В одні руки

Турки можуть наступити на ті самі граблі, що й 200 років тому. Українцям варто звернути на це увагу

Ігор Семиволос, директор
Центру близькосхідних
досліджень

Скільки вовка не годуй, він все одно в ліс дивиться — саме ця приказка спадає на думку після заяв президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана про позитивні для нього результати референдуму щодо розширення повноважень голови держави.

Не буду детально зупинятися на 18 поправках до турецької конституції, які руйнують систему стримувань і противаг і перетворюють пост президента на найбажаніший політичний приз, коли переможець отримує все.

Хочу звернути увагу на слова, які прозвучали з вуст Ердогана під час мітингу його прихильників. Одна фраза вже стала крилатою і звучить так: "Сьогодні Туреччина відповіла на питання, яке дискутувалося 200 років". Більшість оглядачів одразу помітили в ній натяк на заміну абсолютної османської монархії конституційною, котра сталася у 1876 році.

Чому Ердоган говорить про 200 років? Для красного слівця? Думаю, ні. 200 років тому в Османській імперії, яка страждала через внутрішні проблеми, бунти на периферії і зовнішні поразки, визріла ідея необхідності реформ європейського зразка. Ці реформи, відомі як танзимат, були реалізовані в середині XIX століття. Їх апогеєм стало прийняття першої конституції і обрання парламенту. Правда, парламент проіснував лише рік — у 1878-му його розігнали, а владу в своїх руках зосередив султан Абдулгамід II. Недарма противники Ердогана люблять порівнювати його саме з цим правителем.

Проте це занурення на дві сотні років у минуле може наштовхнути нас на ще одне поширене серед прихильників поміркованих ісламістів твердження: всі проблеми в Османській імперії почалися тоді, коли правителі сумлінно схилилися перед Заходом. Звідси розмови про "хрестоносців" і "змову проти Туреччини", які осідають на родючому ґрунті страждань про втрачену велич.

У сучасному світі Туреччина не єдина країна, що страждає від фантомного імперського болю. І, очевидно, не перша в спробі сконцентрувати всю владу в одних руках. За великим рахунком, період демократичного розвитку Туреччини співвідноситься за часом з українським, а світськість не є синонімом демократії.

Важливі демократичні реформи, проведені Ердоганом на початку політичної кар'єри, дали турецькому суспільству потужний економічний поштовх, вони проходили під акомпанемент боротьби поміркованих ісламістів і всевладдя військових. Європейські правила майстерно використовувалися для приборкання армії, а після невдалого військового перевороту її роль практично звелася нанівець. Біда в тому, що логіка такої боротьби, дуже зручна для пояснення політики "закручування гайок", після втрати одного впливового ворога провокує пошук іншого, який має бути такого ж рівня, а то й більш підступним. Так звана FETO (терористична організація Фетхуллаха Гюлена) — класичний приклад такого заміщення. І обіцянка Ердогана відновити смертну кару в країні,  що розцінюється як спроба скріпити турецьке суспільство, яке потерпає від економічної стагнації і війни на периферії, сталевим обручем страху, є наочним прикладом такої поведінки.

Чи буде Ердоган успішний? Це питання важливе і для українців з огляду на дискусії про авторитарну модернізацію як альтернативу демократичному розвитку. Успішні приклади автократії, спрощення порядку денного популістською риторикою і схильність до сильної руки іноді знаходять гарячий відгук і в українських серцях.

На мою думку, будь-яка дія, що приводить до вихолощення суті політичних інститутів, до їх редукції і делегування повноважень в руки одного лідера, є контрпродуктивним, враховуючи заявлені цілі — економічний розвиток і процвітання. Примусова мобілізація, звісно, може на короткий час стимулювати розвиток. Але суспільство потрапить у пастку ескалації, де першою жертвою стане довіра. Її місце займуть втома, апатія і, врешті-решт, занепад. Насильство в таких умовах залишиться єдиним способом вирішення політичних криз, а ерозія інститутів призведе до незворотних наслідків.

Чи варто туркам знову наступати на старі граблі, щоб остаточно переконатися в історичній правоті їхніх предків: економічний розвиток без стабільних правил гри, ускладнення і розвитку інститутів неможливий?

Головне, щоб розуміння відповіді на це питання прийшло вчасно.