13 січня – день пам'яті про людей, яких "наші" вбили у Вільнюсі в 1991 році. "Наші" — керівники партії і держави, армії і спецслужб. В той день вони зняли маски і показали своє справжнє огидне обличчя.
З одного боку, дали зрозуміти: заради нав'язливої ідеї зберегти радянську імперію, що тріщить по швах, підемо на все. Якщо треба буде проливати кров – проллємо. Якщо треба буде вбивати – будемо вбивати. Якщо треба буде танками чавити — будемо чавити танками. Якщо треба буде послати для штурму цивільних об'єктів спецназ КДБ — пошлемо, будемо застосовувати.
І послали «Альфу» штурмувати Вільнюську телевежу, і чавили танками, і проливали кров, і вбивали. І вбили 15 осіб, а майже 900 — поранили.
З іншого боку — тут же всі поховалися. Тут же стали викручуватися і брехати. Всі — аж до Горбачова. Це не ми. Нас там не було. Я нічого не знав. Я наказу не віддавав. Ми жодного бойового патрона не використали.
Це все вони — самі себе повбивали. Бойовики. Провокатори. Фашисти. Снайпери на дахах. Американські радники, таємно приїхали до них на підмогу з сусідньої Польщі.
Через 28 років в незалежній Литві люди живуть чистіше, багатше, спокійніше
Все, як бачите, повторюється. Від тодішньої Литви — до нинішньої України.
Тоді, 28 років тому, мені наївно здавалося, що цих людей, які брешуть і вбивають, вбивають і брешуть, в Росії абсолютна меншість.
Коли прихильники демократичних реформ закликали москвичів вийти на вулицю, на наступний ранок, 14 січня центр Москви заповнив грандіозний мітинг протесту. Може було там сто тисяч, а може й півмільйона — мітинг тривав багато годин, люди приходили і йшли, точно не підрахувати.
Мені наївно здавалося — нас більшість. Мені здавалося — ми перемогли. Борис Єльцин — на нашому боці. На боці захисників незалежності Литви. Душу мою переповнювало почуття гордості.
Виявилося — дуже скоро — нас абсолютна меншість. Більшість ностальгує за Радянським Союзом, або через старечоий маразм забувши, як то було в ньому жити, або через молодість років не пам'ятаючи цього, або просто не проживши в СРСР жодного дня. І всі вони — і перші, і другі, і треті — раз на декілька років тупо вибирають собі в начальники людину, в житті якого, як він сам одного разу заявив, найбільшою трагедією був розпад Радянського Союзу. Він взагалі-то великий "врун, болтун и хохотун". Про найбільшу катастрофу геополітичного масштабу теж бреше, напевно. Стібеться. Але без всяких жартів готовий на все, щоб залишитися при владі. Владі, яку йому, на жаль, передав той самий Борис Єльцин.
І сьогодні душу мою переповнюють гіркота і сором. Зате радує те, що через 28 років у незалежній Литві люди живуть чистіше, багатше, спокійніше, більш гідно — та просто краще.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени