Варшавська мелодія

Класик європейського кінематографа Кшиштоф Зануссі розповідає про свій новий фільм, де зіткнуться поляк і українець, а потім розмірковує про взаємини їхніх народів і політику в мистецтві

Катерина Богданович

Лікар, використовує анестезію, щоб підкорити пацієнтів, і підліток, який став жертвою цих експериментів, але зберіг здатність до опору,— з такого сюжету, заснованого на легенді про доктора Фауста, зніме в Україні фільм всесвітньо відомий польський режисер і сценарист Кшиштоф Зануссі.

Дія стрічки розгортається в Австро-Угорщині напередодні Першої світової війни, головними героями стануть поляк і українець. З 61,3 млн грн, необхідних на виробництво, 16,7 млн грн виділить український держбюджет: ефір переміг на пітчингу Держкіно в категорії авторських копродукційних фільмів. Відповідний контракт вітчизняні чиновники і представники кіностудії підписали 18 квітня.

Частково зйомки пройдуть в Україні, українською буде і частина знімальної групи. Зазначений у заявці на держпідтримку дрім-каст передбачає участь світових зірок Крістофера Вальця та Ізабель Юппер. Навіть якщо плани зміняться і склад переглянуть, саме по собі співробітництво із Зануссі — цінний досвід для вітчизняних кінематографістів. Хоча і не перший: у 2008 році в Києві пройшла частина роботи над чорною комедією Серце на долоні з Богданом Ступкою в головній ролі.

Фільми польського метра зібрали безліч міжнародних нагород, включаючи Золотого лева Венеціанського кінофестивалю. У 1970‑х разом з колегами Анджеєм Вайдою і Кшиштофом Кесьлевским Зануссі заснував творчу течію Кіно морального неспокою: її маніфестом став виступ Зануссі та Вайди у Гданську в 1975 році. Режисери звинуватили комуністичну владу в придушенні свободи творчості і брехливості держпропаганди, почавши боротьбу, яка тривала до введення військового стану в Польщі в 1981 році.

Судячи з того, яким тоном Зануссі навіть зараз вимовляє слово комуністи, пам'ять про цю боротьбу свіжа й донині. Високий, підтягнутий, енергійний у свої 77 років — саме таким він з'являється на інтерв'ю з НВ. "Ви робите стільки фото, а я після двох перельотів",— хвилюється він, однак його втома ніяк не проявляється зовні.

Зануссі привітний і терплячий. “Ви обіцяли, що залишилося тільки п'ять коротких запитань, а задаєте вже восьме,— зі сміхом обурюється він.— Але нічого-нічого, все гаразд".

НВ зустрівся з режисером 20 квітня, в день вручення національної кінопремії Золота дзига, за півгодини до початку церемонії. І розмова почалася з вітчизняного кіно.

— Чи дозрів український кінематограф для власної кіноакадемії?

— Україна — маленька країна, і, маючи своє кіновиробництво, свою ідентичність, стилістику, ви маєте їх просувати. А академія для цього якраз дуже корисна, і я радий, що ви нарешті її створили. Це треба було зробити ще раніше.

— А в українського кінематографа дійсно є власний стиль?

— Звичайно. Тіні забутих предків дуже відрізнялися від всіх інших стрічок.

— З того часу минуло багато років...

— Але все ж іноді достатньо однієї картини, яка визначає орієнтир.

— А з сучасних фільмів що ви бачили й що запам'ятали?

— Зізнатися, я дуже мало бачив, але перша асоціація, звичайно,— Роман Балаян. І Сергій Лозниця, чиї стрічки я дивлюся і який мене теж дуже радує. І хоча зараз він живе в Німеччині, все‑таки приносить славу українському кіно.

— Ефір ви будете знімати спільно з Україною. Чому обрали цю співпрацю?

— Просто сюжет цього вимагав — ось так і склалося. Мій сценарій не зовсім історичний, але дія відбувається в минулому, і Україну обрали тому, що її частина належала Російській імперії, частина — Австрійській, а поляки були десь посередині. Для розвитку подій це важливо. До речі, за сюжетом — і це повинно вас тішити — головний герой, поляк,— огидна особистість, а позитивний герой — це молодий українець (сміється). Але це не якийсь політичний жест з мого боку, просто розказана історія так.

— Не думаю, що це багатьох порадує — більшість сучасних українців налаштовані дружити з Польщею.

— А в мене так і є: українець рятує поляка! Поляк — це Фауст, який продає душу, а українець рятує його.

— В якому напрямку розвивається сьогодні кінематограф? Що змінилося в порівнянні з 70-80‑ми?

— Сам по собі кінематограф не змінився: мова кіно залишилася тією ж, що і 30 років тому. Але я бачу величезну різницю у сфері прокату і те, в яких умовах і якими засобами ми спілкуємося з глядачем. YouTube і в цілому інтернет принесли величезні зміни. На це потрібно дивитися як на можливість: ми ніяк не зупинимо технічний прогрес, як не можна зупинити і глобалізацію. Можна чомусь радіти, на щось скаржитися, але все є так, як є. Буквально на днях читав лекції в Техасі — я не міг навіть подумати 20 років тому, що студенти в Техасі знатимуть більшість моїх стрічок, цитуватимуть діалоги моїх персонажів. Раніше це було неможливо уявити.

— Це ж добре?

— Так, це добре. А те, що вони дивилися на маленькому екрані,— це погано (сміється). Я хотів би показати їм свої фільми у великому темному залі, як і було задумано. На маленькому екрані багато речей вони просто не помітили. Але все ж таки знають. І щоб отримати ці знання, достатньо одного кліка. В цьому і полягає краса змін.

— А оборотна сторона — це втрата касових зборів?

