Привіт, Україно!
Ну, як тобі з нами? Тобі, зраненій, втомленій, виснаженій? Тобі, яка віками спостерігає за своїми нерозумними дітьми, сподіваючись, що хоч колись вони виростуть і зможуть тебе відстояти і захистити.
Як тобі з нами, чиї предки слухняно ставали гноєм під ногами поколінь, щоб ти хоча б вижила?
Як тобі з нами, чиї мужчини і жінки знову, як і колись, лягають в твою землю, щоб ти лише була?
Як тобі з нами, такими?
Ми топчемося віками – і відчайдушно хочемо кращого життя. Аби було безпечно. Заможно. Справедливо. Чесно.
Ми навіть працюємо над цим. Іноді. Не завжди. Частіше ходимо по колу. І задаємо одне одному вічні питання. Ну коли все зміниться? Скільки ще чекати? Коли все буде по-іншому, краще?
Це питання у порожнечу. Бо ми знаємо на них відповіді, та боїмось промовити їх уголос. А ще ми сваримося і з’ясовуємо стосунки. О, це ми вміємо робити найкраще! На це у нас завжди є енергія, час і натхнення.
Але найкраще у нас виходить одне – знищення. Пам’яті. Мрії. Себе.
Знаєш, Україно, ми втрачаємо любов і накопичуємо злість. Злість допомагає перемагати ворогів. Але відсутність любові робить нас беззахисними і слабкими. Коли закінчується злість, серце залишається порожнім.
І ще, Україно, ми завжди стоїмо перед вибором поганого і ще гіршого. Як у нас так виходить? Ми віками вибираємо не кращих серед нас, а тих, хто вміє найголосніше кричати. Звертати на себе увагу. Бігти вперед, витоптуючи все навкруги.
А ти, Україно, обіймаючи кожного і кожну з нас, прощаєш нам нашу недолугість, непослідовність, роздратованість, брехню, боягузтво.
І знову даєш нам шанс. Шанс бути вільними, сильними, незалежними, розумними – справжніми.
Ти думаєш, у нас вийде?
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь
до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени