У другій половині XX століття радянська кіноіндустрія, звільнившись від пут сталінського терору, перетворилася на галузь, що швидко розвивалася, із першими ознаками ринкової економіки
Олександр Пасховер
Москва. 1934-й рік. Киянин Григорій Козинцев і одесит Леонід Трауберг щойно зняли фільм Юність Максима. Це перша частина революційної трилогії про становлення більшовицьких лідерів. Стрічку в Кремлі приймає особисто Йосип Сталін. Під час перегляду до зали заходить Олександр Поскрьобишев, завідувач канцелярією секретаря ЦК ВКП(б) і передає вождю записку. Той під світлом ліхтарика мовчки її читає. Потім голосно вимовляє: "Погано". Козинцев непритомніє. "Коли цей хлюпик отямиться, — каже Сталін, — передайте йому, що "погано" стосується не фільму".
Хлюпик отямився і незабаром разом з одеським колегою був нагороджений орденом Леніна. Вища державна нагорода СРСР — очевидне підтвердження того, що, згідно з ленінським визначенням, кіно в Країні Рад було дійсно "найважливішим з усіх мистецтв".
Утім, в Україні кіно стало найважливішим мистецтвом і без звітів Ілліча. Вже з 1896 року в театрі Бергоньє (сьогодні Театр ім. Лесі Українки) демонстрували перші фільми братів Люм'єр: Прибуття поїзда, Политий поливальник, Балерина, що танцює тощо. З 1907 року австрієць польського походження Антон Шанцер вирішив відкрити в Києві мережу ілюзіон. Тільки на Хрещатику їх було шість: Весь світ, Express, Р. Штремер, Новий Світ, А. Мяновського, Oaza.
У 1913 році в українській столиці працювало 35 кінотеатрів. До 1918-го в Києві відкрилися кіностудії, кінофабрики, кінокурси. А в 1919 році, коли до України на багнетах зайшла нова влада, всі кінотеатри було націоналізовано і нехитро перейменовано — 1-е Держкіно, 2-е Держкіно і т. д. До 1923-го в Києві вже було 17 кінозалів із безстатевою назвою Держкіно.
Влада Рад серйозно зайнялася розвитком кіноіндустрії. І багато в чому досягла успіху, побудувавши безліч кінотеатрів, кіностудій і кінофабрик. Кіно і справді перетворилося на найважливіше і гайулюбленіше мистецтво в СРСР. Іноді — завдяки, часто — всупереч. А вже в 1960-х радянські кінотеатри стали найвідвідуванішими в світі. Артисти кіно — кумирами навіть для висічених з кременю вождів соціалізму.
СМІШНІ ЛЮДИ: Справа на ліво: Бувалий, Балбес, Боягуз і їхній "батько" Леонід Гайдай, режисер фільму Операція Ы.
У 1966 році ЮНЕСКО опублікувало дані, згідно з якими СРСР вийшов на перше місце в світі за кіновідвідуваннями в перерахунку на душу населення. В середньому кожна радянська людина щорічно 19 разів відвідувала кінотеатр (у США — 12, у Франції — 8).
1960-і стали хорошим часом для кіно. По-перше, в СРСР стартувала восьма, так звана золота п'ятирічка (1965–1969 роки). Цей час відомий як період косигінських реформ. Тоді Олексій Косигін, голова Ради міністрів СРСР, 29 вересня 1965 на партійному пленумі запропонував дозволити підприємствам використовувати частину прибутку на свій розсуд, наприклад на розвиток виробництва, підвищення зарплат робітникам, інженерам і т. д. Колгоспам і радгоспам списали всі їхні борги, підвищили закупівельні ціни. Присадибні ділянки повернули в приватну власність. Власникам худоби дозволили самостійно закуповувати корм, а також скасували податок, що стягується за кожну худобину.
На нові, майже ринкові рейки в 1966-му перейшли 43 підприємства. А вже в 1967-му — 5,5 тис., у 1969 — 32 тис. До 1970 року в системі самостійної господарської діяльності працювали 41 тис. промислових підприємств СРСР з 49 тис. наявних. За восьму п'ятирічку було побудовано понад 1,9 тис. великих фабрик і заводів. Національний дохід зріс на 41%, обсяг промвиробництва — на 50%.
Цей економічний ривок збігся з рекордним зростанням населення. Післявоєнний бум народжуваності дав очікуваний результат. Вперше чисельність населення СРСР перевалила за 200 млн. До 1960-го виросло перше нелякане покоління, яке не відчуло на собі жахів сталінських порядків. Ніхто з них не зомлівав, коли вождь говорив "погано". Відлига політична і економічна дала потужний поштовх розвитку всіх вільних мистецтв.
