Я недавно встиг написати, що встановлення пам'ятника Івану Грозному в Орлі — безумовно, знакова подія. Тепер додам — як і очікуване відкриття пам'ятника київському князю Володимиру Першохрестителю в Москві, перед парадним в'їздом в Кремль через Боровицькі ворота.
Хоча дві ці фігури розділені багатьма століттями, майже одночасна поява пам'ятників обом – не випадковий збіг.
Пам'ятники ж ставлять не тим, хто на них зображений. Набагато частіше монумент споруджують для того, щоб прославити епоху, коли це сталося – або того володаря, який перейнявся встановлення пам'ятника. Як правило, для зміцнення власної легітимності.
Так імператриця Катерина, прийшовши до влади, поспішила поставити в Петербурзі, на Сенатській площі, «Мідного вершника», щоб навіть сьогодні кожен, читаючи на постаменті слова: «Петру Першому – Катерина Друга», розумів, що в 1762 році на російському престолі запанувала не якась зубожіла штеттинська принцеса Софія Августа Фредеріка, мало не самозванка, яка захопила трон в результаті гвардійського перевороту в палаці, а – пряма спадкоємиця «великих справ Петрових»!
Протистояння, яке путінський режим нав'язав Заходу, неминуче призведе до того, що в США з'явиться Рейган 2.0, а в Європі – Тетчер 2.0
На щастя, масштаб особистості й талантів Катерини, як виявилося, цілком тому відповідав.
Велике питання, чи є така ж відповідність між масштабом особистості й талантами сьогоднішнього російського правителя – і тих історичних персон, кому при ньому ставлять пам'ятники. Наприклад, Столипіну або Олександру I. Так і кортить згадати Пушкіна, уривок з так і недорозшифрованої 10-ї глави «Євгенія Онєгіна»:
Властитель слабый и лукавый,
Плешивый щеголь, враг труда,
Нечаянно пригретый славой,
Над нами властвовал тогда…
Втім, заради справедливості, у Пушкіна були й інші, більш поблажливі рядки про Олександра I у вірші «19 жовтня», на день Царськосельського Ліцею:
Полней, полней! И, сердцем возгоря,
Опять до дна, до капли выпивайте!
Но за кого? О други, угадайте…
Ура, наш царь! Так! выпьем за царя.
Он человек! Им властвует мгновенье.
Он раб молвы, сомнений и страстей;
Простим ему неправое гоненье:
Он взял Париж, он основал лицей!
Залишимо широкий жест пушкінської великодушності на совісті поета, що давно пішов з життя. Погодимося тільки, що Царськосельський ліцей і справді виявився віртуальним пам'ятником «слабкому і лукавому володарю», який починав з разом зі Сперанським – з намірів провести широкі реформи, дати Росії конституцію, а закінчив аракчеєвщиною.
Феномен віртуального пам'ятника – не з бронзи або мармуру, а, наприклад, на папері або на кіноплівці, проявлявся в історії Росії неодноразово. Найсвіжіший приклад – фільм «Брат-2», який став пам'ятником тектонічним змінам у суспільній свідомості Росії на рубежі століть.
А за півстоліття до цього інший фільм великого режисера Сергія Ейзенштейна «Іван Грозний» — теж став віртуальним монументом зовсім іншій людині. Він був знятий за найвищим кремлівським замовленням, перша серія вийшла на екран, коли ще йшла війна, на початку 1945.
В Івані Грозному, що бере Казань, вбачався майбутній переможець у тій війні: Сталін, що штурмує Берлін.
Друга серія, де Ейзенштейн зобразив Грозного таким, яким він був насправді – жорстокий, злий, мстивий, схильний до кпинів, юродства і навіть божевілля — недарма була вщент розкритикована Сталіним і фактично заборонена.
Найімовірніше, старіючий генералісимус зрозумів, що в образі царя, що змінився, Ейзенштейн зобразив його самого.
В Івані Грозному, пам'ятник якому встановлено в Орлі, звичайно ж, вбачаються ті ж самі риси, цілком притаманні й нинішньому господареві Кремля.
