«Ви, мабуть, нас ненавидите?» Як за кордоном поводяться росіяни, коли бачать українців — NV розпитав співгромадян після їх відпустки
Події19 серпня, 07:04
В Україні продовжує зростати попит на закордонний відпочинок під час війни, поступово відновлюючись до показників, які були до повномасштабного вторгнення РФ.
Наприклад, із квітня, коли стартував літній сезон для індустрії туризму, і станом на 12 серпня один із найбільших туроператорів країни Join UP! Україна відправив на відпочинок 236 тис. туристів. Минулого року за той же період цей показник був 139 тис. українців, тобто цьогоріч зростання 70%. Такою статистикою з NV поділились у компанії.
«Топовими літніми напрямками залишаються Туреччина, Єгипет, далі йдуть Греція, Болгарія та Чорногорія і решта країн», — каже Ірина Мосулезна, керівна директорка Join UP! Україна.
І одним із найпопулярніших запитів у співвітчизників, коли вони купують закордонні тури, є низька ймовірність зустрітися на відпочинку з громадянами країни-агресорки. Саме тому українці дедалі частіше їдуть на відпочинок до Європи, бо там росіяни відпочивають рідше. Однак подекуди зустрічі з ними і там не уникнути.
Про досвід таких зустрічей NV розпитав українців, які впродовж останнього року побували за кордоном.
Передплатіть, щоб прочитати повністю
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
34-річна Ганна Піонтковська з Житомирської області у вересні минулого року відпочивала недалеко від Аланії в Туреччині. Готель не був перенасичений росіянами, бо то не велике містечко, але зустрічі з ними уникнути не вдалося, розповідає вона. «Одного вечора за вечерею пані років 40−45 за сусіднім столиком, вочевидь, почувши нас, запитала, звідки ми, — розповідає Піонтковська. — Ми гордо відповіли: «українці».
Пані встала, стало зрозуміло, що вона, м’яко кажучи, нетвереза, продовжує українка. «Я сиділа спиною до їхнього столу. Аж тут відчула, що ця пані мене обіймає, промовляючи: „Вы же знаете, что мы вас любим, вы же знаете, что мы не хотели этой войны“. І повторила так разів зо три зі сльозами на очах», — згадує Піонтковська.
Інші люди за столиком росіянки, за словами українки, сиділи з кам’яними обличчями і продовжували їсти й пити. «А ми закінчили свою вечерю одразу як я виплуталася з її обіймів», — говорить вона.
Інша українка на імʼя Марина (вирішила не називати своє прізвище пресі) вирушила у відпустку з мамою і з дітьми. Відпочивали жінки у Кемері (Туреччина), і там було багато і росіян, і українців.
«Наша сім'я принципово розмовляла українською, і я хотіла, щоб вони [росіяни, які теж були в готелі] знали, що ми саме з України, — зазначає співрозмовниця NV. — Вони це чули, я навіть іноді помічала, що у них, як кажуть, „око сіпається“, але нам ніхто нічого не казав, ні косо не глянули, ні провокацій з їхнього боку ми не відчули».
«Якось ми спілкувалися біля моря із сестрою чоловіка, а тоді саме були обстріли і дуже сильно били по Києву, — продовжує Марина. — І вони [росіяни] ніби спеціально плавали біля нас, щоб почути нашу розмову. Не знаю, чи для того, щоб скласти якісь пазли у своїй голові, чи просто, щоб почути інформацію від нас. Але їм було цікаво слухати. Нічого не питали і не чіпали нас, та й бачили, на яких емоціях я це розповідаю. Ми говорили про те, хто це робить, і я не соромилась емоцій».
Також українка згадує і неприємний випадок, що трапився з нею на відпочинку: «Ми на пірс прийшли вранці, там лежав росіянин, чоловік років 50 з жінкою. Вони почули нашу мову, і він спеціально включив російську музику і лежав посміхався. Ми попливли собі далі, нам було просто гидко».
54-річна Анжела Величко, менеджерка одного з українських веб-порталів, у травні поїхала з подругами до Франції. Там вони відвідали Національний музей мистецтв д’Орсе, побували у Луврі, а також поїхали у Сад Етрета. Загалом, подруги всюди чули громадян країни-агресорки. За спостереженнями українки, росіяни часто досить галасливі, тому їх чути відразу.
«Але ті росіяни, яких ми зустрічали (а в екскурсійних місцях Франції їх немало) вели себе максимально тихо, — продовжує Величко. — Особливо коли чули українську мову або бачили вишиванку (я завжди беру в Європу вишиванку, люблю, коли бачать, що я з України)».
31-річна Світлана Тищенко, експертка з меблевої фурнітури у великій столичній компанії з продажу меблевих комплектуючих, на початку серпня вирушила з подругою до Туреччини на курорт Бельдібі. У готелі, який обрали дівчата, було досить велелюдно.
«У якийсь із днів, коли ми прийшли на обід, порожніх столів не було, а біля одного стояла жінка років 50 і, швидше за все, чекала ще когось, — згадує Тищенко. — Я підійшла до неї, ще не знаючи, хто вона і з якої країни».
Українка запитала в жінки українською, чи не заперечує вона, як до неї приєднаються і займуть вільні місця за її столиком, та не зрозуміла, і Тищенко пояснила їй своє прохання жестами. Жінка кивнула.
«Якоїсь миті моя подруга кудись відійшла, і ми лишилися вдвох, — продовжує співрозмовниця NV. — Вона спитала, звідки ми. Я відповіла, що з України. У цей момент треба було бачити її обличчя. Вона наче перелякалася. І це була ніби суміш із почуттями сорому і незручності».
«І от вона таким поглядом на мене подивилась, охнула, а потім промовила: „Ви, мабуть, нас ненавидите?“ Максимум, що я змогла відповісти, це було „Ну як вам сказати…“. Після цього вона ще сказала, що думала, що ми з Польщі, але на цьому наше спілкування завершилось», — ділиться досвідом українка.
Віталію з Києва цієї весни випало їхати у відрядження до Німеччини з пересадкою у Франції. «У ліфті в Паризькому аеропорту стикнувся з росіянами, — розповідає він. — Вони їхали з якоїсь мандрівки, дуже засмаглі і такі веселі. З купою валіз і торб. Коли мене побачили, я був у футболці з українським малюнками, руки з татуюваннями, червона калина і тому подібне. Вони втиснулися в ліфт, і дружина просила чоловіка швидше виходити, „а то тут как-то нєкамфортна“. Вийшли замість третього на другому поверсі і дуже швидко. Якось я їх злякав».