Нові часи дали нових героїв. У кіно ними ставали не стільки передовики виробництва, доярки, трактористи, партійні працівники, "вічні революціонери", а прості хлопці і дівчата, студенти-інтелектуали, очкарики "з сусіднього двору".
Тому багато з цих фільмів живі досі. Тоді були зняті і вийшли в прокат одні з найкасовіших картин в історії СРСР — Операція Ы та інші пригоди Шурика (1966 рік, його подивилися 69,6 мільйонів глядачів), Кавказька полонянка (1967 рік, 76,5 млн); Весілля в Малинівці (1967 рік, 74,6 млн); Щит і меч (1968 рік, 68,3 млн) — воєнний фільм, де вперше з'являється німець, який викликає симпатію, його грає молодий Олег Янковський.
Зрозуміло, після смерті Сталіна кіноцензура не випарувалася, вона все ще була досить жорсткою. Фільми стосами лягали на полиці.
ВИСОКА КОМІСІЯ: Леонід Брежнєв, генеральний секретар ЦК КПРС (на фото — праворуч) особисто приймав безліч картин перед тим, як вони йшли в народ
У 1964 році молодий режисер Елем Клімов здавав дипломну роботу, картину Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонений. Це дитяча комедія, в головній ролі знявся Євген Євстигнєєв.
Під час показу в Держкіно фільм зібрав повний зал редакторів. Клімов згадував: "Весь фільм йде за крижаного мовчання. Лише іноді лунають якісь дивні звуки. Потім запалюється світло, і всі з кам'яними обличчями йдуть. І тут один із редакторів, вдаючи, що хоче прикурити, підходить і шепоче мені на вухо: "Приголомшливо смішна картина. Я обреготався".
Проте вище кінематографічне начальство табуює стрічку, називаючи її як антирадянську. Чиновникам Держкіно здалося, що епізод "похорону" бабусі головного героя — це натяк на Микиту Хрущова. Портрет бабусі підозріло схожий на лик першого секретаря ЦК КПРС. На щастя, Хрущов фільм подивився. Сміявся як дитина. Після чого дітище Клімова було допущено до широких мас.
Це не поодинокий випадок, коли від чиновницького лизоблюдства хороші фільми рятувало вище начальство, тобто вожді. Так ледь не пропала в державних архівах комедія Леоніда Гайдая Кавказька полонянка. Фільм приймав голова Держкіно Олексій Романов.
— Ця антирадянщина вийде тільки через мій труп, — резюмував чиновник.
— Теж варіант, — шепнув на вухо Морісу Слобідському Яків Костюковський, обидва були авторами сценарію Полонянки.
Романов у тиші жарт розчув.
— А ось це вже хуліганство, — відреагував він.
Крім фраз із подвійним дном, у гайдаївській комедії радянську кіноцензуру міг дратувати танець твіст, якого відпочивальників навчав шахрай Бувалий (Євген Моргунов).
"Це ж непристойно робити такі жести певними частинами тіла", — вказував раніше на грішний танець Микита Хрущов. А до цього, коли в 1962 році був заарештований полковник зовнішньої розвідки Олег Пеньковський, завербований західними спецслужбами, в газеті Правда про шпигуна написали: "Він вивчав не тільки азбуку Морзе, а й па модних західних танців — твісту та чарльстону".
Загалом, у Романова були ідеологічні причини заборонити до показу Кавказьку полонянку. Втім, заборона діяла рівно три дні. У найближчі вихідні стрічку привезли знудьгованому на дачі генсекретарю ЦК КПРС Леоніду Брежнєву.
"Леонід Ілліч подивився фільм кілька разів, а коли дізнався, що він заборонений, розпорядився негайно випустити стрічку в прокат, — згадував Костюковський в інтерв'ю газеті Факти. — Брежнєв дуже любив цей фільм, особливо епізод, де Нікулін каже: "А ще в сусідньому районі наречений вкрав члена партії".
СПРИТНІСТЬ РУК: Палац Україна в Києві будувався під виглядом великого кінотеатру і з використанням безкоштовної робочої сили
14 квітня 1976 рік актрисі театру і кіно Фаїні Раневській Леонід Брежнєв вручив орден Леніна.
— Муля, не нервуй мене! — вітає генсек 80-річну актрису, яка виходить на сцену.
— Леоніде Іллічу, — щиро обурюється Раневська, — так до мене звертаються або хлопчаки, або хулігани.
— Вибачте, — каже збентежений Брежнєв, — але я вас дуже люблю.
