На приїжджого Узбекистан справляє враження країни застиглого часу. Для туриста цей регіон виглядає привабливо: східна екзотика в пострадянській обгортці, дешеве громадське харчування і копійчане таксі, недорогі готелі та розвинена інфраструктура, промтоварний дефіцит уживається з продуктовою різноманітністю. Але над усім цим панує відчуття швидких, а головне – неминучих і незворотних змін, - пише журналіст Павло Казарін для Крим.Реалії.
Під час моїх поїздок до Ташкенту, Бухари та Самарканду місцеві розповідали про культ особи місцевого президента Іслама Карімова. Йому не ставлять пам'ятники як в Туркменістані, а вздовж доріг не висять білборди з його портретами, але опозиції в цій колишній радянській республіці немає як явища: ідеологічні відмінності декількох наявних партій – суто косметичні. До того ж, у розповідях місцевих миготять згадки про специфіку особистості Карімова. Кажуть, що його авторитарність доповнюється експресивністю – невдалому міністру може стати в нагоді вміння ухилятися від попільнички, що летить у нього прямо під час засідання. Якщо глава держави підвищить голос на чиновника – це рівноцінно наказу про звільнення.
Ситуація доходить до того, що його власні міністри і голови районних адміністрацій бояться перепитувати і уточнювати найвищі розпорядження. Зрештою президентська рекомендація «привести парк до ладу» може призвести до тотальної вирубки багаторічних платанів, після чого під час повторного візиту оскаженілий незрозумілістю сановників глава держави звільняє їх з посад. Тому що він насправді мав на увазі «встановити урни», але ніхто не зважився перепитати і уточнити.
При цьому в радянському Узбекистані Карімов безжально тиснув будь-які паростки ісламських доктрин. Релігійне життя проходить під пильним контролем адміністративного апарату. Все це доповнюється пропагандою в кращих традиціях невибагливого радянського ідеологічного кіно. Ось один із сюжетів фільму місцевого телебачення: молодий лейтенант приїжджає з дружиною по закінченні училища у віддалений гарнізон, рекомендує себе з кращого боку і старанно навчає бійців. Самев цей час через гори пробирається банда бородатих ісламістів, які починають нещадно глумитися над мирними жителями. Доблесна армія громить чужинців за допомогою лояльного місцевого населення. У фіналі всі щасливі, мир переміг, а головна інтрига сюжету полягала в тому, що під маркою експорту віровчення бородані займалися наркоторгівлею. Невибаглива художня цінність стрічки заповнюється ідеологічно вивіреним курсом, який за Карімовим вважався гарантією хиткої стабільності в країні.
Якщо з першою особою держави щось станеться, багатотонна надбудова впаде, ховаючи під собою всіх, хто роками проривався нагору
При цьому Узбекистан, який лише за радянських часів отримав нинішні географічні кордони, багато в чому залишається поліанклавною територією. Ташкентські узбеки вважають за краще одружуватися лише на своїх землячках, точно такої ж лінії поведінки дотримуються жителі Самарканда і Бухари. І ця клановість дає свої результати – у вищому керівництві країни є свої групи земляцтв, яких від явної боротьби з конкурентами утримує лише хиткий статус-кво і фігура чинного президента.
Багаторічна позиція шпагату між інтересами США і Росії призвела до того, що узбецьке керівництво не цурається таких рухів, які навряд чи пробачили б будь-якій іншій республіці колишнього Союзу. Влада країни відібрала завод «Деу» у Південної Кореї, пивзавод «Балтика» у росіян, а за відмову посилити тиск на емігрантів до Туреччини представників ісламського руху Узбекистану всіх представників турецького бізнесу за тиждень вигнали з країни. Незважаючи на всю резонансність вчинків, керівництву республіки це фактично «зійшло з рук». Хіба що великі інвестори тепер значно обачніше вибирають середньоазійську країну для своїх капіталовкладень.
Взагалі, місцевому бізнесу не позаздриш. Головна загроза для підприємців – чиновники. Дрібному бізнесу вони заважають перерости в середній, а середні і великі підприємці завжди наражаються на ризик відбирання власного бізнесу. Тут високий рівень тіньової економіки, а демонструвати достаток не прийнято не через національні традиції скромності, а через цілком обґрунтоване бажання не розкривати власну заможність.
З тіньовою економікою держава теж намагалася боротися – зі змінним успіхом. Всі, хто офіційно оформлений, отримують зарплату на картку. Причому в банкоматі можна отримати лише половину суми – все інше доведеться витрачати лише безготівково. Розрахунок у держави простий – змусити перейти в правове поле всю багатомільйонну армію ринкових торговців. З одного боку, результат є – в Ташкенті на ринку багато продавців приймають оплату через термінал. Але сказати, що таке рішення стало панацеєю, буде перебільшенням.
У країні зберігаються два валютні курси. Один – офіційний: знудьговані тітоньки в нечисленних кіосках пожвавлюються лише при появі законослухняних туристів з далекого зарубіжжя. Усіх інших на кожному кроці чекають вуличні міняйли, які пропонують туристам продати долари майже вдвічі дорожче від офіційних розцінок. Офіційно ж купити валюту в країні й зовсім не вийде, єдиний вихід – це йти на уклін до того-таки сумнозвісного «чорного ринку».
Держава взагалі звикла досить щільно контролювати щоденну сутолоку буднів. Двічі на тиждень дільничні роблять поквартирний обхід з перевіркою паспортного режиму – в тому ж Ташкенті заборонено прописуватися іногороднім узбекам. Служба в міліції і армії вважається престижною – крім досить високих за місцевими мірками зарплат вона гарантує головну преференцію за місцевими середньоазіатськими мірками – здобуття влади. Що, своєю чергою, тягне за собою як повагу сусідів, так і можливості «додаткового заробітку».
Але головне відчуття, яке залишається після поїздки в Узбекистан, – це відчуття хиткості наявного стану речей. Країна збудована за пірамідальним принципом, але ця геометрична фігура перевернута і спирається на землю не широкою основою, а гостроносою верхівкою. Якщо з першою особою держави щось станеться, багатотонна надбудова впаде, ховаючи під собою всіх, хто роками проривався нагору. І навіть традиційне чиношанування узбецького менталітету зовсім не може вважатися гарантією від потрясінь.
Відхід Іслама Карімова може втілити в життя найрізноманітніші сценарії. Можливо, ми виявимо через якийсь час новий консенсус еліт – і будемо заучувати нове прізвище узбецького президента. Можливо, цього не станеться – і країна скотиться в тривалу фазу боротьби за владу, а ісламське підпілля, до того ж, сприйме відхід Карімова як шанс для боротьби зі світським державним апаратом.
І якщо сценарій нестабільності візьме гору, то це позначиться зокрема і на Кримі. Тому що в Узбекистані досі живе кілька десятків тисяч кримських татар. Йдеться про тих, хто до останнього не прагнув репатріюватися на півострів, не бажаючи залишати налагоджений ще в радянський час побут. Але якщо система піде шкереберть, то цілком можливо, що Крим зіткнеться з новою хвилею вимушених переселенців, до яких можуть додатися ті етнічні узбеки і представники змішаних сімей, які вирішать знайти спокійніше місце для самих себе.
Зрештою, радянські гордіїві вузли так ніхто остаточно і не розв'язав. І тепер ми можемо стати свідками того, як час почне їх розрубувати.