Спікер нижньої палати російського парламенту затаврував Україну за утиски малих народів за допомогою української мови. Позиція, як для росіян, не є новою: ще за радянських часів їх міцно привчили, що українською мовою можуть розмовляти тільки націоналісти, а для всіх інтернаціоналістів українська мова ненависна й огидна. Уже тепер росіяни нерідко прямо висловлюють те, що радянська пропаганда не наважувалася говорити відкритим текстом: мовляв, українська мова — сама по собі націоналістична як така. І якщо українець спілкується по-українськи — це націоналізм, це погано. Нормально — це коли українець розмовляє російською.
Все, про загальновідоме більше не будемо. Але в філіпиці російського спікера є два цікавих моменти, на які й хотілося б звернути увагу.
Перший момент. Ось на цьому і ловляться шпигуни. На дрібницях. На тому, що начебто все правильно, ніяких помилок — а так не говорять. Ось бачите ви в інтернеті щось суперпатріотичне, але провокаційне по суті. Нацистське. І вже вважаєте, що якийсь ідіот написав. Як раптом бачите, що як синонім до слова «Україна» вжито «ненька». Або нНезалежна». Або «суверенна». Нехай навіть по-українськи. Саме по собі як назва. Або нехай навіть як визначення до слова «Україна», але весь час і недоречно, без почуття міри. І все — ви відразу ж розумієте, звідки вуха стирчать. Тому що в Україні так не кажуть, і в українських ЗМІ зокрема. А ось в російських — хоч греблю гати.
Щось подібне сталося і з Володіним. У прийнятому в Україні політичному лексиконі немає поняття «малі народи». Мовні меншини є, а ось «малих народів» геть немає. Вибудовувати людей по ранжиру залежно від їх етнічного походження — це суто російська звичка.
А термін «малі народи» співгромадяни Володіна зазвичай вживають у цілком певному контексті. У тому контексті, що нібито саме «малі народи» — то один, то інший завдають шкоди росіянам і ніяк не дають Росії «встати з колін». Хто ще згадує горбачовський «сухий закон», той пам'ятає. Тоді, в епоху стрімко розвинутого плюралізму, з'явилося безліч публікацій російських суперпатріотів, які писали: це, мовляв, «малий народ» свідомо споює расєюшку. Який «малий народ»? Ні, зовсім не той, про який ви подумали, а молдавани. Логіка була залізною: молдавани бодай не достеменно вирощують виноград і роблять з нього вино — навіщо? Тільки щоб Росію споювати, адже більшо нема для чого...
Дуже схожа логіка і в пана Володіна: ну навіщо Україні українська мова, крім для того, щоб над росіянами знущатися? Бо наче більше нема для чого!
А назвавши громадян України російського, польського та угорського походження «малими народами», Володін і не помітив, що проговорився: він призначив їх на роль шкідників і диверсантів і очікує, що вони цю роль гратимуть. Повторюся: традиційний сенс поняття «малий народ» в Росії полягає саме в цьому.
Ну, а було б таки добре, якби Володін ще й розповів, скільки відсотків марійців в Росії знають марійський мову, скільки відсотків мордовців — бодай одну з двох мордовських, скільки відсотків чувашів — чуваську, скільки відсотків якутів — якутську. А якщо мало відсотків, то чи не надмірне насаджування російської мови витіснило зазначені мови з ужитку. Ще б згадав про смітинці в чужому оці і колоду у власній оселі.
І другий момент. Російська пропаганда попрацювала на славу. І тепер навіть від багатьох російськомовних українців — не кажучи вже про росіян, навіть тих, що співчувають Україні, — можна почути: Україна, мовляв, перегинає палицю — нехай усі спілкуються тією мовою, якою їм зручно.
Ті, хто так каже, навіть не усвідомлюють: вони озвучують симулякр, тобто словесну конструкцію, яка не має сенсу в реальності.
Тому що добре: якою зручно, домовилися. Ось приходите ви до чиновника (лікаря, касирки в супермаркеті, поліцейського). Хочете говорити з ними тією мовою, якою обом зручніше — і тут виявляється, що вам зручніше говорити українською, а чиновнику (поліцейському, лікарю, касирці) — російською. І що далі?
Вгадайте з одного разу, якою мовою насправді буде відбуватися ваше спілкування, і кому з вас доведеться поступитися?
Тому що навіть якщо ваш візаві захоче вам поступитися, він вас просто не зрозуміє. Або — що ще у сто крат гірше — зрозуміє неправильно: як і між будь-якими спорідненими, але різними мовами, між українським і російським — величезний масив так званих помилкових друзів перекладача. Добре пам'ятаю, як багато років тому без якихось натяків подарував донецькій знайомій екземпляр журналу «Сучасність». Вона навіть лицем змінилася: «Какое бандитское название — „Соучастие“!» А київський російськомовний редактор двомовного видання вперто викреслює з тексту слово «позірно»: вважав його образливим, і йому так і не вдалося пояснити, що це не «ганебно», а лишень «на перший погляд».
Ще більшою мірою це стосується діловодства. Одне неправильно зрозуміле слово в документі — і може статися що завгодно.
В Україні всі або майже всі володіють російською. В Україні далеко не всі знають українську, і чимало хто не хоче її знати: мовляв, нехай кожен розмовляє так, як зручніше. Такою є нинішня мовна ситуація, так історично склалося.
Певна річ, за таких умов вся або майже вся публічна комунікація буде відбуватися тією мовою, яку знають усі. Російською. А українська? А вона виявиться в Україні непотрібною, недостатньою для повноцінної комунікації. «Пісеньку заспівати, гопачок станцювати» — ось це буде і вся її функція. точнісінько так само і сталося в Росії з мовами її автономій, які в цих автономіях мають офіційний статус, нарівні з російською. А фактично жодного «нарівні» і бути не може. До речі, в так званій ДНР українська — одна з двох офіційних мов, а хіба ви не знали? Так, за паперами саме так — ось тільки вийдіть в Донецьку на вулицю і спробуйте нею спілкуватися. Ні, краще не варто цього робити.
Ось саме до такого стану української мови в Україні і прагне Росія. Ось це і є «як кому зручно».
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