Останнім часом в українському політикумі все більше так званих «прагматиків» та «раціоналістів», все частіше лунає відома цитата Бісмарка: «Політика є мистецтвом можливого».
Все це лунає у супроводі двох принципових тез:
1. Україна залишилась на самоті, Захід переслідує власні меркантильні інтереси, забувши про засадничі «принципи демократії».
2. Україна не здатна самотужки чинити опір Росії, тому варто «раціонально» підійти до відносин з нею і будувати «прагматичні» відносини.
Розберімось. Дійсно, останнім часом спостерігається пожвавлення спроб колективного Заходу вибудувати партнерські стосунки з Кремлем, попри наявні агресивні дії РФ в Україні. Та, по-перше, це вже далеко не перші (і не останні) спроби: згадаймо Молдову та Грузію. Захід був настільки обурений агресивними діями Росії, що спромігся…висловити глибоке занепокоєння.
Якщо на початковому етапі в 2014—2015 роках на Заході дійсно вважали «страшною небесною карою» запровадження санкцій проти Росії, то вже з 2016-го фіксуються чисельні порушення тих самих санкцій представниками західного бізнесу (участь в будівництві Керченського мосту, діяльність на території анексованого Криму, участь у схемах закупівлі контрабандного вугілля з окупованого Донбасу, чисельні порушення санкційного режиму в кримських портах тощо).
Яка ж реакція з боку західних інституцій на такі дії з боку власного бізнесу? Вона є! Але настільки формальна, що її практично ігнорують.
Приблизно з 2016-го року Захід починає змінювати свою санкційну риторику з тез про «посилення санкцій» на «необхідність діалогу». З кожним місяцем така «прагматична» риторика стає все більш популярною не тільки в ЄС, але й з боку США. Принциповість Заходу тане перед енергетичною та фінансовою потужністю Росії, якій вдається ефективно маніпулювати протиріччями між Старою Європою та США
Попри «прагматичні» настрої Захід все ще вимушений (і саме так) зберігати зовнішню принциповість щодо відвертого агресора. Хоча вже в повітрі вітають тези про те, що, можливо, Крим — це «історично російська територія», а події на Донбасі - «громадянський конфлікт», та і МН-17, можливо, збили не росіяни. А якщо і росіяни, то лише тому, що українці «не закрили повітряний простір».
І ось на такому складному для України фоні з’являється президент-миротворець. Президент країни-жертви, який одразу починає розповідати про «необхідність діалогу», «встановлення миру», про «просто перестать стрелять». Підкреслюю, не про повернення окупованих територій, не про поновлення державного суверенітету, не про посилення світових санкцій проти агресора, а «перестать стрелять». Зрозуміло, що від такого «миротворця» Захід буде у захваті! Дійсно, треба домовитись з Путіним, аби він «просто перестал стрелять» і геть санкції, бізнесові втрати. Хай живе прагматизм!
Таку ж «раціональну» позицію підхоплює спочатку хор «медведчуків» (дешевий газ, прямі переговори, транзит газу), потім — купа «експертів», зараз — Коломойський. Одні розповідають про «братні народи», другі - про «економічні втрати», треті - «сам на сам Україна не здатна чинити опір».
Аргументів багато, проте фінал у всіх один — «нам потрібен мир!». Підкреслюю: не перемога, а мир.
Чи розуміють ініціатори «замороження конфлікту», що максимум через шість місяців після реалізації такого сценарію з Росії будуть зняті всі санкції (навіть формально, адже «мир настав і конфлікт вичерпано»)? Чи розуміють вони, що через три місяці «зелені голуби миру» почнуть «поновлювати економічні відносини з Донбасом»? Не певен. Припускаю, що частина наших «морозильників» щиро вірить в те, що варто «накопичити сил, а вже тоді…». Наївні.
Невже комусь не зрозуміло, що ті ресурси, які Росія вивільнить одразу після «замороження», миттєво будуть направлені не на розвиток РФ, а посилення підтримки проросійських партій та організацій всередині самої України та на дестабілізацію ситуації в нашій країні? Невже хтось вірить в те, що Росію цікавить шматочок Донбасу?
Наш президент знищив у інформаційному просторі такі слова, як «перемога», «покарання агресора», «посилення світового тиску». Як помиляюсь, то дайте приклад.
Всі ці «мирні ініціативи» направлені лише на одне — припинення супротиву агресору.
Як можна вимагати посилення санкцій, відкриваючи для агресора власний ринок електроенергії? Як можна добиватись перемоги, відводячи власні збройні сили? Як можна карати агресора, вистрибуючи з власних штанів заради зустрічі з ним? Ніяк!
Чи можна продовжувати боротьбу і посилювати тиск на вбивцю? Так, можна! Власним прикладом, в першу чергу.
Власним прикладом демонструвати «раціональному» Заходу рішучість і непохитність. Власним приладом демонструвати принциповість і стійкість. Власним прикладом демонструючи прагнення до кінцевої мети — перемоги.
Знаю, зараз поллється «зелена ріка» про попередників. Аби тролі не витрачали власні ресурси, відразу відповім: так, у попередників було чимало помилок. Була і корупція, і бізнесові відносини в Росією. Так, усе це було, і така безпринципна поведінка ніяк не наближала нас до перемоги.
Та чи є це виправданням для нової влади? Ні, й не може бути.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