Ось правда про Путіна і Росію. Що зробив би зараз Кіссінджер — чотири кроки для Трампа

Відсутність прогресу здебільшого пояснювана діями російської сторони: Москва висуває вкрай неприйнятні вимоги, а президент Росії Володимир Путін лицемірно говорить про прагнення до миру, водночас посилюючи атаки на Україну. Крім того, Кремль продовжує заперечувати легітимність президента України Володимира Зеленського й українського уряду.

США також необхідно посилити контроль за дотриманням уже введених санкцій

Але відсутність реального прогресу можна пояснити і млявою, неоднозначною реакцією США — зокрема, у питаннях нових санкцій проти Росії та постачань Україні сучасних озброєнь.

З дій Путіна і тону його заяв можна зробити висновок, що він не має наміру вести переговори заради конструктивного результату. Він використовує сам факт переговорів як привід для затягування часу, щоб спробувати захопити більше української території, дискредитувати українське керівництво, розколоти Захід і послабити НАТО, сподіваючись на те, що Сполучені Штати втратять інтерес і волю до підтримки Києва. З моменту його зустрічі з президентом США Дональдом Трампом на Алясці в червні Путін лише посилив військові дії проти України.

У мене була можливість тісно працювати з Кіссінджером протягом п’яти років у Білому домі його старшим радником з економічних питань. Ця робота охоплювала встановлення дипломатичних відносин між США і Китаєм, участь у переговорах на Близькому Сході, у різноманітних самітах у всьому світі та вирішення цілої низки проблем, пов’язаних із холодною війною. Протягом наступних п’ятдесяти років — включно з чотирма роками на посаді заступника голови його компанії Kissinger Associates — ми були близькими друзями і довіреними особами з безлічі питань.

Багато з перелічених вище дій Путіна і Росії не стали б сюрпризом для Кіссінджера, який був реалістом, хоча йому знадобився час, щоб незадовго до своєї смерті у 2023 році дійти остаточних негативних висновків про Путіна і його цілі.

Раніше він сподівався, що США зможуть вибудувати конструктивні відносини між Москвою і Києвом, визнаючи позицію Росії про те, що історія і культура двох країн тісно переплетені, і що з цієї причини — а також через географічну близькість України — у Кремля є особливі інтереси в цьому регіоні. Хоча Кіссінджер і не поділяв цієї позиції, він розумів, що Путін не хоче допустити зближення України із Заходом і її економічного успіху (на відміну від самої Росії) завдяки ринковим реформам і торговельній інтеграції з ЄС.

Але в міру того як бажання Москви впливати на Україну переросло у військову агресію, ставлення Кіссінджера різко змінилося. І, майже напевно, останні дії Путіна значно б посилили підхід Кіссінджера до переговорів — за цілою низкою напрямів.

Ось кілька кроків, які, на мій погляд, Кіссінджер міг би порадити зробити чинній адміністрації США:

1. Наполягати на конкретних діях, що зміцнюють довіру, і висувати попередні умови для будь-яких нових самітів

Кіссінджер вважав, що переговори між офіційними особами США і Китаю мають бути націлені на вибудовування довіри як на спільну стратегічну мету — а не перетворюватися на порожні, театралізовані зустрічі заради «галочки». Його візаві, Чжоу Еньлай, дотримувався схожої позиції. Їхні погляди на ключові питання різко розходилися, але обидва підходили до переговорів гранично серйозно і ретельно готувалися до них. Обидва розуміли: щоб домогтися відчутних результатів, сторонам необхідно шукати способи скорочення, якщо не повного подолання, давніх протиріч. Вони розглядали взаємні зобов’язання і конкретні кроки як невід'ємні умови успіху. Наприклад, у сфері торгівлі сторони усунули низку бар'єрів і розпочали серію консультацій на найвищому рівні щодо основних геополітичних викликів і загроз стабільності того часу.

