Відразу кажу: оцінок спецоперації, проведеній СБУ, давати не буду. Нехай цим займаються інші. Адже в роботі спецслужб у нас всі розбираються відмінно. Як у футболі. Або в політиці.
А я почекаю, поки в СБУ визнають можливим розкривати подробиці цієї справи і пред'являти граду і миру наявні у них докази причетності російських спецслужб до спроби фізичної ліквідації неугодної людини.
Втім, високочолих інтелектуалів, які спершу лили сльози за Бабченком, а тепер, коли з'ясувалося, що він живий, накинулися на нього мало чи не з кулаками, здається, вже ніщо не переконає.
Якщо чесно, я вражений: замість того, щоб говорити про очевидне, – путінський режим викопав льодоруб Меркадера, публічні розправи над політичними супротивниками мало-помалу стають рутиною, а наші ліберали (та й західні слідом за ними), – обговорюють моральні й професійні якості людини, яку хотіли вбити.
Як можна людині дорікати за те, що її хотіли вбити? Та ще при цьому доводять, що не могли, мовляв, російські спецслужби планувати вбивство Бабченка. Мовляв, який сенс ?! Чим він загрожував Путіну ?! Та Путіну ж це було невигідно!
Аргументи карколомної сили. А Нємцов чим загрожував? А Литвиненко? А Політковська? І взагалі, якщо почати згадувати все, що накоїв путінський режим за без малого двадцять років свого існування, то виявиться, що в половині випадків ніякої вигоди для Путіна не було. З точки зору здорового глузду – одні репутаційні втрати. Але це в логіці цивілізованого демократичного світу. А у Путіна інша логіка: ворогів «мочити в сортирі» на потіху російському обивателеві, що все намагається встати з колін, але при цьому чомусь як і раніше так і залишається в колінно-ліктьовий позі.
Ще дуже неприємно вразило мене те, як ліберальні колеги Аркадія почали зі свого безпечного і комфортного європейсько-американського далека публічно оголошувати його негідним високого звання журналіста.
Одна справа, коли Бабченко відлучає від професії головний редактор і одноосібний власник «Московського комсомольця» Павло Гусєв – живе втілення сучасного російського конформізму, рекордсмен у виживанні в абсолютно агресивному для журналістської професії російському політичному середовищі.
Павло Миколайович же прямо, як Анастас Іванович Мікоян колись: «От Ильича до Ильича без инфаркта и паралича». Призначений керувати газетою ще за Андропова, продовжив при Черненку, потім при Горбачові, потім при Єльцині – заодно тоді ж приватизувавши «МК», і благополучно залишається єдиним у двох особах – господарем і головним редактором – всі нескінченні путінські роки. Нічого іншого, крім гнівної одповіді зраднику, я й не чекав від колишнього номенклатурного працівника ЦК ВЛКСМ, який перетворився на газетного магната.
Але який-небудь самопризначений охоронець високих журналістських стандартів, який, сидячи в своєму затишному будиночку з садом де-небудь за тисячі верст на захід від України, де п'ятий рік йде війна і кожен день вбивають людей, міркує про те, чи мав право журналіст Бабченко прийняти допомогу українських спецслужб, які дізналися про небезпеку, що загрожує його життю, і запропонували йому захистити себе, здається мені огиднішою за будь-якого колишнього комсомольського функціонера.
Втім, не буває колишніх комсомольських функціонерів – як і колишніх чекістів.
До речі, про чекістів. Інший ветеран російської журналістки Олександр Мінкін недавно на всі лади лаяв Бабченка за те, що він, мовляв, довірився СБУшникам, які, за Мінкіним, діти КДБ, однояйцеві близнюки російських чекістів, внуки Фелікса Едмундовича Дзержинського. Адже ось як шкідливо довго перебувати в стосунках з Путіним – Мінкін стільки років писав президенту відкриті листи, нехай навіть без відповіді, що в підсумку, схоже, заразився його поглядами на світ. А Путін, як, втім, і деякі його затяті опоненти, давно всім пояснив, що росіяни й українці – по суті, один народ. Значить, в Росії і в Україні все приблизно однаково. ФСБ = СБУ. І там, і там чекісти.
Насправді це – ще один приклад того, як міркують про Україну люди, що ні чорта про неї не знають і ні хріна в ній не розуміють. Насправді ФСБ і СБУ – зовсім не одне і те ж.
Ще на початку 90-х дуже багато співробітників КДБ Української РСР, які не прийняли незалежність своєї батьківщини, від якої вони десятиліттями ревно охороняли український народ, від досади звільнилися з «органів». Одні пішли в приватний бізнес, інші – у кого були зв'язку в Росії – перебралися туди і продовжили там нести чекістську службу.
В Україні ж слово «чекіст» і похідні від нього вже давно не те, що забуті – вживати їх в позитивному сенсі, як в певних колах в Росії, стало просто непристойним. І навіть за Януковича ніде – ні в СБУ, ні в МВС, ні в інших спецслужбах і правоохоронних органах України – не висіли портрети Фелікса Едмуновича, як вони висять в Росії.