— Так, і це означає, що необхідно шукати нові способи отримання доходу. Бо, звісно ж, люди воліють дивитися безкоштовно. І ті, хто зараз заробляє на картинах,— це не ті, хто дає гроші на те, щоб їх знімати. Виникло протиріччя, та потрібно відшукати можливість його подолати. А поки, в перехідному моменті, дуже важлива допомога держави.

— Зараз в Україні багато суперечок про те, чи повинен художник бути ще й громадянином, реагувати на політичну ситуацію.

— Дорогі [українці], я повторюю те, що є досвідом мого довгого життя: ми, поляки, жили при комунізмі, під комунізмом багато років і теж чинили опір. Але це не питання політики. Це питання етики. Це зовсім інше. Якщо я виступаю на захист вашого громадянина і мого колеги Олега Сенцова [засудженого в РФ], то роблю це не тому, що це політика, а тому, що це несправедливість. А проти несправедливості зобов'язаний виступати кожен.

Що стосується політики, то в нормальній країні і демократичному суспільстві це тільки податки. Я в цьому не розбираюся. Як краще — щоб було більше або менше податків, хто має їх сплачувати,— вирішувати політикам. Сміюся — звичайно, це перебільшення. Але в будь-якому випадку в політику вникати не можна, це не наша область, що ми в цьому не розбираємося і часто буваємо занадто наївні. А в етичних питаннях ми компетентні і маємо право висловитися.

— Війська РФ на Донбасі — вже етичне питання?

— Звичайно. І ситуація з Кримом — теж. Політикою було б з'ясування того, яке у жителів півострова коріння та наскільки Крим турецький, наскільки — російський, наскільки — татарський і наскільки — український. А те, що, незважаючи на існуючі міжнародні договори, хтось захоплює територію силою,— це етичне питання.

— У своєму фільмі Що відбувається в Росії?, знятому в 1991-му, ви спрогнозували найближче майбутнє цієї країни [розпад СРСР, прихід до влади Бориса Єльцина]. Можете ще раз відповісти: що тепер чекає на Росію?

— Відверто кажучи, тоді мені це вдалося тому, що я, не знаючи відповіді, питав мудрих людей. І мені пощастило, що вони були поруч. Серед них — Віктор Єрофеєв, досі одна з найвидатішних постатей інтелектуального життя Росії, і Олена Боннер, вдова Андрія Сахарова. Це були хороші люди, яким я поставив правильні питання.

— Але у вас, напевно, є бачення того, що буде далі — в Росії, в Україні та у всьому світі?

— В політиці я, звичайно, не можу нічого побачити, але я спостерігаю глибокі зміни в потребах суспільства. Економісти їх не розуміють, як не розуміє і нинішній американський президент, який нещодавно виголосив дуже старомодну річ: "найсильніша пристрасть — це бажання володіти". Це не так. Вже не так.

З'являється дуже багато людей, які ніколи не відчували голод, ніколи не замерзали. І гроші для них не на стільки важливі. Для них сенс життя важливіший. І ми повинні готуватися до суспільства, в якому люди отримуватимуть гроші задарма — як це вже відбувається у Фінляндії [з 1 січня 2017 року 2 тис. безробітних фінів отримують гарантований мінімальний дохід за рахунок держави без будь‑яких умов, як це обговорювалося на референдумі про безумовний базовий доход в Швейцарії. Нам поки це здається дуже далеким, але це вже сучасність. Ми житимемо не для грошей.

— Але ж це покоління, яке живе не заради грошей, стає залежним від емоцій — а емоціями спекулюють і політики, і медіа, і кінематограф.

— Звичайно, є емоції хороші і погані, є високі почуття і низькі, але це вже питання естетичного виховання. Хто знає, що таке любов, шукатиме любов, а не тваринні пристрасті. Хоча і кінематограф і телебачення все частіше апелюють до найнижчих емоцій, ми не можемо звинувачувати їх: адже ніхто нікого не змушує дивитися, і ніхто нікого не тягне силою до екрану, люди самі вибирають зло.

— Ви знали папу римського Іоанна Павла II. Яке у вас залишилося про нього враження?

— На піднесеному рівні я відчув, спілкуючись з ним — а ми десятки років були знайомі,— що у нього був особистий контакт з Богом — те, що в західних мовах називається містицизмом (але в російській це слово має інший зміст, комуністи його зіпсували).

А на людському рівні він мене завжди дивував своєю увагою до людей. Людина, яка дбала про мільйони віруючих, могла зупинитися над дитиною, яка йому посміхнулася. Персоналізм був основою його філософських переконань, правда, він через це завжди запізнювався: говорив з кимось і забував про все інше.

— Повертаючись до українсько-польських відносин: що могло б допомогти зберегти їх?

— Відносини завжди можливі тільки на основі правди. І ми, поляки, за останні 20 років спробували визнати нашу історичну провину по відношенню до України. Поки у нас був російський режим, ми не допускали думки, що неідеальні, але в останні роки знайшли в собі сили визнати помилки і той факт, що українці стали жертвою. Те, що ми сьогодні прийняли цю думку,— вже суттєвий крок до примирення.

— Україна теж навчилася нести відповідальність за свою історію?

— Про це я не можу судити. Але я точно знаю, що зараз не самий відповідний момент. Можна зізнатися у своїй провині, критично на себе подивитися, але не тоді, коли вас бомблять. Поки триває конфлікт на Донбасі, я не очікую від українців ніяких покаянних жестів це стане можливим, лише коли покращиться ситуація.

— Щоб нести відповідальність, треба бути сильним?

— Щоб нести відповідальність, треба бути насамперед вільним. А ви не можете говорити про свободу, поки у вас гине по чотири людини на день — таку я бачив статистику жертв у цій війні.