Більшість людей уявляють собі революції як раптові землетруси чи виверження вулкана, які починаються без попередження і повністю руйнують політичну систему. Але історики, політологи та навіть деякі політики знають, що реальність — зовсім інша: революції відбуваються, коли системи вихолощуються або просто загнивають зсередини. Після цього революціонери можуть відкинути встановлені норми поведінки (або навіть істини) як щось порожнє, що заважає виконанню народної волі. Як кажуть китайці, революція відбувається, коли система правління втрачає «небесний мандат».
Лише час покаже, чи спостерігаємо ми зараз подібне вихолощення британської демократії. Але не виключено, що прем'єр-міністр Борис Джонсон уже перетнув невидимий Рубікон, коли недавно вирішив зупинити роботу парламенту з середини вересня до 14 жовтня. Його мета — позбавити обраних народом представників практично будь-яких шансів завадити його планам, пов’язаним з імовірним виходом Британії з ЄС без угоди вже 31 жовтня.
Хоч би що трапилося далі, британська парламентська демократія вже ніколи не зможе бути колишньою. І абсолютно точно, вона більше ніколи не буде тим зразком, яким так багато людей у всьому світі колись захоплювалися.
Як справедливо зазначають Джонсон і його прибічники, немає нічого незвичайного в пророгації парламенту (це дуже ввічливе британське слівце маскує акт заборони на засідання законодавчої влади). Вони стверджують, що некодифікована конституція Британії передбачає саме таке прохання про зупинення діяльності парламенту, з яким Джонсон звернувся до королеви Єлизавети II, а лише вона одна має владу оголошувати пророгацію парламенту. Звісно, Джонсон має формальні повноваження, що дозволяють звертатися з подібними проханнями. Але реальне питання в його мотивах: чи може прем'єр-міністр радити королеві зупинити роботу парламенту, якщо очевидна — хоч і незаявлена — мета цієї дії полягає в тому, щоб звести нанівець суверенітет парламенту? Саме це зараз мають вирішити британські суди.
У XVII столітті англійці билися в громадянській війні через питання про суверенітет парламенту, і наступне врегулювання відносин з короною має бути тим прецедентом, який ляже в основу рішення британських судів. А в цій основі — концепція, що суверенним є парламент, а не корона (і, звісно, не виконавча влада).
Однак популістські прибічники Брекзиту затаврували найвищих британських суддів як «ворогів народу», коли в 2016 році вони ухвалили рішення, яке підтвердило суверенітет парламенту і його право провести змістовне голосування щодо питання про Брекзит. Можна лише гадати, чи проявлять суди твердість і цього разу. Рішення колишнього прем'єр-міністра Британії Джона Мейджора об'єднати зусилля з активістом Джиною Міллер, яка виступає проти Брекзиту й ініціювала судову справу в 2016 році, стало екстраординарною подією, яке дозволяє зробити висновок, що Мейджор вважає дії Джонсона серйозною загрозою для британської демократії.
Поведінка Джонсона дійсно завдала шкоди верховенству закону, до того ж так, що залікувати цю рану буде важко. І він продемонстрував таку нещадність і презирство до конституційних норм і правил, яких важко було очікувати, особливо з боку людини, що уявляє себе продовжувачем традицій Черчилля в управлінні Британією.
Жорстока іронія тут у тому, що спроби Джонсона вихолостити парламент мають тривожні паралелі з тим, що робили фашистські лідери в Європі в 1930-і роки. Можна згадати про Гітлера, який переконав старенького президента Німеччини Пауля фон Гінденбурга підписати «Закон про надзвичайні повноваження», який зробив, по суті, подальше існування Рейхстагу абсолютно безглуздим. Можна також згадати про те, як Муссоліні цинічно маніпулював королем Італії Віктором Еммануїлом III заради зміцнення власної влади. У кінцевому підсумку поступливість короля Італії коштувала йому корони і закінчилася його вигнанням після Другої світової війни.
Лише дехто (принаймні поки що) побоюється за безпеку корони королеви Єлизавети. Проте, британська королева опинилася втягнутою в політичну і конституційну кризу, що не має паралелей за все її правління, яке триває вже майже 68 років. Той факт, що нібито консервативний прем'єр-міністр виявив готовність піти на цей ризик, означає, що ступінь зневаги Джонсона до демократичних норм і верховенства закону така ж, як і у його ідола — президента США Дональда Трампа.
Наступні дні і тижні можуть вирішити долю британської парламентської демократії, яка налічує сотні років. Ще належить побачити, чи зможе більшість депутатів, які не погоджуються з виходом країни з ЄС без угоди, об'єднатися і заблокувати спробу Джонсона вихолостити парламент, а також чи знайдеться у британських судів достатньо сміливості, щоб захистити норми і правила британської конституції. Крім того, багато що залежить від того, чи будуть і далі члени кабінету Джонсона, які раніше однозначно виступали проти пророгації (Саджид Джавід, Ембер Радд, Метт Хенкок, Нікі Морган і навіть архіапологет Брекзиту Майкл Гоув), потурати спробам Джонсона нейтралізувати парламент, щоб зберегти свої посади.
Втім, найважливіше питання полягає в тому, чи зрозуміє, нарешті, достатня кількість британців, що Брекзит — це обдурювання, і він завжди ним був. Їхнє майбутнє тепер залежить від бінарного вибору: або збереження демократії, верховенства закону і тісних зв’язків з Європою, або необачна втеча в авторитаризм, правління свавілля, поглиблення глобальної ізоляції країни і в задушливі обійми Трампа.
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашому телеграм-каналу Мнения НВ
Copyright: Project Syndicate, 2019