У нещодавніх переговорах із Росією Сполучені Штати пішли на кілька поступок — часто на шкоду Україні. Однак Кремль не зробив жодних кроків у відповідь. Росія відмовляється повернути будь-яку частину української території, яку вона захопила й утримує, відмовляється визнати необхідність надійних гарантій безпеки для України і всього регіону, вимагаючи при цьому право вето на ці гарантії. Крім того, Москва не готова визнати, що українські та європейські лідери мають життєво важливі інтереси в результаті перемовин і, отже, мають відігравати в них ключову роль.

Путін розумний і досвідчений — ніхто не повинен його недооцінювати, як і його міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який жив у США і добре розуміє, що американці нерідко стомлюються від затяжних, нерішучих і дорогих воєн. Обидва явно сподіваються, що так буде і цього разу.

У момент наших перших зустрічей із Путіним на початку 1990-х у Санкт-Петербурзі я побачив у ньому переконаного націоналіста. Він відчуває глибоку образу за те, що, на його думку, саме США і Захід сприяли розпаду Радянського Союзу, а потім понад десять років користувалися слабкістю Росії. Згодом — на зустрічах «Великої двадцятки», «вісімки» і двосторонніх самітах — я спостерігав, як Путін дедалі більше зосереджувався на відновленні втраченого впливу і втрачених територій Радянського Союзу, включно з тими, що колись належали ще царській Росії.

З його погляду, це потребувало відтіснення західної могутності та впливу від російських кордонів й ослаблення військової могутності Заходу і його політичної волі в Європі. Ба більше, Путін дедалі частіше став сприймати російську велич як невіддільну від самого себе.

Тому Путін охоче приймає всі поступки, на які йде Вашингтон, цінує символічні жести, але у відповідь посилює військові дії, заперечує легітимність України та її президента і висуває все нові, завідомо нездійсненні вимоги до Києва, США і НАТО.

Чи можна в таких умовах очікувати, що переговори призведуть до взаємної довіри і конструктивних дій з боку Росії? Якщо відповідь — ні, а все вказує саме на це, то залишається лише один реальний шлях: значне посилення тиску Заходу — насамперед через жорсткі санкції, розширену військову допомогу Україні та переконливі, відчутні сигнали того, що США та їхні союзники збережуть рішучість у довгостроковій перспективі.

Поточні переговори виглядають дедалі більше як міраж. І Сполучені Штати повинні уникати спокуси повірити в цей міраж і дозволити себе обманювати знову і знову.

2. Усвідомити фундаментальну економічну слабкість Росії

Протягом багатьох років США переоцінювали силу російської економіки, тоді як Москва вміло приховувала її серйозні вразливості. Кіссінджер це прекрасно розумів. А ті з нас, хто супроводжував його в поїздках по Радянському Союзу, особливо за межами Москви, чудово усвідомлювали, наскільки слабка економіка, заснована майже виключно на нафті.

Як економічний радник Кіссінджера, я регулярно інформував його, зокрема, про стан радянської економіки. Ми багато обговорювали наслідки того, що я і багато моїх колег розглядали як її вразливість — незалежно від того, що нам намагалася навіяти радянська пропаганда. Кіссінджер швидко вловив суть і важливість цих реалій та їхній зв’язок із зовнішньополітичними і стратегічними цілями США. Він регулярно доводив до відома президента інформацію про слабкість радянської економіки і пов’язану з цим крихкість радянського керівництва. На початку 1970-х Кіссінджер розглядав цю слабкість і як можливість для поліпшення американо-радянських відносин.

США і Захід постійно підпадають під шквал російської пропаганди, яка стверджує, що нібито економіка РФ досить сильна, щоб вести війну нескінченно. Це — брехня. Інфляція в Росії вже вп’ятеро вища, ніж у США і більшості західних країн, а бюджетний дефіцит цього року — найвищий від початку повномасштабного вторгнення.

Якщо Росія коли-небудь погодиться на серйозні мирні переговори щодо України або частково відступить з окупованих територій, причиною цього навряд чи стане винятково військовий тиск із боку ЗСУ (хоча цю мету США безумовно мають підтримати, продовжуючи постачання зброї Києву). Такий поворот, можливо, буде викликаний не менш — якщо не більш — значним погіршенням економічного становища РФ і серйозним тиском на її валютні резерви.

Цей процес можна було б значно прискорити — а разом із ним і готовність Москви піти на справедливий мир — якби США, їхні союзники й партнери запровадили набагато жорсткіші економічні санкції. Підтримка президентом США двопартійного закону «Про санкції проти Росії - 2025», який отримав широку підтримку в Конгресі, стала б важливим кроком уперед. США також могли б запровадити санкції проти російських компаній, що займаються видобутком і експортом нафти і газу, — перекривши доступ до іноземних платежів, угод із зарубіжними банками і використання долара. Крім того, санкції могли б бути поширені на компанії по всьому світу, які постачають російській армії обладнання, запчастини або боєприпаси.

США також необхідно посилити контроль за дотриманням уже введених санкцій. Сьогодні цей механізм працює недостатньо ефективно, що сигналізує Путіну: Захід не сприймає санкції всерйоз, і Росія може, як і раніше, отримувати доходи ззовні для фінансування своєї військової машини. Щоб продемонструвати, що Захід налаштований серйозно і зупинити це фінансування, необхідно негайно змінити систему контролю.

У зв’язку з цим подив викликає нещодавня заява Дональда Трампа про те, що США не запроваджуватимуть нових санкцій проти Росії, доки всі інші країни НАТО не припинять закупівлю російської нафти і газу. Він має рацію в тому, що союзники по НАТО повинні різко скоротити енергозалежність від РФ — але більшість уже це зробили. Зараз на частку російської нафти припадає лише 3% імпорту ЄС, а газу — менше 20%. Ці країни не можуть відмовитися від російських енергоресурсів відразу. Однак вони стрімко рухаються в правильному напрямку і нещодавно вирішили перенести термін відмови від імпорту енергоносіїв із Росії до ЄС на 2027 рік.

Як, імовірно, зазначив би Кіссінджер, виходячи зі свого величезного досвіду у сфері міжнародної політики, ключовий момент тут — не те, що роблять чи не роблять інші, а те, що відповідає інтересам самих США. А підтримка вільної, демократичної України і завершення війни — безумовно, лежать в основі цих інтересів. Затримка з посиленням санкційного тиску лише тому, що кілька союзників по НАТО не відразу знизили імпорт енергоресурсів до нуля, — не може бути виправданням бездіяльності США.

Росія не в змозі вести війну нескінченно, особливо якщо проти неї будуть введені додаткові жорсткі санкції. Понад 1000 транснаціональних компаній уже залишили російський ринок або згорнули там діяльність, що, за оцінками, безпосередньо обернулося втратою 14 мільйонів робочих місць. Понад два мільйони висококваліфікованих IT-фахівців виїхали з країни. Так само стався масштабний відтік капіталу. Прямі іноземні інвестиції зменшилися з приблизно $100 млрд на рік до майже нуля. Немає жодних ознак, що навіть Китай, який формально вважається союзником, планує інвестувати в економіку Росії. Ці дані підтверджені вичерпними дослідженнями під керівництвом Джеффрі Сонненфельда з Єльської школи управління.

Українські ракети і дрони ще більше погіршили економічну ситуацію в Росії, особливо — у нафтогазовій інфраструктурі, що призводить до додаткових бюджетних витрат. Підтримка здатності України посилити такі удари може лише збільшити цю шкоду. Не варто забувати, що однією з причин, через яку СРСР вивів війська з Афганістану 1989 року, стала загроза банкрутства.

Так, російська армія здатна вбивати ще більше людей і завдавати Україні додаткової шкоди. Саме тому США й інші країни повинні терміново вжити заходів щодо подальшого руйнування енергетичної інфраструктури Росії та різкого скорочення надходжень, що спрямовуваних на фінансування війни. Водночас потрібне значне посилення військової підтримки України.

Рішення Трампа цього літа дозволити відправлення американського військового обладнання на суму близько мільярда доларів, оплаченого союзниками по НАТО, — включно з високомобільними артилерійськими ракетними системами (HIMARS), здатними вражати російські енергетичні об'єкти та бази, а також зенітними комплексами Patriot — є важливим кроком, за який він заслуговує на визнання. За цими постачаннями має послідувати ще більше, і якнайшвидше, щоб розвіяти будь-які сумніви в Кремлі щодо готовності Заходу продовжувати підтримку України. Так само заслуговує на схвалення і рішення Трампа, яке нещодавно набуло розголосу в ЗМІ, — дозволити США надавати Україні розвідувальні дані для завдавання далекобійних ударів по російській енергетичній інфраструктурі.

3. Не потрапити у варшавську переговорну пастку

З погляду Кіссінджера, дипломатію з Росією слід будувати з усвідомленням необхідності уникати повторення сценарію Варшави — затяжної і безплідної низки переговорів, які не приносили жодних результатів. Такі переговори підривають довіру до США, не приносять конкретних досягнень і дають Росії час на ескалацію та дестабілізацію. Америка має чітко дати зрозуміти Кремлю: відмова вести сумлінні переговори, продовження неприйнятних вимог і нова хвиля смертоносних атак обернуться болісними наслідками.

Обнадійливою стала заява Трампа після зустрічі з Зеленським наприкінці вересня, де він назвав Росію «паперовим тигром» і висловив упевненість, що Україна здатна повернути всю свою довоєнну територію. Однак він не пішов далі і не підтвердив готовність до більш прямої підтримки з боку США. Зараз настав вирішальний момент, коли така підтримка має бути відновлена і посилена, що також мотивує союзників по НАТО на збільшення допомоги.

Здатність Москви зволікати, уникаючи при цьому наслідків, у Кремлі, ймовірно, сприймають як тест на рішучість Заходу. Якщо Росія переконана, що відповідь США та їхніх союзників обмежиться м’якими санкціями й кількома партіями озброєнь, вона вважатиме, що може зайти ще далі — як в Україні, так і за її межами. Останні порушення повітряного простору Польщі, Естонії, Данії та Румунії, найімовірніше, є наслідком такої впевненості.

Західним лідерам слід очікувати нових провокацій — іще серйозніших, якщо США або їхні союзники продемонструють нерішучість. Згодом це призведе до підриву безпеки Європи і самих Сполучених Штатів. Нещодавні рішення США про продаж зброї та передачу розвідданих можуть похитнути переконаність Кремля у своїй безкарності — але тільки якщо за ними підуть подальші кроки, включно з посиленими санкціями та розширенням військової допомоги.

Крім того, як заявив голова КНР Сі Цзіньпін на саміті Шанхайської організації співпраці у вересні, «світ вступив у період турбулентності та трансформації. Глобальне управління стоїть на новому роздоріжжі». У цих умовах саме лідерство США, їхня підтримка моральних і демократичних цінностей, а також союзників і партнерів відіграватиме ключову роль у виборі напряму, яким піде світ.

Якщо США не зможуть ефективно захистити свої ключові інтереси, то Китай негайно скористається можливостями, що відкриваються, для розширення свого впливу.

4. Стати на правильний бік історії

Ніксон і Кіссінджер увійшли в історію не тільки завдяки нормалізації та стабілізації відносин США з Китаєм, а й завдяки жорсткому й рішучому курсу щодо Радянського Союзу за часів холодної війни. Кілька років потому президент Рональд Рейган і держсекретар Джеймс Бейкер учинили так само. Історики і союзники США, які розраховують на Америку як на моральну і надійну силу, донині вважають, що ці лідери опинилися на правильному боці історії.

Зараз настав момент для Трампа зайняти ту саму позицію — увійти в історію як лідер, який протистоїть супротивникові, котрий зневажає мораль і демократичні цінності, прагне агресії та веде лицемірні, безплідні переговори під прикриттям заяв про мир, водночас сіючи дедалі більше руйнувань і вбиваючи дедалі більше людей.

Якщо Трамп уже зараз почне рішучі дії і запровадить істотно посилені санкції, надасть Україні більшу кількість озброєнь із підвищеною дальністю і потужністю, розширить обмін розвідданими з Києвом і надасть дипломатичну підтримку країні, що захищається від російської агресії, — він поставить себе і Сполучені Штати на правильний бік історії. І всі американці повинні підтримати президента, якщо він зробить цей вибір.

Оригінал

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Atlantic Council. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Переклад NV