«Роздягали, били, під ноги стріляли». Історія про те, як місяць у полоні не зламав парамедика Івана Мужнюка

У середині березня на Миколаївщині тривали запеклі бої. Російські військові намагались все ближче підібратись до обласного центру, а українські військові відбивали навалу.

У цьому місці і в цей час опинився й Іван Мужнюк, парамедик, який рятував життя українських воїнів з 2015 року, за часів АТО. На Миколаївщині він служив під прапорами добровольчого медбатальйону Госпітальєри.

Багато українців отримували поранення, їх треба було евакуйовували безпосередньо з поля бою до лікарень, — цим і займались Госпітальєри.

14 березня екіпаж Мужнюка вирушив на чергове завдання.

— Нас ніхто не примушував, — розповідає він НВ. — Але ситуація і обставини були такі, що жоден член мого екіпажу не відмовився. Хоча розуміли, куди лізли.

Разом з військовими парамедики прибули на фронт, де якраз йшов потужний бій. У вирі куль, вибухів і різких маневрів весь екіпаж реанімобіля — Мужнюк, санітар Микола, водій Віталій та травмований боєць ЗСУ — опинились у російському полоні.

Вороги ще не відійшли від бою, тому були роззлючені і на адреналіні.

 — Вони поклали нас на брус [зовнішнє укріплення в бліндажах] і прикривались нами під час обстрілу, коли наші давали здачу, — пригадує парамедик.

Мужнюк тоді вижив.

А наступний місяць провів у полоні.

Поля і Чорнобаївка

Після бою полонених передали розвідці, яка була у полях. Захоплених парамедиків та військових із зв’язаними руками кинули на землю і заборонили виходити за межі виділеного квадрата. Так на морозному повітрі українці і спали.

— У нас не було ні карематів, ні спальників. Руки не розв’язували. І дві доби ми були під наглядом надворі, — пригадує Мужнюк. — Тоді всі досить сильно позамерзали і пообморожували ноги.

Солдати РФ особливо не били полонених. Але у розмові попередили: «Якщо ваші війська підуть в наступ і нам доведеться відступати, ми вас з собою брати не будемо».

На третій день українців вивезли до славнозвісної Чорнобаївки на Херсонщині. Тут ними опікувався вже інший російський підрозділ. Мужнюка із іншими хлопцями кинули до вогкої глиняної ями.

У той самий день, 16 березня, українські військові вже вчетверте знищили в Чорнобаївці гелікоптери та іншу російську військову техніку. І росіяни страшно лютували.

— Вони були дуже злі, — пригадує Мужнюк, — І все це, звісно, виливали на нас. І там уже були зовсім інші підходи і спілкування: хлопців роздягали, били, під ноги стріляли і ножі до горла прикладали. Багато там було «веселих» штук.

Але всі українці тримались достойно, додає парамедик.

Полоненим росіяни не давали ні води, ні їжі. У ямі протримали добу.

— І не зважаючи на те, що температура падала до мінус 8, в ямі назбиралося багато води, — пригадує парамедик. — Хлопці тулилися, грілися — хто стоячи, хто в обнімку, хто як міг. Щоб ви розуміли: вони закинули нас в яму з мокрою глиною, а наступного ранку, коли нас звідти виводили, уже була пилюка. Так ми своїми тілами [нагріли]…

Крим

На четвертий день полону Мужнюка вивезли ще в одне місто на Хресонщині — Нову Каховку, яку ворог окупував ще 24 лютого.

Там парамедика та інших полонених протримали два дні у холодних бетонних гаражах, а згодом відправили у Крим, до Севастополя.

Мужнюка помістили у казарму одного з навчальних закладів Чорноморського флоту РФ. Її спеціально переробили для утримання українських полонених: поставили подвійні ґрати та охорону.

З одного вікна було видно воєнний плац, де марширувала «юнармія» Путіна, а з іншого — Севастопольську бухту. В останній стояли військові кораблі та підводні човни, на які вантажили ракети, що потім летіли на українські міста.

Військові РФ викликали на допити парамедика двічі-тричі на тиждень. Та це ще було поблажливо: полонених, які мали офіцерські звання, допитували по два-три рази на день.

Один із допитів Мужнюка тривав майже 4,5 годин — його вів представник Слідчого комітету РФ.

— Вони дізналися, що я АТОшник і учасник подій 2 травня в Одесі. І дуже сильно цікавились, що там і як відбувалось. Тому що в РФ заведені по одному й іншому епізодах кримінальні справи. Нібито АТО — це злочини проти народу Донбасу, і допитували нас як свідків.

В Севастопольській казармі для полонених встановили графік: о 6 ранку підйом, а о 22−00 — відбій. Після сніданку утримувані брали лавки і сідали перед ТБ дивитись російські новини. Українці жартували між собою, що у такий спосіб їх піддають тортурам.

— І коли навіть якось вдавалось виводити конвойних на якісь нормальні розмови про те, як їм тут, в Криму, живеться, і чи дійсно тут все так добре, ті відповідали: «Смотрите телевизор», — пригадує парамедик. — Ми кажемо: «Це зрозуміло, телевізор телевізором. Але яким є саме твоє відношення, твої відчуття і враження від життя?» На що він: «Смотрите телевизор, там вам расскажут, как мы все хорошо живем».

Хлопця дивувало, наскільки росіяни просякнуті пропагандою. Навіть представники ФСБ та Слідчого комітету, які мають вищу освіту, городили нісенітниці про виготовлення українцями біологічної зброї проти слов’янських народів.

— І цей вірус нібито мали передавати гуси, які летіли в Росію, і мали там заражати населення і вбивати їх, — пригадує розмови з росіянами Мужнюк. — Я кажу: «Раз така історія, що росіяни-білоруси-українці — це слов’яни, один народ, то теоретично цей вірус мав і на нас діяти якось?» На що чую: «Я не біолог».

Нова Каховка

26 березня парамедика знову перевезли в Нову Каховку. Але цього разу — до ізолятора тимчасового тримання в поліцейському відділку.

Попри те, що росіяни окупували місто з 24 лютого, у Новій Каховці продовжували відбуватись проукраїнські мітинги. І всіх захоплених учасників цих акцій росіяни тримали у цьому ізоляторі. Тому компанія парамедика переважно складалась із цивільних, яких намагалась залякати окупаційна влада.

Камери були невеликі: на 14 кв. м, розраховані на чотирьох осіб. Але в них розміщували до 18 українців.

— Тут уже, зокрема, і до цивільних проводили тортури: і били, і там багато різних речей було, які я б не хотів згадувати, — каже Мужнюк.

Він додає, що історії про те, що в таких місцях ламають і прострілюють ноги, ламають пальці, випалюють Z на лобі, і струмом катують, — правда.

— Інколи були випадки, коли людину не те, що на допит не водили, її навіть обвинувачень не пред’являли, — пригадує Мужнюк. — Просто це був елемент такого тиску: коли кілька тижнів не водять на допити, не висувають звинувачення, а за стіною чути, як проукраїнських хлопців і дівчат б’ють, катують і кричать на них.

До самого ж Мужнюка тут ставились, як він каже, «більш-менш». А у деяких випадках навіть з повагою. Адже зі своїх каналів окупанти дізнались, що він надавав допомогу в тому числі і росіянам, які потрапили в полон до українців під Миколаєвом.

У невеликій камері парамедика постійно мінялись люди. Одного разу у нього зав’язалась розмова із хлопцем, якого утримували вже більше тижня. Говорили про побутові речі та життя.

— І тут хлопчина робить паузу і каже: «Дякую вам, пацики». Ми не зрозуміли: «Ти про шо?» А він каже: «Насправді, якби не ви, то було б важко. А з вами ми точно переможемо і все буде Україна». І я розумію, що як би не було — нам треба виходити з полону, повертатися і дійсно продовжувати робити те, що ми маємо робити. Тому що навіть ті люди, що знаходяться в окупації, дуже сильно на нас розраховують. І все ми робимо правильно.

Та й самі військовополонені українці дуже мотивовані, зауважує парамедик. На допитах вони «щиро» розповідають, що їх змусили воювати і вони ніколи більше не повернуться в армію після звільнення із полону. Та між собою говорять лише про одне: «Бл*ть, дайте тільки повернутися, дайте тільки повернутися».

У напрямку свободи

14 квітня російські військові зав’язали Мужнюку очі, зв’язали руки та посадили в КАМАЗ. Разом із ще чотирма українцями його близько трьох годин кудись везли.

В одному із сіл Херсонщини машина зупинилась, хлопців вивели та відправили колоною — одного за одним — до української сторони. З протилежного боку їм на зустріч йшли полонені росіяни.

Це був день обміну.

— Після звільнення, як би це гучно не звучало, дуже сильно хотілось надихатись повітря, — пригадує парамедик, що довгий час провів у маленькій камері СІЗО. —  Просто десь пройтися, навіть вночі, навіть в обстрілюваному Миколаєві.

Вже за кілька днів після обміну він вирішив повернутись на фронт. Але не добровольцем: Мужнюк мобілізувався як бойовий медик до одного із підрозділів морської піхоти.

Побратими запитували його, чи треба йому відпочити, і чи взагалі має настрій після полону повертатись? Мужнюк довго не роздумував.

— Я чесно їм тоді сказав, як є: я більше 7 років віддав війні, віддав тому, щоб надавати допомогу тим, хто захищає мій дім і рідних, мою країну. І якийсь місяць полону мене в зворотному точно ніяк не переконає. Розмови з росіянами дали абсолютно чітке розуміння — самі вони не підуть. Відповідно, їх треба випровадити. Так що продовжимо, повертаємось.