. Тому вибирай: жити з нашими електронними деклараціями у фіксованих межах або дати волю праведному гніву, ризикуючи при цьому втратити навіть ту умовну незалежність, яка є наразі.

Такий собі блеф, який, утім, працює,— необхідність незалежності переважує прагнення справедливості. Інша річ, що відсутність справедливості й підштовхнула свого часу вийти на вулиці сотні тисяч громадян. Вона ж і сьогодні визначає настрої українців: недовіра переростає в неприйняття, обурення — в потребу дій, у компромісу є своя межа, за якою починається революційна ситуація, коли верхи не можуть, а низи не хочуть.

Наша ситуація відрізняється хіба що тим, що низи йдуть на певні поступки, намагаються мислити стратегічно, прораховувати дії на два кроки вперед. Низи в нашій країні взагалі набагато чесніші та відповідальніші, ніж верхи. Вони фактично тягнуть цю країну за себе і за тих, хто на їхніх спинах дорвався до влади. Ось така революційна ситуація. Верхи думають, що у них є виправдання, час і підстави впевнено дивитися в майбутнє. Але чи думають так низи? Не думаю.