Фразу, "Муля, не нервуй мене" в 1939 році під час зйомок фільму Підкидьок придумала сама Раневська. Це її імпровізація. Так її героїня Ляля вичитувала свого чоловіка Мулю. Брежнєв не образився на зауваження радянської комедійної зірки. Генсек був великим шанувальником кіно, яке в роки його правління досягло нечуваних висот.
По всій країні стали масово будуватися кінотеатри і навіть кінопалаци. Для них у скупої радянської влади завжди горіло зелене світло.
Наприклад, наприкінці 1960-х Москва виступила проти зведення в Києві концертного палацу Україна, вважаючи це зайвою витратою грошей. Тоді перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест пішов на хитрість і доповів у Кремль, що в Києві зводитимуть не концертний зал, а великий кінотеатр. "Інша справа", — сказали в Москві. А коли в 1970-му палац Україна був зведений як концертний зал, забороняти відкриття вже не було сенсу. Шелесту за шахрайство влетіло, але він ще деякий час був фігурою майже недоторканною.
Коли ж для масового будівництва кінотеатрів в уряду Олексія Косигіна стало бракувати коштів, було прийнято рішення: будувати за рахунок трирічних банківських позичок. Щоб ці позики було легко повернути, в перший рік податки з таких кінотеатрів були вчетверо нижчими, ніж у кінотеатрах, побудованих за кошти скарбниці.
В середині 1970-х кіно пробило нове вікно можливостей — через телевізор. У новорічну ніч із 1975 на 1976 рік на телеекрани вийшла головна зимова сага СРСР — Іронія долі, або З легкою парою. До цього фільму увагу мільйонів прикував серіал Сімнадцять миттєвостей весни. "А вас, Штірліце, я попрошу лишитися", — ця фраза пішла в народ і зажила там самостійним життям.
Все це зовсім не означає, що Держкіно припинило "різати" картини. Полиці справно заставляли кілометрами відзнятих фільмів. Інші просто забороняли знімати. Як, наприклад, заборонили Василю Шукшину знімати Степана Разіна, а Елему Клімову — Агонію (про царського фаворита Распутіна).
Проте в країні щорічно знімалося близько 150 картин. Із них десятки пережили саму країну. А ще близько 800 картин на рік знімала Індія. Боллівуд затулив собою все кіно- і телеекрани СРСР. Зіта і Гіта, Помста і закон, Танцюрист диско — все це міцно увійшло в життя широкої публіки, радянського кіномана. І все ж телевізор потроху спустошував кінозали.
До 1977 року показник відвідуваності впав до 16 відвідувань на рік. До 1987-го — до 14. Крім того, в середині 1980-х радянська економіка остаточно розклеїлася. У січні 1987-го глава радянського уряду Микола Рижков, виступаючи в Кремлі, визнав: "Країна давно живе в борг. Валютних надходжень немає. Виручка втричі здешевілої нафти цілком іде на виплату відсотків за зовнішніми боргами. Але і цих коштів не вистачає".
З 1989 року західні банки стали відмовляти СРСР у кредитах: Радянський Союз розглядався ними як ненадійний позичальник. Із полиць магазинів почали зникати товари першої необхідності — цукор, мило, сірники. Туалетний папір став дефіцитом нарівні з копченою ковбасою. Кіно йшло останнім.
У 1980-х через відсутність замовлень перестала працювати Київська кінокопіювальна фабрика, яка друкувала 70-міліметрові копії. Перестали будуватися широкоформатні кінотеатри, а наявним понад 8 тис. по всій країні вже було нічого показувати.
І все одно навіть 14 відвідувань на рік у перерахунку на душу населення — це вище, ніж у країнах Заходу. Правда, в цих країнах люди вже на повну користувалися відеомагнітофонами, яких у Союзі не було, а коли з'явилися, то коштували не менше хорошого автомобіля. До 1984 року половина всіх знятих фільмів не долали позначки 5 млн глядачів. До 1987-го вже 2/3 фільмів отримували менше 5 млн глядачів. Доходи кінотеатрів (спочатку вони сягали 1 млрд руб.) скоротилися вдвічі, потім втричі.
Тепер же, коли є інтернет і YouTube, а також величезна кількість всіляких платних і безкоштовних відеотек, затягнути глядачів у кінотеатри складно. Але можливо. Навіть радянський авторитарний, неживий режим продемонстрував: кіно може бути дуже успішним ринковим продуктом. Йому необхідно всього лише вікно свободи і вікно можливостей.
РОБОЧИЙ МОМЕНТ: Зйомки одного з найпопулярніших у СРСР воєнних фільмів — Щит і Меч. Режисер картини, Володимир Басов пояснює "німцям" як краще зіграти епізод