Можливо, тому сьогодні встановлення пам'ятника Грозному спішно зведено до події обласного значення, а державне телебачення не намагається тупо й прямолінійно прославляти Івана Грозного?
Адже могли схаменутися і в останній момент – а чи не перегнули? Не дай Боже, тінь від похмурої фігури жорстокого царя впаде на світлий образ нинішнього правителя? Втім, все одно вже падає.
Вправи з історією – улюблена забава російських вождів і їх ідеологічної обслуги. Історію намагаються звести до непорушного канону, по суті, відмовляючи їй у праві бути наукою. Мовляв, не смій переглядати непорушні простори, уявлення про минуле (про другу світову війну, наприклад, або про відносини Сталіна з Гітлером в кінці 1930-х), які б архіви і документи, які раніше вважалися цілком таємними, не були розсекречені, які б документи, що вважалися безнадійно втраченими, не знаходилися, які б очевидці подій, що мовчали десятиліттями, не заговорили б. Канон, і все тут. Хоча б одну сходинку зміни – буде єресь.
Але при цьому — запросто піддавай історію абсолютно антинауковій ревізії, в черговий раз звеличуючи царя, який завів Росію у глухий кут, довів її до Великої Смути, привів до жорстоких поразок у війнах із сусідами, позбавив виходу до північних морів, через що потім бідоласі Петру довелося заново прорубувати давно прорубане вікно в Європу.
А можна історію й викрасти. Як викрадають автомобіль. Присвоїти і користуватися. Взяти й поставити пам'ятник князю Володимиру в центрі Москви.
І тут справа не в тому, гарний чи поганий був древній князь, який за легендою, вибираючи між трьома монотеїстичними релігіями і всерйоз розмірковуючи, чи не запровадити на Русі магометанство, все ж відкинув цю плідну ідею через відповідну заборону на вживання креплених і міцних спиртних напоїв: «Веселие Руси есть пити».
Та хай хоч у кожному місті РФ поставили б пам'ятник князю, який все-таки навернув Русь до християнства. Тим більше, що розмови про те, що вибір князя між православ'ям і католицизмом на користь православ'я був трагічною помилкою, яка розділила Росію і Захід, м'яко кажучи, не зовсім коректні – «велика схизма» сталася через півтора з гаком століття після хрещення Русі.
Але справа в іншому: очевидно, що пам'ятник князю Володимиру, закладений перед парадним в'їздом до Кремля, кажучи словами того ж Пушкіна, «на зло державному сусідові». Щоб звідти погрожувати йому: гей, ви, там, браття-українці, ви хочете сказати, що Русь пішла з Києва, де князь Володимир з хрестом стоїть на дніпровській кручі?! А ось дусту вам – він у нас в центрі Москви стоїть – ось звідси і пішла руська земля!
Втім, є й інша версія: ідея поставити пам'ятник князю Володимиру, можливо, народилася навесні 2014 року, коли після анексії Криму Путін заговорив про «стародавню Корсунь», про сакральне значення півострова для російського народу, який можна порівняти зі значенням Храмової гори в Єрусалимі для народу єврейського; коли в Кремлі почалася ейфорія від передчуття того, як вся «Новоросія» ось-ось впаде до ніг сьогоднішнього московського князя.
І ось тут був дуже вдалий час поставити в центрі Москви пам'ятник першохрестителю Русі – тобто заочно, віртуально – Володимиру Путіну.
Але проблема в тому, що технологічно це справа не швидка.
Чубайс і «Роснано» ще не навчилися миттєво виготовляти подібні монументи на 3D-принтерах, так що проектувати пам'ятник довелося по-старому. Поки йшли суперечки, чи можна його піднести над Москвою, на самому краю Воробйових гір, вище університетської висотки, поки змирилися з висновком експертів, що подібне будівництво може призвести до трагедії, коли вся ця конструкція гепнется з тієї самої висоти прямо в Москву-ріку, поки шукали нове місце, знову проектували, затверджували, висікали, відливали – минуло стільки часу, що не тільки «проект Новоросія» виявився мертвонародженим, але й виникло ясне відчуття, що путінський режим, при всьому його показному мачизмі, потихеньку починає старіти.
