У тіні Суворова

Світова історія знає одного великого полководця на ім'я Олександр — Македонського. Російська і радянська пропаганда розкручували іншого Олександра — Суворова

Олег Шама

К уля — дурна, багнет — молодець. Коли відомий російський полководець генералісимус Олександр Суворов, ще полковником, сформулював цю тезу, він мав на увазі цілком виправданий на той час тактичний принцип бою: куля завжди обмішулиться (не влучить), тоді як багнетом, напевно, можна вбити кілька солдат ворога. Але ще за життя полководця фраза пішла в народ і стала означати безстрашність у бою на межі безглуздя. Мовляв, чого боятися кулі, якщо вона дурна.

Суворову взагалі в цьому сенсі "пощастило" — його ідеї і вчинки дуже часто перекручено тлумачили. А пропагандисти Російської імперії, а потім і Радянського Союзу створили навколо образу рухливого чоловічка з неординарною поведінкою цілу міфологію. Мовляв, це був головний російський стратегічний талант, а також "слуга царю, батько солдатам".

Сучасники оцінювали генералісимуса по-іншому. "Дуже багато хто не тільки з чужинців, а й зі своїх не визнають у ньому великих рис полководця, — сказав у 1809 році про Суворова генерал Іван фон Клуген, який воював під його керівництвом. — З усіх його кампаній не можна витягти жодного правила для тактики і стратегії, і все його мистецтво обмежувалося: "Ура, вперед, на багнети!"

В изнаною заслугою Суворова вважають його операції під час війни з Туреччиною 1787-1791 років, яка остаточно закріпила за Російською імперією північне Причорномор'я від гирла Дністра до Кубані. Суворов брав участь в облозі Очакова, спланував штурм Ізмаїла, здобув перемогу над турками на річці Римник у Румунії. У російській, а потім і в радянській історіографії ці події розглядалися як перші великі прояви військового таланту полководця. Але відбувалися вони на вкрай сприятливому для Росії та Суворова тлі.

З середини XVIII століття почалися довгі сутінки Османської імперії та її уряду — Блискучої Порти. Сучасний британський історик Джон Патрік Бальфур так описує діагноз тодішньої Порти: "На всіх рівнях [держапарату] поширилася очевидна сліпота щодо недоліків або вперте небажання їх помічати. Ці настрої поширювалися вниз по вертикалі, постійно розширюючи сфери корупції, яка розбещувала державу. Вони дійшли і до яничар, ядра турецьких збройних сил".

Росія мало в чому випереджала свого південного сусіда у сенсі технологій. Але Петербург зумів сконцентрувати свої військові уми і сили на давньому прагненні закріпитися на Чорному морі і не пошкодував на війну грошей.

У жовтні 1788-го почалася облога Очакова. Його бомбардування — обстріл із гармат — тривало майже місяць. За даними похідної канцелярії тієї кампанії, тільки 3 листопада було здійснено сто залпів, кожен із них обійшовся скарбниці по 25 руб. А п'ять рублів на той час коштувала тонна жита. Коли 6 грудня росіяни пішли на штурм, фортеця підкорилася за рекордні годину з чвертю.

Невдовзі Суворов отримав наказ вести свої полки в Румунію, залишивши в тилу Ізмаїл. Туди ж ішли основні турецькі сили великого візира Юсуф-паші.

Рух 100-тисячного султанського війська ускладнювався через чималу кількість свити і прислуги, а також величину обозу. Російський історик XIX століття Фрідріх фон Смітт так описує армію османів: "Для перевезення наметів, котлів, кавників і відер 20 яничар мали одного верблюда, кожні 10 яничар також мали в'ючного коня, а кожен татарин міг дозволити стільки коней, скільки хотів, — зазвичай трьох або чотирьох (для вивезення награбованого після бою — НВ)".

9 вересня авангард Юсуф-паші отаборився біля села Тиргу-Кукулі поблизу Римника, але решта війська розтягнулася на понад 21 версту.

Наступного дня, після 70-годинного переходу, до ворога підійшов Суворов із 18-тисячним корпусом. Уже вночі його солдати перейшли Римник, чого турки не чекали. До росіян приєдналися 7 тис. союзників-австрійців принца Кобурзького, і разом вони погнали ворога, передові загони якого почали топтати своїх. Відступаючи, турки втратили навіть більше, ніж у бойовому зіткненні, — 15 тис. вбитими.

Суворов недорахувався всього 560 солдатів. Союзники назвали його Генералом Вперед, і в підручники Римницька битва увійшла як приклад перемоги Суворова над вчетверо більшими силами ворога.

А ле Суворов воював не тільки з регулярними військами. У березні 1794 року спалахнуло антиросійське повстання Тадеуша Костюшко у Варшаві. На той момент Річ Посполита була поділена між Австрією, Пруссією і Росією. Петербургу дісталася більша частина цієї держави разом зі столицею. Тому головною перешкодою у відновленні незалежності поляки бачили росіян.

Для утихомирення повстанців імператриця Катерина II відправила Суворова з 25-тисячним військом. 23 жовтня каральна експедиція вже стояла біля стін Праги — правобережної частини Варшави. Поляки сподівалися на дипломатичний результат конфлікту, тому не евакуювали на лівий берег Вісли навіть дітей. Але майбутній генералісимус одразу наказав штурмувати повстанців, зустрівши спочатку жорстку відсіч. Підлеглий Суворова генерал фон Клуген пізніше згадував: "Один польський дужий монах, увесь облитий кров'ю, схопив, як оберемок, капітана мого батальйону і вирвав у нього зубами частину щоки. Чоловік двадцять ополченців кинулися на нас із сокирами і, доки їх не підняли на багнети, вони порубали багато наших".

Росіяни підпалили Прагу з чотирьох сторін, чого геть не очікували її жителі. Це миттєво внесло сум'яття у передові лави захисників передмістя, і колони Суворова швидко опинилися на його вулицях. "Пронизливий жіночий крик, крики дітей наводили жах на душу, — згадував фон Клуген. - Справедливо кажуть, що пролита людська кров збуджує сп'яніння. Наші солдати в кожній живій істоті оскаженіло бачили губителя наших під час повстання у Варшаві. "Нікому ніякого пардону!" - кричали наші солдати і вбивали всіх, не зважаючи ні на роки, ні на стать..."

Далі переможці повелися по-суворовськи. Фон Клуген розповідав, що перед солдатами регулярно читалися військові правила їх командира, які пізніше склали його книгу Наука перемагати. Одне з них звучало так: "Взяв місто, взяв табір — все твоє!" "Зізнаюся, що я сам тоді не думав, що могло бути інакше! — згадував фон Клуген. — Якби тільки брали пожитки... але тут і життя, і до того ж — честь віддавалася на поталу розлюченого солдата! У російському війську це називалося підняти на царя". Того дня полягли 9 тис. захисників Праги і близько 20 тис. мирних жителів. Суворову доповіли про 1,5 тис. вбитих.

Лівий берег Вісли вжахнувся від скоєного росіянами, і магістрат виніс карателям ключі від Варшави. Суворов висловив радість, що отримав їх не такою дорогою ціною, як ключі від Праги. А від імператриці Катерини приборкувач поляків отримав (крім нагород) величезне багатство: землі і 40 тис. селян у Ковенській губернії - північному регіоні підкореної Речі Посполитої (територія сучасної Литви).

ОСОБИСТА ДУМКА: Василь Суриков. Перехід Суворова через Альпи, 1899 рік. Фінал невдалої швейцарської кампанії російської армії художник зобразив оптимістично

У 1899 році іменитий живописець Василь Суриков створив полотно Перехід Суворова через Альпи. Художник завершив його до сторіччя Швейцарського походу російських військ, які в складі Другої коаліції (Велика Британія, Росія, Австрія, Османська імперія) воювали проти революційних французьких республіканських військ.

Суворов очолив основні російсько-австрійські сили. З 80-тисячним військом він з успіхом пройшов Північчю Італії, відбивши її у французів. Після битви на річці Адда союзники взяли Мілан. Далі шлях Генерала Вперед (хоча він був уже фельдмаршалом) лежав через Швейцарію до Франції.

Зручні гірські дороги через Альпи противник легко блокував. Та Суворова це не злякало: він наказав своїм солдатам пересуватися так званими карнизами — вузькими стежками над прірвами, часом усього півметри завширшки.

У вересні 1799-го дивізія французького генерала Клода Лекурба спробувала зупинити росіян на перевалі Сен-Готард. Позиції французів здригнулися тільки з третього разу. Але виявилося, що перемога була марною. Повне незнання місцевості і відсутність доріг не дозволили Суворову з'єднатися з російським корпусом Олександра Римського-Корсакова, якого незабаром розбив француз Андре Массена в битві біля Цюріха.

Про плани йти на Париж не могло бути й мови. Втомлений і застуджений Суворов повів своїх солдатів додому. Йому довелося скинути в прірву всі гармати, бо попереду був ще небезпечний перехід черга перевал Панікс. Цей момент і зобразив Суриков на своєму полотні. 69-річний змучений Суворов у нього хвацько гарцює на коні над урвищем, надихаючи солдатів перед смертельним спуском.

Насправді в тій кампанії полководець втратив більше 5 тис. бійців — чверть тих, кого привів із Росії. Більшість із них просто розбилася у горах. "Невдала ця кампанія принесла російському війську більше честі, ніж найблискучіша перемога", — оцінив пізніше Швейцарський похід Дмитро Мілютін, російський історик і військовий міністр у 1861-1881 роках.

Геть хворий Суворов прибув до Петербурга, але російський імператор Павло привітав його з "перемогами" тільки письмово, рескриптами, і присвоїв звання генералісимуса. Прийняти полководця особисто імператор не зміг. А покрасуватися з новими еполетами Суворов так і не встиг — за півроку він помер.

Живописець Суриков не дарма звернувся до теми суворовського походу — на початку ХХ століття у царській Росії почав складатися культ Суворова як істинно російського військового генія.

Тоді раз у раз виникали громадські націоналістичні "великоруські" організації, які називали себе чорносотенцями. Вони ратували за "велику" Русь і часто демонстрували свій винятковий патріотизм у вуличних ходах і єврейських погромах.

У 1907 році в Очакові відкрили пам'ятник Суворову, який виконав одеський скульптор Борис Едуардс. Офіційно його представили публіці 1 жовтня, але маніфестації патріотів біля його підніжжя почалися ще з весни і тривали цілий рік.

Всією колотнечею навколо монумента особисто керував командувач Одеським військовим округом Олександр Каульбарс. Етнічний швед, він входив до однієї з організацій "істинно русскіх людей". У жовтні 1905 року на нараді після жахливого єврейського погрому в Одесі він заявив: "Будемо називати речі їхніми справжніми іменами. Слід визнати, що всі ми в душі співчуваємо цьому погрому. Але ми повинні не переносити злобу, яку ми, можливо, маємо щодо євреїв, у нашу службову діяльність".

А два роки по тому Каульбарс на відкриття пам'ятника Суворову звіз військовиків з усього округу. Не обійшлося і без курйозу, типового для російського військового ура-патріотизму. Газета Русское слово від 2 жовтня 1907 року повідомила: "Військовий транспорт чорноморського флоту Прут, призначений для участі в торжестві відкриття пам'ятника Суворову в Очакові, зазнав аварії біля острова Березань". Слід, зазначити, що Прут — чималий бойовий мінозагорожувач.

У середині ХХ століття царського генералісимуса знову "викликали" на службу — цього разу це зробив радянський вождь Йосип Сталін. Із початком Другої світової війни Кремлю знадобилися героїчні міфи, щоб підняти дух відступаючих червоноармійців.

