Ми всі хочемо завершення війни. Але навряд чи вона закінчиться для нас із припиненням боїв
Сергій Жадан,
письменник
У госпіталі Кобленця лікуються українські військові. Українців тут стали приймати ще в 2014-му — спочатку поранених із Майдану, потім із війни. Пам'ятаю, як приїхали сюди з музикантами вперше ще восени 14-го під час гастролей Німеччиною. Провідали наших, поговорили, привезли якісь подарунки. Й ось минулого тижня знову опинився у Кобленці. Українці, з якими перетнувся у Кельні, запропонували заїхати. Ми сіли в авто і вирушили туди.
Уже в госпіталі зустріли батюшку і натовп співвітчизників, які блискавично накрили для поранених стіл. Особлива й симпатична українська звичка — у будь-який незрозумілій ситуації влаштовуй вечорниці. Військових тут четверо. Двоє з них у кріслах-візках. Бахіли, захисні накидки. Сліди від опіків на обличчях, у одного рука в гіпсі. Трохи соромляться загальної уваги, але виявляють гостинність — помітно, яка важлива для них присутність земляків, підтримка. Ну і за сигарети кажуть окреме спасибі. Молодший посміюється, постійно щось розповідає, ті, що старші, серйозніші, мовчазніші.
За п'ять років нічого не змінилося — та сама лікарняна стерильність, ті самі втомлені травмовані погляди, слова підтримки і подяки. Головне — не переводити розмову на політику, вона тут недоречна, фальшива. Тому краще про погоду.
Скільки траплялося їх зустрічати — тих, хто пройшов війну. Життя зіштовхує з ними, немов нагадуючи, що з нами відбувається ось уже шість років. Аби не забували. Щоб не посміли забути. Десь посеред вулиці або в компанії, або на літературному вечорі хтось згадує про побратимів, і відразу розумієш: військовий, воював. Тепер живе з цією війною, носить її в собі, немов таємне знання, не розуміючи, як його застосувати у мирному житті.
Як їм тепер бути серед нас? І як нам бути з ними?
Іноді зламаності так багато, що вона помітна, її неможливо приховати. Погляд-спалах, нервові інтонації. І головне — всі розмови про війну. Тільки про неї. Буває навіть, що зовні нічого не читається: спокійний голос, врівноважені рухи. Але розмови. І ось війна проростає з-під цього показного спокою, як трава крізь бетонні плити. Думаєш: скільки ж їм ще нести це в собі? Як їм тепер бути серед нас? І як нам бути з ними?
Не те, щоб я нагадував усім очевидне — про необхідність пам'ятати і підтримувати, помічати і не ігнорувати. Всі дорослі люди, все розуміють: ігнорувати війну — теж свідома позиція, для когось навіть принципова. Радше я вкотре зловив себе на невеселій думці, як багато українців встигло пройти через російсько-українську війну. І війна продовжує пропускати через себе чоловіків і жінок, дорослих і дітей, назавжди змінюючи, форматуючи, ламаючи або намагаючись ламати їх, так до кінця і не відпустивши.
Щоразу боляче чути ці історії, дізнаватися ці голоси. Хоча в більшості випадків їм потрібно саме це — можливість бути почутими, можливість виговоритися, поділитися своїми історіями.
І ще подумалося таке: ось ми всі говоримо про завершення війни. Всі хочуть її закінчення, всі хочуть миру — і військові, і цивільні, незалежно від політики і того, чи стосується їх війна безпосередньо. Оскільки жити у стані війни неприродно. А ми з нею живемо вже шість років. Але знову-таки, навряд чи ця війна закінчиться для нас із припиненням бойових дій. Бо після всіх бойових дій залишаються вони — їх учасники. Залишаються зі своїми розповідями, зі своїми зламами і порізами, зі своєю пам'яттю. Коли війна закінчиться для них? І чи закінчиться взагалі?
Спілкуючись із ветеранами, часто думаю, що вони залишилися там — серед бойових дій. Принаймні якась їх частина звідти вже ніколи не вирветься. І жодна терапія тут, великою мірою, не допоможе.
Нам усім доведеться із цим жити далі. Хтось, переконаний, допомагатиме і підтримуватиме. Хтось, не сумніваюся, вперто дистанціюється від війни. Але так чи інакше війна і далі стосуватиметься всіх. І тих, хто вміє слухати, і тих, хто не вміє. І тих, кому є що сказати, і тих, кому нічого. Проста зрозуміла річ, про яку варто час від часу нагадувати самому собі.