Іноді потрібна якась пауза, якийсь момент, щоб звести дух. Коли можна озиратися і підбивати підсумки того, що було, що буде і чим серце заспокоїться. І тепер вже зрозуміло, що послання Володимира Путіна Федеральним зборам Росії такою ось точкою не стане, - пише Павло Казарін для Крим.Реалії.
2015-й був роком Шарлі Ебдо і паризьких терактів. Євразійського економічного союзу і «мінських угод», що набули чинності. Зрештою, саме цього року вбили Бориса Нємцова. Але у виступі Володимира Путіна всього цього не було. Зате була геополітика, пропозиція боротися з корупцією та соціальні ініціативи.
Президент розповідав своїй країні та світу про те, з ким борються російські солдати в Сирії. Ділив турецьку владу і турецький народ. Погрожував відплатою за збитий бомбардувальник і міркував про несировинний експорт. Закликав вдарити технологіями по низьким цінам на нафту і скоротити число присяжних.
У його промові не було тільки одного – України.
Це означає, що у виступі російського гаранта не було тієї самої «альфи й омеги», з якої почалася вся найновіша історія Росії останніх двох років. Тієї самої першопричини, в яку вписуються всі російські внутрішньо- і зовнішньополітичні тренди минулого року.
Якщо б не «українське питання» – Росії не довелося б зіткнутися із санкціями. Виходити з G8. Закривати кордони для іноземних товарів. Міркувати про спершу недосяжне імпортозаміщення. Відводити делегацію з ПАРЄ. Витрачати мільярди на утримання чужого півострова. Заганяти бурятських танкістів у Донбас. Блокувати в ООН трибунал щодо «Боїнга». Будувати авіабази в Сирії. Ховати пасажирів A321. Порушувати турецький повітряний простір. Оточувати себе залізною завісою.
Адже це все відбувалося тільки тому, що трохи раніше Москва вирішила, що має достатньо прав для того, щоб перекроювати кордони. А потім кожен наступний крок лише погіршував її положення на шаховій дошці. Зрештою, та ж таки сирійська кампанія почалася лише для того, щоб «поховати» в собі українську тему. А вже сирійська кампанія призвела до нового витка суперечностей, серед яких публічне биття горщиків із Анкарою – лише початок.
Це та сама хрестоматійна історія, коли одна помилка породжує цілий вир безумства, покликаного виправдати цю помилку або обнулити її. Хоча найпростішим варіантом було б просто її визнати. Але людина – на щастя і на жаль – не калькулятор. Бо вона чинить з огляду не стільки на холодну логіку, скільки на власні амбіції та уявлень про архітектуру навколишньої реальності.
Проблема Володимира Путіна в тому, що він досі, напевно, сприймає історію українського Майдану як спецоперацію Заходу проти Росії. І тому, напевно, відчуває історію про Крим не як «перехід червоної лінії», а лише як історію про «дати здачі». І саме у цій принциповій невірі у те, що протестна вулиця може об'єднуватися без чиєїсь зовнішньої допомоги, – корінь протистояння. Бо Володимир Путін почувається жертвою, яка обороняється. І ніяк не хоче зрозуміти, що для всіх інших саме він – агресор.
Уся російська зовнішня і внутрішня політика – це породження тієї самої «кримської помилки», яку російський президент ніяк не хоче визнати. Заради виправдання якої він готовий вплутуватися в нові війни. Задля легітимації якої готовий ставити під удар громадян власної країни. Будь-який його публічний виступ стосуватиметься наслідків здійсненої два роки тому «кримської весни», але він жодного разу не торкнеться першопричини того, що відбувається.
А це значить, що число наслідків лише зростатиме.
Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США