Влітку 1942 року в СРСР з'явилися ордена, названі на честь історичних полководців — Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького й Олександра Невського. А вже на початку 1943 року військам повернули "царські" погони, відродили інститут офіцерів (раніше в Червоній армії були командири), а також ввели нові звання на основі дореволюційної Табелі про ранги. Пропаганда ж почала експлуатувати образи полководців-переможців.

У січні 1943-го радянські війська частково прорвали блокаду Ленінграда уздовж Ладозького озера. Керував операцією Георгій Жуков, за що був представлений до маршальському звання. Одразу ж група маршалів на чолі з Олександром Василевським звернулася в Кремль із листом, в якому пропонувала присвоїти товаришеві Сталіну звання генералісимуса — це був прямий натяк на переможного Суворова. Ініціатива виглядала логічною: керівник СРСР не мав на той момент ніякого військового чину.

Вождь народів, коли взнав про ініціативу підлеглих, здивувався. В'ячеслав Молотов, глава дипломатичного відомства СРСР, згадував, що Сталін дорікнув підлабузникам: мовляв, це звання зараз носять тільки іспанський фашист Франко і китайський антикомуніст Чан Кайши. Не переконав його й аргумент про Суворова, якого господар Кремля поважав. Зрештою Сталін, не маючи ні військової освіти, ні досвіду, вирішив, що йому вистачить звання маршала.

Але генералісимусом він таки став — після перемоги над Німеччиною. Радянський адмірал Олександр Кузнєцов згадував: "У день параду на честь Перемоги на обіді в дуже тісному колі в невеликій кімнаті біля Кремлівської стіни найближчі помічники Сталіна навперебій вихваляли його, пропонуючи йому одним махом дати звання генералісимуса, Героя Радянського Союзу і нагородити орденом Перемоги".

Сталін поступився свиті. І вже наступного дня він урочисто отримав усе запропоноване. А це дало й орієнтир для виховання майбутньої військової еліти країни: Суворов став офіційно визнаним прикладом для наслідування.

Хоча в біографії генералісимуса були деякі "незручності" з погляду радянської ідеології: він, наприклад, не тільки замирював поляків, а й придушував на Уралі й у Поволжі повстання Омеляна Пугачова. Та й в побуті був звичайним російським паном-рабовласником.

Але Костянтин Осипов, основний біограф Суворова сталінських часів, зумів викрутитися. От як він став описувати дитинство полководця: "Маленький Олександр проводив багато часу з селянськими дітлахами, і це зронило перші зерна справжнього демократизму і поваги до простої людини".

Також Осипов писав, що Суворов задля полегшення життя своїх селян ввів замість натурального оброку грошовий — 3-4 рубля з душі на рік. Однак радянський біограф забув додати, що "оподатковуваною душею" тоді вважалися всі особи чоловічої статі від немовлят до людей похилого віку. А за п'ять копійок можна було купити три курки або 100 курячих яєць чи пуд (16 кг) жита.

Ці моменти, так само як і деталі "героїзму" суворовських солдат у Празі, в радянських книгах про полководця опускалися.

Зате в серпні 1943 року в СРСР стартувала програма створення воєнізованих училищ для хлопчиків-сиріт. Після навчання у них підлітки мали поповнити лави курсантів офіцерських вузів. Ці школи назвали Суворовськими училищами. У 1943-му відкрито 11 таких навчальних закладів, потім ще шість. Але пізніше частину з них розформували, а на навчання стали брати всіх охочих восьмикласників. До кінця існування Союзу в країні діяло вісім суворовських училищ. Одне з них прописалося у Києві.

СЛАВА І ДІЛО: Скульптор Борис Едуардс біля глиняного варіанту пам'ятника Суворову, створеного для Румунії. Під час Першої світової війни монумент перенесено до Ізмаїла