А після того, як набув чинності закон про декомунізацію, той прізвище Дзержинського зникло з українських географічних карт. І рідне місто Брежнєва, до речі, Дніпродзержинськ, тепер називається по-старому – Кам'янське. Почитайте біографії генералів російських спецслужб. Почитайте біографії високопоставлених російських чиновників. Колишніх офіцерів КДБ СРСР (і колишніх членів КПРС) там просто хоч греблю гати.
В Україні ж у 2014 році після прийняття закону про люстрацію, з СБУ були звільнені всі співробітники, які в радянському минулому служили в КДБ або закінчили навчальні заклади Комітету держбезпеки. Але знаєте, скільки їх на той час залишалося серед двадцяти з гаком тисяч співробітників СБУ? Смішно сказати – чи то 17, чи то 19 осіб. Як то кажуть, відчуйте різницю.
Між іншим, після анексії Криму і початку російської гібридної війни проти України, на сході країни навесні 2014 року в СБУ прийшло – з патріотичних міркувань – чимало добре освічених молодих людей з дипломами найкращих вузів, зокрема іноземних, які володіють кількома мовами, які раніше працювали на високооплачуваній роботі в приватному секторі, в представництвах західних компаній.
Не хочу зображувати співробітників СБУ білими і пухнастими – вони люди особливої професії, приналежність до якої в усьому світі прищеплює часом людині, на жаль, не найкращі якості. Але все ж українські контррозвідники, за моїми спостереженнями, люди зовсім іншого замісу, ніж їх російські, вибачте на слові, колеги. Підривати житлові будинки точно не будуть.
А повертаючись до Бабченка і професії журналіста, яким він відтепер нібито не гідний називатися, насмілюся запитати, а до чого тут журналістика? У цій історії Бабченко виступав не в ролі журналіста. Він був приватною особою, якій загрожувало замовне вбивство. До нього прийшли фахівці, розповіли про це і запропонували захист. Він довірився їм, як довіряється хворий лікарям: що ж, буду лікуватися так, як ви наполягаєте. Ось такими радикальними методами, раз ви говорите, що по-іншому не можна.
Як можна людині дорікати за те, що її хотіли вбити, а вона рятувала своє життя, а можливо і життя своєї дружини? Кілери дружин зазвичай не щадять, якщо вони раптом потрапляють до них під приціл разом з тим, кого їм замовили.
Ви, чистоплюї, ви знаєте взагалі, що таке – почуватися мішенню? Вас коли-небудь замовляли? Вам доводилося через це їхати з рідної країни?
І вже якщо говорити про професії, не треба мені, будь ласка, розповідати, на що журналіст має право, а на що не має. Журналісти-розслідувачі за кого тільки себе не видають – окрема багата тема. Проникають туди, куди вхід заборонено. Сидять годинами в засідці, чекаючи, коли з'явиться об'єкт їх чергового розслідування. Ведуть приховану зйомку і аудіозапис. Купують інформацію, добувають секретні документи.
Кримінальні хронікери «сідають на хвіст» поліцейським, домовляються з ними, щоб потрапити на місце злочину, водять з ними дружбу, щоб вивідати хоч якісь подробиці того, що сталося. Там, де ведуться бойові дії, журналісти змушені співпрацювати і з військовими, і зі спецслужбами – наприклад, для того, щоб отримати акредитацію, і часом – о жах! – миритися з військовою цензурою.
Більш того, журналісти змушені іноді співпрацювати навіть з терористами. Щоб висвітлювати захоплення заручників, наприклад. Або готувати репортажі з територій, які контролюються терористичними організаціями.
Ще приклади потрібні?
Що стосується Аркадія Бабченка, я не збираюся стверджувати, що він у всьому правий. Наприклад, мені здається, що він повинен був трохи інакше повести себе в той момент, коли відбулося його сенсаційне «воскресіння».
Я думаю, що йому треба було заздалегідь ретельно продумати – вже з його-то літературними здібностями він міг це зробити! – і виголосити якусь грунтовнішу, чуттєвішу, більш покаянну промову. Розповісти, як в ті довгі години, поки всі вважали його мертвим, він переживав через те, що змушений завдавати колегам, друзям, шанувальникам його таланту, такі душевні страждання.
І ще – не треба було вибачатися перед дружиною, раз вона знала про все. Треба було подякувати їй за те, що не підвела, погодилася зіграти таку важку і неприємну роль і дограла її до кінця. А то багато хто подумав в той момент, що Бабченко навіть найближчої людини не пощадив.
Аркадій же, на жаль, виступив експромтом і не дуже виразно. Але треба знати Бабченка. При всій розмашистості, різкості і безкомпромісності його текстів, в звичайному житті він, як мені здається, людина дуже сором'язлива, навіть затиснута, що цурається публічності, тікає від неї. Мені здалося, в той момент він думав не про те, як сприймуть його виступ на брифінгу, але про те, щоб він скоріше закінчився. Звідси, напевно, та сама незручна скоромовка, яка, можливо, зачепила почуття деяких його друзів і колег.
Але давайте будемо великодушні і пробачимо йому це. Головне, що він живий і здоровий. Будемо сподіватися, що всіх негідників, які планували його вбивство, врешті-решт візьмуть за одне місце і виведуть на чисту воду.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени