«Ви, мабуть, нас ненавидите?» Як за кордоном поводяться росіяни, коли бачать українців — NV розпитав співгромадян після їх відпустки

34-річна Ганна Піонтковська з Житомирської області у вересні минулого року відпочивала недалеко від Аланії в Туреччині. Готель не був перенасичений росіянами, бо то не велике містечко, але зустрічі з ними уникнути не вдалося, розповідає вона. «Одного вечора за вечерею пані років 40−45 за сусіднім столиком, вочевидь, почувши нас, запитала, звідки ми, — розповідає Піонтковська. — Ми гордо відповіли: «українці».

Пані встала, стало зрозуміло, що вона, м’яко кажучи, нетвереза, продовжує українка. «Я сиділа спиною до їхнього столу. Аж тут відчула, що ця пані мене обіймає, промовляючи: „Вы же знаете, что мы вас любим, вы же знаете, что мы не хотели этой войны“. І повторила так разів зо три зі сльозами на очах», — згадує Піонтковська.

Інші люди за столиком росіянки, за словами українки, сиділи з кам’яними обличчями і продовжували їсти й пити. «А ми закінчили свою вечерю одразу як я виплуталася з її обіймів», — говорить вона.

Інша українка на імʼя Марина (вирішила не називати своє прізвище пресі) вирушила у відпустку з мамою і з дітьми. Відпочивали жінки у Кемері (Туреччина), і там було багато і росіян, і українців.

«Наша сім'я принципово розмовляла українською, і я хотіла, щоб вони [росіяни, які теж були в готелі] знали, що ми саме з України, — зазначає співрозмовниця NV. — Вони це чули, я навіть іноді помічала, що у них, як кажуть, „око сіпається“, але нам ніхто нічого не казав, ні косо не глянули, ні провокацій з їхнього боку ми не відчули».

«Якось ми спілкувалися біля моря із сестрою чоловіка, а тоді саме були обстріли і дуже сильно били по Києву, — продовжує Марина. — І вони [росіяни] ніби спеціально плавали біля нас, щоб почути нашу розмову. Не знаю, чи для того, щоб скласти якісь пазли у своїй голові, чи просто, щоб почути інформацію від нас. Але їм було цікаво слухати. Нічого не питали і не чіпали нас, та й бачили, на яких емоціях я це розповідаю. Ми говорили про те, хто це робить, і я не соромилась емоцій».

Також українка згадує і неприємний випадок, що трапився з нею на відпочинку: «Ми на пірс прийшли вранці, там лежав росіянин, чоловік років 50 з жінкою. Вони почули нашу мову, і він спеціально включив російську музику і лежав посміхався. Ми попливли собі далі, нам було просто гидко».

54-річна Анжела Величко, менеджерка одного з українських веб-порталів, у травні поїхала з подругами до Франції. Там вони відвідали Національний музей мистецтв д’Орсе, побували у Луврі, а також поїхали у Сад Етрета. Загалом, подруги всюди чули громадян країни-агресорки. За спостереженнями українки, росіяни часто досить галасливі, тому їх чути відразу.

«Але ті росіяни, яких ми зустрічали (а в екскурсійних місцях Франції їх немало) вели себе максимально тихо, — продовжує Величко. — Особливо коли чули українську мову або бачили вишиванку (я завжди беру в Європу вишиванку, люблю, коли бачать, що я з України)».

31-річна Світлана Тищенко, експертка з меблевої фурнітури у великій столичній компанії з продажу меблевих комплектуючих, на початку серпня вирушила з подругою до ⁠Туреччини на курорт Бельдібі. У готелі, який обрали дівчата, було досить велелюдно.

«У якийсь із днів, коли ми прийшли на обід, порожніх столів не було, а біля одного стояла жінка років 50 і, швидше за все, чекала ще когось, — згадує Тищенко. — Я підійшла до неї, ще не знаючи, хто вона і з якої країни».

Українка запитала в жінки українською, чи не заперечує вона, як до неї приєднаються і займуть вільні місця за її столиком, та не зрозуміла, і Тищенко пояснила їй своє прохання жестами. Жінка кивнула.

«Якоїсь миті моя подруга кудись відійшла, і ми лишилися вдвох, — продовжує співрозмовниця NV. — Вона спитала, звідки ми. Я відповіла, що з України. У цей момент треба було бачити її обличчя. Вона наче перелякалася. І це була ніби суміш із почуттями сорому і незручності».

«І от вона таким поглядом на мене подивилась, охнула, а потім промовила: „Ви, мабуть, нас ненавидите?“ Максимум, що я змогла відповісти, це було „Ну як вам сказати…“. Після цього вона ще сказала, що думала, що ми з Польщі, але на цьому наше спілкування завершилось», — ділиться досвідом українка.

Віталію з Києва цієї весни випало їхати у відрядження до Німеччини з пересадкою у Франції. «У ліфті в Паризькому аеропорту стикнувся з росіянами, — розповідає він. — Вони їхали з якоїсь мандрівки, дуже засмаглі і такі веселі. З купою валіз і торб. Коли мене побачили, я був у футболці з українським малюнками, руки з татуюваннями, червона калина і тому подібне. Вони втиснулися в ліфт, і дружина просила чоловіка швидше виходити, „а то тут как-то нєкамфортна“. Вийшли замість третього на другому поверсі і дуже швидко. Якось я їх злякав».