Як це було й після війни, в кінці 40-х – на початку 50-х. І це, поклавши руку на серце, вселяє мені стриманий оптимізм. Можна сказати, є така прикмета на Русі: якщо починають в черговий раз звеличувати Івана Грозного і робити інші різні речі, значить, у режиму скоро почнуться великі проблеми.
Історія повторюється. Тоді, наприкінці 40-х – на початку 50-х воювали з безрідними космополітами. Сьогодні воюють з «націонал-зрадниками», «п'ятою колоною». Тоді викривали «низькопоклонство перед Заходом», боролися «за російську першість». У мене в батьківській бібліотеці залишилася видана в той славний період книга, яка так і називається: «Розповіді про російську першість» — з неї випливало, що і перші парові двигуни, і перші літаки, і перші електричні лампочки, і перше радіо і маса інших речей першими з'явилися в Росії, а Едісон, Марконі, брати Райт, Уатт та інші великі вчені та винахідники – просто дрібні шахраї і плагіатори. Боротьба ця увійшла в історію під отруйним слоганом, придуманим якимось безстрашним дотепником: «Росія — батьківщина слонів».
Інший анекдот звучав приблизно так: «І всіх вас, зрадників, наскрізь бачу, – сказав Іван Грозний. – Це, до речі, вам, німці, щодо Рентгена!».
Ми, слава Богу, першість Рентгена не заперечуємо, але ми захоплені імпортозаміщенням, витрачаємо шалені гроші на нікому не відомі й невидимі нанотехнології, будуємо Сколково, тягнемо трубопроводи, що ведуть в нікуди, в прямому і переносному сенсі слова, інші наддорогі і досить безглузді. Цікаво, чи скоро візьмуться за товсті журнали, сумбур замість музики, неправильне кіно або генетику з кібернетикою?
Паралелі з часом старіючого Сталіна після війни викликає у мене і кремлівська кадрова політика. Знову, як тоді, вождь починає рухати фігури на кремлівській шахівниці: Молотова — на Вишинського, Берію — на Меркулова, Меркулова на Абакумова, Абакумова на Ігнатьєва, Хрущова на Кагановича і назад.
Тепер спікера Держдуми посилають в розвідку, колишнього начальника розвідки – до РЗД (але це місце прокляте, як раніше — міністерство сільського господарства, один колишній розвідник на шпалах і рейках вже погорів, колишній директор СЗР, здається, розумно вирішив піти на відпочинок). Начальника протоколу ставлять головою адміністрації. Главу адміністрації — головним у справах звірів і птахів. Начальника над усією внутрішньою політикою відправляють керувати парламентом, а на його місце призначають колишнього прем'єр-міністра, постарілого «кіндер-сюрприза», що тихо просидів в «Росатомі» в очікуванні свого зоряного часу майже двадцять років. Хоч смійся, хоч плач. Кадрова фантасмагорія якась.
Повоєнний сталінський час був, звичайно, жорсткішим. Але і зараз когось звільнили, а когось – і посадили. Не виключено, що загрожують їм, як настанови, «терміни величезні». Не буду перераховувати всіх звільнених і всіх заарештованих губернаторів і силовиків. Цікаво тільки, чи скоро з’явиться нова «Ленінградська справа» за версією 2.0?
А там і до «справи лікарів» за тією ж версією недалеко.
А ось у зовнішній політиці, боюся, речі можуть статися й серйозніші.
Рік тому Путін з трибуни ООН закликав Захід відродити «антигітлерівську коаліцію» – розміняти підтримку Заходом України на співпрацю з Росією в боротьбі з ІДІЛ. Тільки віри йому до того моменту вже не було ніякої. А тепер ще й з'ясувалося, що замість того, щоб дійсно досягти глобальної, амбітної, історичної мети – захистити європейську цивілізацію, Путін спробував банально продемонструвати свою дворову, пацанську крутизну: мовляв, своїх не здаємо, і Асада теж не здамо!
Тут, знаєте, доречно згадати, що сталося з антигітлерівською коаліцією незабаром після того, як влітку 45-го головна мета була досягнута, і Гітлер був переможений. З «великої трійки», що позувала для історичних знімків в Тегерані та Ялті, не залишилося майже нікого: помер Рузвельт, програв на виборах і пішов в опозицію Черчілль. Залишився один Сталін, який відчув себе найголовнішим у новому розкладі сил.
До речі, розумник-Черчілль раніше за інших зрозумів, куди діло котиться – першим заговорив про «залізну завісу», яка опускається на Європу від Балтики до Адріатики. Про те, що вчорашні союзники у спільній боротьбі проти Гітлера ось-ось стануть смертельно небезпечними супротивниками.
До решти Заходу набагато повільніше доходило, що відбувається насправді. Знадобилася блокада Західного Берліна, що тривала майже рік. Знадобилося, щоб в країнах центральної і східної Європи, які опинилися в радянській зоні впливу, один за одним почали встановлюватися прокремлівські комуністичні режими. Десь – однопартійні, десь – псевдобагатопартійні.
До початку 1949 року до ніг Сталіна остаточно впали Болгарія, Польща, Румунія, Чехословаччина, Угорщина.
Щоб такими не стали Франція, Італія, Західна Німеччина, – зрозуміли, нарешті, західні країни, – потрібно терміново робити щось екстраординарне, щось дуже серйозне. І тоді з'явилося НАТО.
І не те, щоб Сталін тоді був геополітичним слабаком – і атомну зброю створив набагато раніше, ніж передбачали на Заході, і комуністам в Китаї допоміг взяти владу, і в Кореї фактично розв'язав війну і півкраїни повів, знову-таки, у радянську зону впливу, і багато ще чого зробив.
Проте, спроби занадто сильно закрутити гайки зовнішньої та внутрішньої політик в останні роки життя Сталіна призвели до того, що зірвало різьбу. Від прославлення генералісимуса в образі Івана Грозного до безславної кончини в калюжі власної сечі на підлозі «ближньої дачі» — можливо, не без участі найближчих сподвижників, хоча б участі методом бездіяльності – пролягла дуже коротка дистанція.
Внутрішньополітичні метання і зовнішньополітична бравада Путіна теж, я думаю, нічим хорошим для нього не закінчаться. Звичайно, у нього, на відміну від Йосипа Віссаріоновича, зі здоров'ям начебто все в порядку. Втім, правду ж нам все одно ніколи не скажуть. Та це й не важливо.
Важливо інше: нове протистояння, яке путінський режим нав'язав Заходу, неминуче призведе до того, що в США з'явиться Рейган 2.0, а в Європі – Тетчер 2.0.
За всієї моєї поваги до російської опозиції, думаю, саме нові Рейган і Тетчер розберуться з путінським режимом. Саме вони, як колись Рональд Рейган назвав СРСР «імперією зла», а комунізм – випадковою, тупиковою гілкою в розвитку людської цивілізації, знову візьмуть на себе відповідальність дієво протистояти намаганням Кремля підірвати основи західної цивілізації. І тоді йому кінець. Тільки слово тут, насправді, треба б ужити інше. Гарне, російське, міцне. Яке має властивість підкрадатися непомітно, але від цього має особливо руйнівний ефект. Чи скоро? Не знаю.
Але лише в черговий раз повторю: навесні 1985 року, коли помер Черненко і до влади прийшов Горбачов, в СРСР все було не так вже й погано. І вже ніхто, навіть покійний Єгор Гайдар, що у своїй «Загибелі імперії» заднім числом дуже переконливо пояснив, чому розвалився Радянський Союз, насправді не уявляли, що станеться все це за якихось шість з половиною років. І навіть коли впала Берлінська стіна, і навіть коли припинив існування східноєвропейський табір, і навіть коли в серпні 1991 року провалився путч ДКНС, багато хто ніяк не міг повірити, що термін існування режиму відміряно, і давно запущено зворотний відлік.
Думаю, запущений він вже і зараз.
Текст публікується з дозволу автора.
Більше точок зору тут