Вражаюча перемога Володимира Зеленського у першому турі президентських виборів 31 березня породила би спалахи масової паніки у будь-якій європейській країні. Прочитавши новину про те, що комік готується зайняти головну посаду в країні та взяти на себе відповідальність за поточну війну з Росією, багато людей почали би пакувати свої валізи, запасатись консервами та готуватись до катастрофи.
Та в Україні мало що вказувало на це в перші дні квітня, коли вляглась курява після тріумфу Зеленського. Більшість українців просто здвинули плечима та продовжили жити своїм життям, хіба що зупинились пліткувати про недавній політичний цирк, насолоджуючись чудовою весняною погодою. Насправді, українська національна валюта навіть дещо посилилась супроти долара. Українці вкотре нагадали: коли мова заходить про подолання кризи, вони – безсумнівні світові чемпіони.
Правда в тому, що в той час як новини про підйом Зеленського перехопили подих у міжнародних медіа, в ширшому українському контексті цьому не надали надто великого значення. Для країни, яка пройшла крізь десятиліття хронічної політичної нестабільності, а на довершення цьому дві пострадянські революції та нинішню п’ятирічну війну з глобальною суперсилою, обрати президентом коміка навряд чи означає кінець світу. Щоправда, багато українців також переконані в тому, що підйом Зеленського – це велика і несвоєчасна гра, та мало хто з них сумнівається в тому, що Україна виживе. Зрештою, Україна завжди виживає.
Здатність відновлюватись після національних криз закладена в ДНК України. Ця характеристика подається ще з перших рядків національного гімну країни і залишається сьогодні такою ж помітною, як і на початку 1860-х, коли ця натхненна поезія вперше була обнародувана. Пострадянські муки України – це дрібниці в порівнянні з апокаліптичними подіями ХХ століття, коли країна зіштовхнулась з геноцидними утисками з обох сторін, опинившись в епіцентрі цілої тоталітарної епохи. Якщо Гітлеру й Сталіну не вдалось вгамувати українську мрію про власну державність, недосвідчені політичні авантюристи на кшталт Зеленського і тоталітарні діяння Володимира Путіна мають порівняно мало шансів.
Вміння України давати собі раду з кризами є абсолютно небажаним, у разі необхідності, атрибутом. Ці вміння є продуктом трагічної історії, яка підживлювала розділення та дисфункцію, водночас залякуючи і травмуючи націю так, що на її одужання ще підуть десятиліття. Тим не менш, кожен, хто бажає зрозуміти сьогоднішню Україну, мусить брати до уваги цей унікальний запас стійкості. Для міжнародних оглядачів країна може часто здаватись безнадійно хаотичною. І насправді іноземним політикам, журналістам й інвесторам, що спостерігають ззовні, можна пробачити їхні припущення про те, що всі ці протиріччя багато в чому грають проти України. Такі негативні припущення не дивують, але дечого і не враховують. Насправді сучасна Україна набуває значення лише тоді, коли розглядати її в контексті майже немислимої сили духу, що її демонструють наступні покоління українців. Для української нації історія була суцільним стрес-тестом.
На перший погляд, тривале виживання цієї країни може здаватись дивовижним, але, можливо, немає чого насправді й очікувати на менше.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Пітера Дікінсона. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени